РефератыИсторияВіВідлига. Лібералізація суспільно-політичного життя

Відлига. Лібералізація суспільно-політичного життя

ВІДЛИГА (1955-1964)


ЛІБЕРАЛІЗАЦІЯ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ


5 березня 1953 р. помер Й.Сталін. Після його смерті розпо­чався новий період радянської історії. Гостро постало питання про ста­лінську спадщину. Спочатку провідні позиції зайняв Георгій Маленков, якого було призначено головою Ради Міністрів СРСР. Однак до влади рвався всемогутній шеф органів безпеки Лаврентій Берія. Ви­рішальним аргументом у сутичці за владу була військова сила. Вій­ськові на чолі з маршалом Г. Жуковим, який після смерті Сталіна по­вернувся до Москви, заарештували Л. Берію. Його звинуватили у спробі заколоту, шпигунстві, інших, у тому числі й надуманих, злочи­нах і розстріляли. Після цього на провідні позиції у правлячій вер­хівці висунувся Микита Хрущов. У вересні 1953 р. він став першим секретарем ЦК КПРС. На початку 1955 р. Г. Маленкова було усунуто з посади голови уряду й замінено Миколою Булганіним, який не пре­тендував на головну роль у керівництві.


Наступники Сталіна розуміли, що продовження політики «закру­чування гайок», терору і репресій безперспективне і таїть у собі небез­пеку могутніх соціальних вибухів. Попереджувальним дзвінком ста­ли повстання в'язнів Воркути (1953) та інших концтаборів ГУЛАГу. Нове керівництво пішло на деяку лібералізацію суспільно-політично­го життя. Почався період так званої «відлиги».


Після смерті Сталіна нові радянські лідери оголосили амністію ув'яз­неним на термін до п'яти років. На волю вийшли головно кримінальні елементи, оскільки політичні в'язні мали значно триваліші терміни ув'язнення. Це спровокувало вибух злочинності у країні. Виправні трудові табори реорганізовувалися у колонії, скасовувались одіозні укази, серед них «Про судову відповідальність робітників і службов­ців за самовільний відхід з підприємств та установ і прогул без поваж­ної причини». Після арешту Л. Берії розпочався перегляд справ по­літв'язнів. Десятки тисяч виправданих потягнулися з сибірських конц­таборів, несучи правду про ГУЛАГ. Було прийнято рішення про реабі­літацію репресованих у роки війни народів та відновлення їхньої національно-територіальної автономії. Повернулися до рідних місць чеченці, інгуші, карачаївці, балкарці, калмики. Однак у праві на реа­білітацію було відмовлено поволзьким німцям, кримським татарам та деяким іншим народам.


Кульмінаційним моментом «відлиги» став XXз'їзд КПРС (лютий 1956р.). У доповіді на закритому засіданні М. Хрущов вперше розкрив страхітливі злочини, скоєні Сталіним та його оточенням. Однак нове партійно-державне керівництво, розвінчуючи «культ особи», прагну­ло переконати, що сталінські злочини були лише «деформацією» соці­алізму. М. Хрущов закликав відкинути сталінізм і повернутися до ідей Леніна, замовчуючи при цьому, що перший практик комуністичного будівництва започаткував масовий терор проти мирних людей, що саме за його наказом було створено перші концтабори та організовано ЧК — інструмент для придушення всякого інакодумства і невдоволення ре­жимом.


Переважна більшість радянського суспільства вітала критику ста­лінізму, незважаючи на її обмеженість і непослідовність. Натомість консервативні кола, а також чимало людей, запаморочених багаторіч­ною більшовицькою пропагандою, розвінчання «великого вождя» сприйняли вороже. У жовтні 1956 р. у Тбілісі відбулася демонстрація протесту проти нового керівництва СРСР на захист Сталіна, яку було розстріляно військами МВС. Антисталінський курс М. Хрущова зуст­рів опір більшості президії ЦК КПРС. Георгій Маленков, В'ячеслав Молотов, Лазар Каганович, Дмитро Шепілов та інші сталіністи всту­пили у змову, щоб позбавити М. Хрущова посади. У вирішальний момент М. Хрущову вдалося скликати партійний пленум (червень 1957 р.). На ньому більшістю голосів було схвалено пропозицію М. Хру­щова про виведення зі складу ЦК «антипартійної групи» (так було названо вищезгаданих змовників). На відміну від часів Сталіна, опо­зиціонерів не розстріляли; їм було дозволено працювати на керівних посадах у нижчих ланках управління. Це стало помітною прикметою пом'якшення комуністичного режиму.


Перемога на пленумі зміцнила позиції М. Хрущова. У березні 1958 р. він обійняв ще й посаду голови Ради Міністрів. Зосередження влади і перетворення її в особисту не рятували від свавілля нового вождя і підлеглого йому апарату. М. Хрущов, як і попередні вожді, прагнув ощасливити народ, крокуючи чимдуж до комунізму. На початку 60-х років він проголосив курс на будівництво комуністичного суспільства першочерговим завданням, розрахованим на двадцятирічний період. У дусі цього рішення було розроблено і на XXIIз'їзді КПРС (1961 р.) прийнято нову програму партії, у якій проголошувалося: «Нинішнє покоління радянських людей житиме за комунізму».


ЕКОНОМІЧНІ


ТА СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ РЕФОРМИ


Спроба економічних та суспільних реформ була спрямована на виконання завдання у короткий строк наздогнати та перегнати най­розвинутіші західні країни за виробництвом продукції на душу насе­лення. Один із авторів програми «Наздогнати й перегнати Америку» професор О. Алексєєв згадував: «Розрахунок показав, що наш тогочас­ний рівень життя становив 50—60 % від американського. А оскільки, за нашою статистикою, ми розвивалися у декілька разів швидше, то висновок напрошувався сам собою: розрив з кожним роком буде скоро­чуватися... Для мене прозріння настало лише через три роки після XXIIз'їзду. Я зрозумів, що статистичні дані, якими ми послуговували­ся, нічого спільного не мають зі справжнім станом справ».


Для того, щоб прискорити темпи економічного розвитку, роби­лися спроби часткової реорганізації управління господарством. Вони, однак, не зачіпали основ командно-адміністративної систе­ми. Так, було організовано територіальні органи управління -ради народного господарства (раднаргоспи), які об'єднували одну або декілька областей. Створення раднаргоспів спочатку дало по­зитивний ефект. Скоротилися бездумні зустрічні перевезення ван­тажів з одного кінця країни в інший, з'явилися додаткові стимули розвитку для підприємств місцевого підпорядкування, зросла іні­ціатива на місцях. Реформа прискорила технічну реконструкцію багатьох підприємств: за 1956—1960 рр. вступило до ладу втричі більше нових типів машин, агрегатів, установок, ніж за поперед­ню п'ятирічку. З іншого боку, реорганізація збила ритм виконан­ня п'ятирічних завдань. Щоб приховати ці збої, керівництво краї­ни змінило п'ятирічний термін виконання господарських планів і запровадило на 1959—1965 рр. новий доопрацьований семирічний план. У ньому значна увага відводилася подальшому піднесенню оборонної промисловості.


Уже з перших повоєнних років великих зусиль було докладено для розбудови військово-промислового комплексу, зокрема виробництва нових видів зброї. У 1953 р. Радянський Союз вперше випробував вод­неву зброю. Головним конструктором термоядерної зброї в СРСР був академік Андрій Сахаров, який згодом збагнув усю небезпеку виник­нення термоядерної війни і став активним борцем за мир.


Організатором дослідницької роботи у галузі ядерної науки та тех­ніки у СРСР був академік Ігор Курчатов. Під його керівництвом у 1954 р. вперше у світі було збудовано атомну електростанцію в Обнінську (Калузька область Росії).


Вражаючих успіхів було досягнуто у дослідженні та освоєнні космо­су. 4 жовтня 1957 р. Радянський Союз вперше у світі здійснив запуск штучного супутника Землі. 12 квітня 1961 р. у космос полетіла радянсь­ка людина - Юрій Гагарін.


Освоюючи виробництво найновішого озброєння та випробовуючи нові технології, урядовці не зважали на головне — як все це познача­ється на довкіллі, а отже, — на здоров'ї людини і всього живого. Так ядерна зброя стала джерелом отруєння радіонуклідами територій на­вколо полігонів. Аварія 1957 р., що трапилася на ядерному військово­му об'єкті поблизу російського міста Челябінська, спричинила масові радіоактивні враження населення, екологічне забруднення. Цю ка­тастрофу і її шкідливі наслідки було приховано від громадськості, меш­канці продовжували проживати у небезпечній зоні. У 1960 р. під час випробувань вибухнула міжконтинентальна балістична ракета. За­гинуло багато військових. Незважаючи на окремі невдачі, військово-промисловий комплекс СРСР набирав сил. М. Хрущов похвалявся, що ракети виходять із заводів, як «ковбаси з автоматів». Майже на кожно­му великому підприємстві створювали таємні цехи для випуску військової продукції.


Далекою від розв'язання залишалася проблема забезпечення продук­тами харчування, що спонукало кремлівське керівництво приділяти значну увагу сільському господарству. Вишукувалися різні способи швидкого збільшення виробництва, особливо зернових культур. У 1954 р. розпочалося освоєння цілинних земель у Казахстані, Сибіру, на Уралі та Північному Кавказі. Цілинна кампанія стала загальнонарод­ною За два роки на цілинні землі приїхало понад 360 тис. новоселів. Завдяки освоєнню цілини площа орних земель у країні зросла на 27 /VУ 1955 р. валовий збір зерня становий майже 104 млн т проти 81 млн т у 1950 р. Однак згодом далися взнаки непередбачені негативні наслід­ки суто екстенсивного розвитку сільського господарства, зокрема ерозія грунтів, яка призвела до падіння врожайності зернових культур.


У 1959 р. було прийнято рішення про ліквідацію машинно-трактор­них станцій (МТС). їх машинний парк передали колгоспам, сподіваю­чись на ефективніше використання. Однак відсутність у колгоспах гаражів, ремонтної бази, фахівців негативно позначилася на викорис­танні Й збереженні техніки. Наступною ідеєю, якою захопився М. Хру­щов, було широке впровадження посівів кукурудзи. Це, за його заду­мом, мало значно підвищити ефективність сільського господарства, насамперед тваринництва. За наказом М. Хрущова по усій країні, на­віть на півночі, за рахунок скорочення посірів інших культур почали висівати кукурудзу. Цю культуру було проголошено «королевою по­лін»- Керівник радгоспу чи колгоспу, який відмовлявся п впроваджу­вати, ризикував своєю посадою.


Однак і кукурудза не дала очікуваних результатів. Партійна вер­хівка звинуватила селянство у недостатньо відданій пращ на колгосп­них ланах і взяла курс на ліквідацію особистих присадибних госпо­дарств. Мовляв, коли селян позбавити власного господарства, то у ви­вільнений час вони сумлінніше працюватимуть у колгоспах. Посилив­ся податковий тиск на селян, знову вдалися до обтинання городів, обмеження кількості худоби. З 1958 по 1962 р. поголів'я корів на се-лянських пддвір'ях скоротилося з 22 до 10 млн голів. Утиски селянсь­ких господарств, підперта експлуатація праці колгоспників призвели до масової втечі селян до міста. Дешеві робочі руки потрібні були для розширення промислового виробництва, будівельного комплексу.


Міграція до міст загострила і без того серйозну житлову проблему. М. Хрущов намагався її розв'язати шляхом механізації будівельних робіт та широкого будівництва малогабаритних «п'ятиповерхівок», які за низьку якість архітектурного планування та будівництва у народі прозвали «хрущобами».


Все ж мільйони недавніх мешканців «комуналок» та бараків упер­ше отримали власні

окремі квартири. Порівнюючи зі сталінським пе­ріодом, удвічі зросла заробітна плата робітників, у крамницях з яви­лися телевізори, холодильники, пральні машини. У вільному прода­жу були автомобілі «Волга» та «Москвич». Звичайно, ці товари кошту­вали надто дорого, як на середній рівень зарплати, і придбати їхмогли далеко не всі.


Грошова реформа 1961 р. викликала деякі інфляційні тенденції і негативно вплинула на життєвий рівень населення. Формально її ме­тою була зміна загального масштабу цін і зарплати (зменшення у 10 разів). М. Хрущов обіцяв, що за новою копійкою почнуть нахилятися перехожі на вулицях. Фактично ж реформа призвела до деякого під­вищення, хоча і у новому масштабі, роздрібних цін на продукти і това­ри широкого вжитку. Разом з тим, розуміючи важливість заохочення виробників сільгосппродукції (а нестача продуктів харчування відчу­валася дедалі більше), керівництво вирішило підвищити закупівельні ціни. Це дещо полегшило життя колгоспників — найзнедоленішої вер­стви населення - однак відчутно вдарило по бюджету робітників та службовців, оскільки підвищення закупівельних цін примусило у 1962 р. підвищити і роздрібні ціни: на масло - на 50 %, на м'ясо - на 25-40 %. Неврожай 1963 р. викликав розлад у постачанні населення продуктами, особливо хлібом. Його випікали з домішкою горохового борошна, знову з'явилися довгі черги. Радянський Союз уперше зму­шений був закупити продовольче та фуражне зерно за кордоном, на­далі така практика стала звичною.


Низький рівень життя, часті перебої у постачанні, відсутність еле­ментарних громадянських прав і політичних свобод, свавілля властей спричиняли спалахи народного протесту. Навесні 1962 р. у СРСР від­булися масові народні виступи, антиурядові демонстрації, зокрема у містах Теміртау (Казахстан), Александрові (Владимирська область Росії), Кривому Розі (Україна), Грозному (Чечено-Інгушетія). Найгостріші страйки і демонстрації відбулися у травні 1962 р. у м. Новочеркась­ку (Ростовська область Росії). За наказом М. Хрущова проти демонстран­тів кинули війська. Під час розгону демонстрації десятки людей було вбито, сотні поранено. У «антирадянській діяльності» звинуватили і розстріляли кілька робітничих активістів. Як і завжди, засоби масової інформації СРСР, які старанно замовчували факти спротиву комуніс­тичному режимові, зберігали мовчанку про новочеркаські події. Ново­черкаський розстріл продемонстрував несприйняття робітниками полі­тики непослідовних економічних перетворень М. Хрущова.


Непослідовною була й політика хрущовського керівництва в галузі культури та освіти. З метою наблизити навчання до виробництва у 1958 р. розпочали реформу середньої школи. Термін навчання збіль­шився з 10 до 11 років. Починаючи з 9-го класу, учні два дні на тиж­день мали опановувати виробничі спеціальності безпосередньо на фабриках, заводах, у радгоспах. Реформу проводили нашвидкуруч, без глибокого вивчення справи, без достатнього фінансування. Своєї мети — підняти престиж робітничих професій та збільшити кількість кваліфікованих робітників - вона не досягла.


У ті ж роки почалося цькування і переслідування творчої інтелі­генції. Перший залп ідеологічної нагінки було спрямовано проти зна­менитого поета і письменника Бориса Пастернака, який у 1957 р. ви­дав за кордоном головний твір свого життя - роман «Доктор Живаго». Письменник намагався опублікувати свій твір у СРСР, однак це виявилося неможливим через цензуру. У романі описано події грома­дянської війни в Росії з погляду інтелігента, глибоко гуманної люди­ни, яку обурює будь-яке кровопролиття. У 1958 р. авторові присуди­ли Нобелівську премію. Публікація роману за кордоном без відома властей викликала обурення з боку верхів. Комуністична пропаган­да розпочала кампанію грубого цькування письменника, звинува­чуючи його мало не в зраді Батьківщині. Преса СРСР постійно пуб­лікувала підбірки «листів трудящих» з осудом поета. В умовах по­стійного гоніння, грубих образ Б. Пастернак змушений був відмови­тися від отримання найпочеснішої міжнародної нагороди. ЗО травня 1960 р. поета не стало.


Б. Пастернак був не єдиним представником творчої інтелігенції, який зазнав ідеологічних переслідувань. У 1961 р. КДБ вилучило у письмен­ника Василя Гроссмана рукопис його роману «Життя і доля», у якому без прикрас змальовано увесь трагізм початкового періоду німецько-радянської війни. Головний ідеолог партії Михайло Суслов заявив, що така книга може з'явитися у світ не раніше ніж через двісті років.


У 1962 р., коли М. Хрущов відвідав і гостро розкритикував виставку художників-авангардистів у московському Манежі, розпочалися гонін­ня на абстракціоністів, модерністів, а далі і на кінорежисерів, поетів, музикантів, представників інших творчих професій, чиї твори вихо­дили за вузькі рамки загальнообов'язкового «соціалістичного реаліз­му». Брутальним нападкам з боку влади було піддано поетів Євгена Євтушенка, Андрія Вознесенського, Беллу Ахмадуліну, прозаїка Іллю Еренбурга, скульптора Ернста Неізвєстного, кінорежисера Марлена Хуцієва та багатьох інших.


Ернст Неізвєстний згодом став автором надгробку на могилі М. Хру­щова, у якому досить влучно відобразив суть правління покійного лі­дера, склавши рівновеликі брили білого та чорного мармуру, контрас­тність яких символізує суперечливість особи М. Хрущова та його прав­ління - боротьба зі сталінізмом і утвердження власного авторитариз­му, непослідовність у спробах лібералізації радянського режиму.


Опора комуністичного режиму - партійно-державна номенклатура -сприйняла спроби лібералізації суспільного життя з глухим ремству­ванням, вбачаючи в них відхід від головних засад марксистське-ле­нінської доктрини і замах на свої кастові інтереси. Реформаторська діяльність М. Хрущова не оминула й апарат КПРС, який у 1962 р. було поділено на дві структури — промислову і сільську. Створювались па­ралельні крайкоми та обкоми партії — сільські та промислові, що за­гострювало суперництво в апараті.


Відчутним ударом по партноменклатурі стало рішення про систе­матичне оновлення складу парторганів. Передбачалося, що керівні посади в КПРС функціонери займатимуть не більше ніж два терміни по чотири роки. Страх втратити «теплі» місця згуртував в опозицію до М. Хрущова впливову партійно-державну номенклатуру.


Невдоволеною правлінням М. Хрущова була і значна частина військових. У країні відбувалося значне скорочення збройних сил.


Відсутність соціальних гарантій офіцерам, нестача житла, склад­ність із працевлаштуванням звільнених у запас та відставку спри­яли критиці керівництва з боку військовослужбовців. Свої претензії до М. Хрущова мали й працівники КДБ, які за його правління втра­тили певну самостійність і підлягали пильному контролю партій­них органів.


ЗМІНИ У ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ СРСР


У зовнішній політиці також відбився суперечливий ха­рактер керівництва М. Хрущова. Після смерті Сталіна радянський лідер розпочав ліберальні реформи не лише у своїй країні, а й чинив тиск на керівників країн Східного блоку, щоб ті наслідува­ли приклад Москви. Для того, щоб «соціалістична система» трима­лася купи і піддавалася управлінню, вона мала діяти за єдиними правилами.


Кремль поводився у країнах-сателітах як господар. Коли у червні 1958 р. вибухнуло народне повстання у НДР і східнонімецькі власті виявилися неспроможними придушити виступи робітничого класу, за наказом Москви група радянських військ, дислокована в НДР, власноруч навела «порядок». Радянський Союз використав вступ ФРН до НАТО як привід для створення у травні 1955 р. воєнно-полі­тичного блоку — Організації Варшавського Договору під власним ке­рівництвом. До нього увійшли всі комуністичні країни Централь­ної та Східної Європи, за винятком Югославії. Восени 1956 р. ра­дянські війська потопили у крові революцію в Угорщині.


Критику сталінізму в СРСР схвально зустрів комуністичний лідер Югославії Йосип Броз Тіто, який намагався побудувати у своїй кра­їні соціалізм за власним планом. Відносини між СРСР і Югославією, розірвані за часів Сталіна через небажання маршала Тіто виконува­ти накази з Москви, починаючи з 1954—1955 рр. нормалізувалися. Однак нові спроби Москви втягнути Югославіє до комуністичного табору призвели до нової напруженості між країнами.


Розвінчання культу особи Сталіна справило болісне враження на керівників Китаю та Албанії. Мао Цзедун та Енвер Ходжа у цей пе­ріод створювали власні культи. Мао претендував на вивільнене міс­це лідера у міжнародному комуністичному русі, яке традиційно на­лежало керівникові Кремля. Стосунки між СРСР, з одного боку, Ки­таєм і Албанією, з іншого, погіршувалися. У результаті обидві краї­ни опинилися поза радянським блоком.


У відносинах СРСР з країнами Сходу окреслилася тенденція вва­жати своїми союзниками усіх, хто виступав з «антиімперіалістичних» позицій. Москва безоглядно підтримала арабські країни у близько­східному конфлікті. Радянсько-арабська дружба знайшла, зокрема, вияв у нагородженні лідерів Єгипту та Алжиру зірками Героїв Ра­дянського Союзу.


СРСР активно підтримував зброєю, безвідплатною допомогою націо­нально-визвольні рухи і нові режими, створювані на руїнах колоні­альних імперій. Умовою підтримки було проголошення керівництвом нових держав курсу «соціалістичної орієнтації». Насправді ж часто далі розмов про соціалізм там справа не йшла, й радянські лідери, заколи­сані революційною риторикою азійських та африканських диктаторів, викидали на вітер сотні мільйонів доларів.


Основою зовнішньополітичної діяльності СРСР декларував боротьбу за мир і роззброєння. Саме з цим була пов'язана спроба М. Хрущова роз­почати конструктивний діалог з країнами Заходу. У 1955 р. СРСР, СТА, Велика Британія і Франція підписали угоду щодо Австрії, за якою з цієї країни виводилися війська держав-переможниць, а сама Австрія набу­вала постійного статусу нейтральної держави. Цього ж року Москву від­відала урядова делегація ФРН на чолі з канцлером Конрадом Аденауером. Між СРСР і ФРН було встановлено дипломатичні відносини.


Наступного, 1956 р., було підписано декларацію про відновлення дипломатичних відносин між СРСР та Японією. М. Хрущов ладен був віддати два з чотирьох островів Курильської гряди — Хабомаї та Шикотан, на які претендувала Японія, в обмін на мирний договір. Однак після підписання японо-американського договору безпеки радянський уряд відмовився від своєї пропозиції.


Напруженим моментом у міжнародних повоєнних стосунках стала Карибська криза 1962 р. Світ уперше постав перед загрозою ядерної війни. Карибська криза та її подолання дали поштовх процесові роз­зброєння. СРСР, СТА та Велика Британія 5 серпня 1963 р. підписали у Москві договір про заборону випробувань ядерної зброї у трьох сере­довищах: атмосфері, космосі та під водою.


Зовнішня політика СРСР була досить динамічною. Уперше крем­лівський лідер побував з дружніми візитами у багатьох державах сві­ту, у тому числі й у США (1959 р., 1960 р.). Усі зарубіжні подорожі М. Хрущо­ва широко висвітлювали засоби масової інформації. До певної міри вони сприяли розвінчанню міфу про «імперіалістичних хижаків» За­ходу, які силою зборої хочуть знищити країни соціалізму.

Сохранить в соц. сетях:
Обсуждение:
comments powered by Disqus

Название реферата: Відлига. Лібералізація суспільно-політичного життя

Слов:2893
Символов:22629
Размер:44.20 Кб.