РефератыЛитература и русский языкУкУкраїнська культура першої половини xix століття

Українська культура першої половини xix століття

Миколаївський політехнічний технікум


УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТОЛІТТЯ


Гр. Вх-317


Негур В.В.


Кірпань Д.М.


План:


1.
Концепція нації
;


2.
Утиски української культури
;


3.
Інтелігенція
;


4.
Освіта
;


5.
Наука
;


6.
Розвиток української літературної мови
;


7.
Усна народна творчість
;


8.
Становлення нової української літератури
;


9.
Друкарство. Журналістика
;


10.
Зародження професінного театру. Музика
;


11.
Образотворче мистецтво й архітектура
;


Кирило-Мефодіївське товариство
.


УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТОЛІТТЯ


Концепція нації


Сьогодні національна свідомість є всепроникаючою дійсністю, і важко уяви­ти, що на початку XIX ст. у Східній Європі, як, власне, і в більшості країн світу, вона була лише туманним поняттям, яке повільно набирало обрисів. Це не значить, що раніше народи не знали про існування етнічних відмінностей. Люди завжди відчували велику прив'язаність до своєї багьківщнни, мови, звичаїв і традицій. Але до недавнього часу етнічна належність не розглядалася як основний критерій визначення групової тотожності. Правові та соціально-еко­номічні відмінності, втілені в системі феодальних станів, тобто відмінності в межах одного народу, вважалися важливішими, ніж відмінності між наро­дами. Інакше кажучи, український, російський чи польський феодал відчу­вав, то має більше спільного з феодалами інших країн, ніж із селянами чи мі­щанами власної країни. Й лише у XIX ст. починає формуватися нове поняття спільності, яке спирається на спільність мови та культури. На Україні, як і в інших країнах, виникнення й поступове поширення ідеї національної свідомості, що базується на етнічній тотожності, стане однією з головних тем нової та новітньої історії.


Французька революція, що ознаменувала розпад феодального суспільства й народження нової, опертої на маси, політичної та соціально-економічної системи, сприяла поширенню цієї ідеї. Дедалі більше європейців сприймали ідею про права особи й про те, що носієм суверенітету є народ, а не його прави­телі. Простий люд став займати належне йому місце в житті суспільства, водно­час завойовували визнання народна мова. звичаї, традиції. З цього починається процес творення національної свідомості.


Найпереконливіший доказ значення національних мов і фольклору висунув німецький філософ Йоган Гердер. На противагу «мертвотності», знеособленості імперських систем та штучності чужих мов і звичаїв, що панували при ко­ролівських дворах та у дворянських салонах, Гердер зосередив увагу на етніч­ній культурі селянства. Відомий історик Ганс Кон писав: “Гердер першим наголосив на тому, що людська цивілізація існує не в загальних та універсаль­них, а в конкретних національних проявах; кожен культурний прояв має бути неповторним, але ця неповторність полягає у своєрідності національної спіль­ності й національної мови. За своєю сутністю та історією люди – це насам­перед члени певної національної спільності й лише як такі можуть бути по-справжньому корисними”. Думки Гердера знайшли схвальний відгук особ­ливо серед інтелігенції країн Східної Європи, в яких неподільно панували мо­нолітні імперії; і не хто інший, як представники інтелігенції, першими розвива­тимуть і поширюватимуть серед східних європейців це новітнє вчення.


Хоч в еволюції національної свідомості кожного суспільства спостеріга­лися значні розбіжності, сучасні вчені вирізняють у розвитку національних рухів Східної Європи три головних етапи, між якими є ряд спільних рис. На по­чатковому етапі, позначеному дещо ностальгічними настроями, невелика група вчених-інтелектуалів збирала історичні документи, фольклор, предмети старо­вини, вважаючи, що незабаром самобутність їхнього народу зникне під нава­лою імперської культури. Другий, або культурницький, етап, як правило, ста­вав періодом несподіваного «відродження» місцевих мов, їх дедалі ширшого ви­користання в літературі та освіті. І на третьому, або політичному, етапі відбу­валося зростання національних організацій і висунення національне орієнтова­них вимог, за якими у більшій чи меншій мірі крилося прагнення до само­врядування. Як ми пересвідчимося, в цю загальну модель добре вписується ево­люція української національної свідомості.


Утиски української культури


У першій половині XIX ст. в Україні культура розвивалася передусім в умовах національ­но-культурного відродження українського народу, під впливом антикріпосницького виз­вольного руху, а також революційних ідей, ідей утопічного соціалізму, романтизму та інших, які йшли з Західної Європи. Саме розвиток української культури був яскравим виявом дальшого формування української нації, відро­дження самосвідомості українського народу, його праг­нення до утвердження себе як самобутнього окремого народу.


Характерною рисою цього періоду була дедалі глибша демократизація культури. Серед діячів культури ставало все більше різночинців, які розгортали рішучу боротьбу проти самодержавно-релігійної ідеології, зокрема теорії “офіційної народності”, і в своїй творчості відображали життя, настрої й думи народних мас. Крім того, поступово до культури прилучалися дедалі ширші верстви населення.


Українська культура розвивалася в тісному єднанні з культурами слов'янських народів, зокрема з російською культурою. Прогресивні російські письменники, художни­ки, композитори виявляли великий інтерес до України і в своїй творчості широко розробляли мотиви й теми з життя українського народу, виступали на його захист, протестували проти політики національного гноблення, що її проводив царський уряд. Російські учені вивчали істо­рію, мову, географію, побут українського народу, в ряді випадків працювали в Україні. Українські вчені, письмен­ники, митці часто здобували освіту в російських навчаль­них закладах, запозичували досвід передових діячів російської культури, мали з ними тісні дружні взаємини, користувалися їхніми порадами. Багато з них працювали в Росії, писали твори російською мовою, їх стали вважати діячами російської культури.


Зокрема значну роль у розвитку української культури відігравали столичні міста – Москва і Петербург. У Мо­сковському і Петербурзькому університетах навчалися ба­гато вихідців з України, які потім внесли значний вклад у розвиток української культури. Велике значення мало те, що в Москві й Петербурзі було опубліковано багато пам'яток українського фольклору, художніх творів українських письменників, наукових праць з історії Укра­їни. Так, перші видання “Енеїди” І.Котляревського, тво­ри П. Гулака-Артемовського, Л.Боровиковського, “Коб­зар” Т.Шевченка вийшли в Петербурзі. У Москві були надруковані “Малороссийские песни” М. Максимовича, повісті й оповідання Г.Квітки-Основ'яненка і багато інших творів. Навіть перша граматика української мови, підготовлена О. Павловським, побачила світ у Петербурзі (1818 р.).


Царський уряд, намагаючись зберегти непорушною віджилу феодально-кріпосницьку систему, всіляко галь­мував розвиток передової культури. Особливо реакційною була його політика в національних районах, в тому числі й в Україні. Царизм забороняв розвиток української куль­тури, не дозволяв дітям навчатися в школах рідною мовою, робив усе, щоб тримати трудящих у темряві. Реакцій­ною була політика в галузі культури й освіти Австрійської монархії в західноукраїнських землях.


Однак, всупереч гнобительській політиці царського самодержавства й Австрійської монархії, розвиток культури в Україні не припинявся.


Інтелігенція

Важко всебічно осмислити виникнення й поширення на Україні, як і в усій Європі XIX ст., нових ідей, не зупинившись на появі нової категорії людей, які ці ідеї народжували. У Східній Європі цих “нових людей” називали інтеліген­цією – слово, що за своїм значенням лише приблизно відповідає західно­європейському “intellectual”. З'явившися спочатку в Росії, а згодом і в усій Східній Європі, слово “інтелігенція” у широкому розумінні означало тих по­рівняно небагатьох, що мали вищу освіту. Але у вужчому й історично вагомі­шомузначенні під інтелігенцією малися на увазі люди, які з ідеологічних переконань присвятили себе покращенню культурного, соціального і політичного становища мас, тобто селянства.


“Новизна” інтелігенції виявлялася у кількох аспектах. Вона сприймала життя з точки зору певних ідей та ідеологій, а не конкретних суспільних прав привілеїв і повинностей, як це спостерігалося до її появи в інших суспільних груп. Замість того щоб розглядати суспільство у вузькій перспективі шлях­тича, міщанина чи селянина, представники інтелігенції вважали, що вони див­ляться на суспільство в цілому, враховуючи інтереси всіх. Із часом критика іс­нуючого стану речей стала звичайною темою у виступах інтелігенції – й до такої міри, що наприкінці XIX ст. частина інтелігенції навіть присвятила себе боротьбі за зміну статус-кво за всяку ціну й будь-якими методами.


У Російській імперії, як у всій Східній Європі, поява інтелігенції була подією великого значення. Особливо вагомою вона стала для суспільств типу українського, що “втратили” свою дворянську еліту в результаті асиміляції імперською культурою та службою. Бо саме інтелігенція мала забезпечувати українців культурним, а згодом і політичним проводом протягом усієї новітньої доби.


Як і належало сподіватися, інтелігенція звичайно з'являлася в містах – насамперед у тих, де були вищі учбові заклади. Відтак Харків (де 1805 р. за­сновано перший у російській частині України університет) став одним із перших осередків інтелігенції, що народжувалася в країні. Цей університет виник і за цікавих обставин: на відміну від інших університетів імперії його відкрили не з ініціативи уряду з метою підготовки державних службовців. Сповненій почуття місцевого патріотизму й прагнення піднести культурний рівень України групі місцевого дворянства на чолі з невтомним Василем Каразіним удалося пере­конати імператора Олександра І дати дозвіл на заснування університету, а також зібрати для цього необхідні фонди. Лише в 1834 р., коли було засновано універси­тет Св. Володимира, інтелектуальний центр України перемістився із Харкова до Києва.


Соціальне середовище, з якого постало перше покоління української інтелі­генції, складалося насамперед із дворян, що походили зі старої козацької старшини. Серед них не було багатих впливових вельмож, здатних завдяки своїм контактам легко діставати високі посади в імперській бюрократії. Навпаки, вища освіта най­більшою мірою приваблювала збіднілих дворян, занепадаючі маєтки яких штов­хали їх на пошуки інших засобів до існування. Невеличка група таких перших інтелігентів складалася з синів священиків, міщан і козаків. До 1861 р. серед інтелігенції надзвичайно рідко траплялися вихідці з селянства.


За своєю чисельністю інтелігенція на Україні, як і в інших країнах Східної Євро­пи, була дуже невеликою. До 1861 р. Харківський університет закінчили всього 2800 випускників, тоді як новіший і більший університет у Києві випустив близько 1500 вихованців. Із цього маленького середовища добре освічених людей лише невелика частина виявляла заінтересованість в українських справах. Відтак ті, що стали причетними до виховання в українців почуття національної самобутно­сті, складали крихітний відсоток населення України.


Представники інтелігенції головним чином об'єднувалися в гуртки, на засіданнях яких обговорювали питання філософії, ідеології тощо. Іншим об'єднуючим чинни­ком стали журнали, що слугували своєрідним форумом для інтелігентів-однодумців. Контакти інтелігенції з іншими верствами суспільства й особливо з селянами, котрі теоретично мали найбільше їх цікавити, були мінімальними. Більшу частину XIX ст. українська інтелігенція, як і російська, лишалася незначною групою суспільства, часто розірваною інтелектуальними суперечками, настроєною проти уряду, ізольова­ною від мас і зануреною у власні справи. І все ж вплив тієї, на перший погляд, непотріб­ної та малозрозумілої діяльності виявився набагато сильнішим, ніж це могла уявити сама інтелігенція.


Освіта


Вирішальне значення для піднесення культури мала освіта. Царський уряд робив усе, щоб народні маси залишалися неписьменними. Шлях до освіти був відкритий дворянству, чиновництву, духівництву. Мі­ністр народної освіти адмірал О.Шишков, підкреслюючи становий характер освітньої політики царизму, у 1824 р. говорив: “Навчати грамоти весь народ...завдало б більше шкоди, ніж користі”. До того ж царський уряд, проводячи великодержавницьку політику і придушуючи українську культуру, не допускав в Україні викладання в школах українською мовою.


Однак формування капіталістичних відносин, і насам­перед, розвиток промисловості, торгівлі, міст вимагали дедалі більшого числа освічених, кваліфікованих праців­ників і зумовлювали збільшення кількості навчальних закладів і учнів у них.


Міністерство народної освіти, яке почало діяти в 1802 р., вирішило провести реформу системи освіти і у 1803 р. затвердило “Попередні правила народної освіти”, а в 1804 р. – статут навчальних закладів. За “Попередні­ми правилами” передбачалися чотири типи шкіл: пара­фіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.


У парафіяльних школах, які створювалися при церков­них парафіях і які були початковими, навчання продов­жувалося 4–6 місяців в селах і до одного року в містах. Дітей навчали (російською мовою) читати, писати, пер­ших дій арифметики, основ православної віри.


Повітові школи, що були другим ступенем у системі початкової школи (спочатку двокласні), за статутом 1828 р. стали трикласними. У них вивчали російську мову, географію, історію, арифметику, природознавство, фізику, малювання. У повітових школах навчалися здебільшого діти дворян і чиновників.


Ще більш становий дворянський характер мали гімназії – середні школи, куди приймали майже виключно дітей дворян і чиновників. Спочатку в гімназіях навчання тривало 4 роки, а за статутом 1828 р. – 7 років. У гімна­зіях викладали латинську, німецьку і французьку мови, історію, географію, початковий курс філософії і словесних наук, математику, фізику, природознавство, політичну еко­номію, малювання. За статутом 1828 р., що посилював реакцію в галузі освіти, з навчальних планів гімназій було виключено природознавство, філософію і політекономію, а введено викладання “закону божого”, “священної й цер­ковної історії”, грецької мови.


Через те, що царизм свідомо гальмував розвиток освіти, число шкіл і учнів у них залишалося невеликим. Не вистачало коштів, приміщень, учителів. У 1856 р. на українських землях, що перебували в складі Росії, офіцій­но числилося тільки 1300 початкових шкіл, де навчалися 67 тис. учнів (на 13,5 млн. чол. населення). На 100 жителів України припадало 0,61 учня (в середньому по Росії - 0,7). А у США тоді один учень припадав на 5 жителів, у Франції та Англії – на 11.


Ще менше була розвинута середня освіта, її здобувати дітям недворянського походження царський уряд не до­зволяв. Гімназії існували лише в губернських і окремих по­вітових містах. На кінець 50-х років в Україні їх було 18: по дві у Харкові, Києві та Одесі і по одній – у Катерино­славі, Сімферополі, Херсоні, Білій Церкві, Житомирі, Ровні, Кам'янці-Подільському, Немирові, Чернігові, Новгороді-Сіверському, Ніжині, Полтаві. У них навчалося 4 тис. учнів.


Крім державних, у ряді сіл, особливо на Полтавщині і Чернігівщині, продовжували існувати дяківські школи, які утримувалися на кошти батьків і в яких дяки навчали дітей, переважно українською мовою, читати буквар, ча­сослов і псалтир, а також церковних співів. Були також приватні пансіони (в Чернігові, Ніжині, Полтаві, Херсоні, а потім у кожній губернії), що працювали за програмою середніх навчальних закладів. Для навчання середньої освіти і виховання дочок дворян були засновані інститути шляхетних дівчат: у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1829), Керчі (1836) і Києві (1838).


Проміжне місце між гімназіями й університетами зай­мали ліцеї, яких в Україні було три: Рішельєвський в Одесі (заснований у 1817 р.), Кременецький на Волині, створений у 1819 р. на базі гімназії (після польського повстання 1830—1831 рр. його було закрито, а потім переве­дено до Києва і реорганізовано в університет), і Ніжинсь­кий, в який було у 1832 р. перетворено Гімназію вищих наук, засновану в 1820 р. на кошти братів О.А. і І.А. Безбородьків.


Поряд з загальноосвітніми в Україні діяли й нечисленні професійні навчальні заклади. У кадетських корпусах у Полтаві (з 1840 р.) і Києві (з 1852 р.) із дворянських синків виховували офіцерів. У Єлисаветграді продовжува­ла працювати медична школа, заснована ще в 1787 р., у Києві в 1842 р. була створена фельдшерська школа, у Ми­колаєві – артилерійське (з 1794 р.) і штурманське (з 1798 р.) училища, засновані морським відомством. У Херсоні в 30-ті роки було відкрито училище торговельно­го мореплавства, в Севастополі – морську школу. У 1855 р. біля Харкова почала працювати землеробська школа, яка готувала агрономів.


Київська академія, яка у попередні часи відігравала велику роль у розвитку освіти й культури в Україні і у слов'янському світі взагалі, після видання у 1814 р. нового статуту для духовних академій, за яким їх призначенням визнавалося .надання учням виключно богословської освіти і підготовка духівництва, остаточно втратила своє значення освітнього центру і повністю перетворилася на звичайний духовний учбовий заклад.


У першій половині XIX ст. у Росії було шість універси­тетів і серед них в Україні – два. Це були університети: Московський (1755 р.), Петербурзький (1819 р.), Казан­ський (1804 р.), Дерптський (Тартуський) (1802 р.), Віденський (1803 р., закритий після польського повстання 1830—1831 рр.), Харківський (1805 р.) і Київський (1834 р.). Головним завданням університетів, як це визна­чав університетський статут 1804 р., була підготовка “юнацтва для вступу у різні звання державної служби”, тобто підготовка державних чиновників.


У Харківському університеті, заснованому за ініціати­вою В.Каразіна в 1805 р., у перший час було чотири відділи (факультети): словесний, етико-політичний (юри­дичний), фізико-математичний, медичний. Першим ректо­ром університету (1805—1811 рр.) був професор російсь­кої словесності Іван Степанович Рижський. У рік відкрит­тя університету в 1805 р. у ньому навчалося 65 студентів, у 1825 р. – 346, у 1855 р. – 492. Серед них переважали діти дворян і чиновників. До 30-х років серед професорів було засилля іноземців, а з цього часу викладачами става­ли в основному випускники університетів Росії, в тому числі й Харківського.


Київський університет, відкритий у 1834 р., спочатку мав один філософський факультет, що складався з відділів історико-філологічного та фізико-математичного, у 1835 р. почав працювати юридичний, а в 1841 р. і медичний фа­культет. Першим ректором став відомий учений-природо-знавець, філолог, фольклорист та історик професор Михай­ло Олександрович Максимович. У 1834 р. в університеті навчалися 62 студенти, а в 1855 р. – 808.


За дореформенний період Харківський університет закінчили 2800 чол., Київський – 1542 чол. Випускники працювали учителями, лікарями, адвокатами, суддями, чиновниками різних відомств та ін.


Крім навчальної й наукової роботи, університети конт­ролювали роботу шкіл своїх навчальних округів і здійсню­вали цензурний нагляд за літературою, що видавалася в межах цих округів.


Царський уряд виділяв дуже мало коштів для універси­тетів, тому вони нормально розвиватися не могли. У той же час він вдавався до репресій, намагаючись перетворити всі навчальні заклади, в тому числі й університети, в оп­лоти самодержавства й офіційної ідеології. Особливо посилилися репресії в період революції 1848-1849 рр. у Західній Європі. Був установлений суворий контроль за роботою професорів, скорочено програми суспільних наук, викладання філософії в університетах припинено, читання лекцій з логіки й психології доручено професорам бого­слов'я. Навчальні округи – Харківський і Київський – було передано у відання генерал-губернаторів.


У тяжкому стані перебувала освіта в західноукраїнсь­ких землях. Австрійська монархія й панівні класи, ведучи в Східній Галичині політику онімечення й полонізації українського населення, на Буковині – онімечення й ру­мунізації, а на Закарпатті – політику мадяризації, всіма силами гальмували розвиток освіти, не допускали в школи української мови, закривали трудящим шлях до знань. Призначених для нижчих верств населення трикласних тривіальних (початкових), чотирикласних головних і нор­мальних (неповносередніх) шкіл було дуже мало, при цьо­му майже всі школи Галичини й Буковини були підпоряд­ковані римо-католицькій церкві. У 1813 р. уряд утримання шкіл переклав на плечі селянства. В усіх школах було введено німецьку мову. А поряд з німецькою в Галичині в школу проникала польська, на Буковині – румунська, в Закарпатті – угорська мови. І тільки в українських пара­фіяльних школах, що існували в ряді сіл завдяки піклуван­ню населення, навчання велося українською мовою.


Усі середні школи, гімназії, яких були одиниці і в яких навчалися діти поміщиків, духівництва, чиновників, пра­цювали на латинській та німецькій мовах.


У 1805 р. австрійський уряд перевів Львівський універ­ситет до Кракова і замість нього до 1817 р, діяв ліцей. Після відновлення в 1817 р. його роботи навчання велося німецькою мовою. З професійних навчальних закладів у 1844 р. у Львові була заснована технічна академія.


Наука

Царський уряд, кріпосники-дворяни Росії негативно стави­лися до розвитку наукової дум­ки, особливо природничих наук, боячися поширення матеріалістичних поглядів і підриву панівної самодержав­но-релігійної ідеології. Однак, об'ективні умови формуван­ня капіталістичних відносин, зокрема зростання промисло­вості, торгівлі, міст, спроби інтенсифікувати сільськогоспо­дарське виробництво, посилення економічних зв'язків усередині країни і з чужоземними країнами, дальший процес становлення націй і національної самосвідомості народів, - зумовлювали науковий прогрес як у галузі природничих, так і гуманітарних наук.


В Україні Харківський і Київський університети, не­зважаючи на несприятливі умови і, передусім, репресії царського уряду, силами передової, прогресивної професу­ри внесли значний вклад у підготовку наукових кадрів і розвиток вітчизняної Науки. Так, за дореформений час 66 вихованців Харківського університету стали професора­ми і працювали як у Харківському, так і в Московському, Київському, Казанському та інших університетах. Серед них найбільш відомими були математик М. Остроградський, славіст І.Срезневський, лікар Ф.Іноземцев, філо­лог О. Потебня, історик М.Костомаров та ін.


З часу заснування Харківського університету протягом 16 років у ньому працював професором, завідував кафедрою математики, а в 1813-1820 рр. був ректором Тимофій Федорович Осиповеький (1765-1832), який пе­реїхав до Харкова з Петербурга. У наукових працях з ма­тематики, фізики й астрономії він висловив немало нових думок, відстоював матеріалістичні погляди і виступав про­ти ідеалізму в філософії. Його тритомний “Курс математи­ки” відіграв важливу роль у розвитку математичної науки і навчанні студентів. На матеріалістичних позиціях стояв професор Харківського університету Василь Іванович Лапшин (1809-1888), який написав ряд цінних праць із фізики і фізичної географії.


Основи для розвитку хімічної науки в Харківському університеті заклав професор О.І.Ходнєв, що обіймав кафедру хімії в 1842-1854 рр.


У галузі природознавства, зокрема у вивченні вітчизня­ної флори, плідно працював професор Харківського уні­верситету Василь Матвійович Черняєв (1793-1871), а в галузі геології – Никифор Дмитрович Борисяк (1817— 1882).


Понад 100 праць із питань ботаніки, зоології, фізики, хімії та інших природничих наук написав перший ректор Київського університету Михайло Олександрович Макси­мович (1804-1873). 3начний позитивний вплив на розви­ток науки в Україні, зокрема в Київському університеті, справила діяльність видатного російського вченого, ви­значного хірурга, анатома і педагога, засновника польової хірургії Миколи Івановича Пирогова (1810-1881), який у 1858-1861 рр. був попечителем Київського учбового округу.


Поряд з фізико-математичними, природничими наука­ми розвивалися й гуманітарні науки. У філософії йшла боротьба між ідеалістичними і матеріалістичними ідеями. Зокрема матеріалістичні погляди висловлювали декабри­сти, Т.Шевченко, ряд природознавців (Т.Осиповеький, М. Максимович та ін.). У галузі словесних наук цінні праці написали перший ректор Харківського університету Іван Степанович Рижський, засновник вітчизняного слов'яно­знавства Ізмаїл Іванович Срезневський та ін.


Розвиток капіталістичних відносин ставив дедалі більші вимоги до вивчення географії, статистики і еконо­міки України. У зв'язку з цим у першій половині XIX ст, в Україні з'явилося ряд важливих праць із цих галузей знань. Це були, зокрема, 4 томи “Трудів” Комісії для опису губерній Правобережжя й Лівобережжя, заснова­ної у 1851 р. при Київському університеті, тритомні “За­писки о Полтавской губернии” М.Арандаренка, тритомне “Статистическое описание Киевской губернии”, підготов­лене Д. Журавським і видане в 1852 р. в Петербурзі І.Фундуклеєм, “Опыт статистического описання Новороссийского края” А.Скальковського, що вийшов у Одесі в 1850 р. та ін.


Значний крок уперед у першій половині XIX ст. зробила в Україні історична думка.


За умов національно-культурного відродження зріс інтерес істориків до вивчення життя, побуту, культури, психології, діяльності народних мас. Саме в цей час і запо­чаткувалася так звана народницька течія в історіографії, оскільки її прихильники головну роль в історії відводили народові, а, отже, вважали головним завданням історика вивчення життя й діяльності народних мас. Велика робота була проведена по відшуканню, збиранню, систематизації і публікації історичних джерел – актового, архівного ма­теріалу, літописів та інших історичних творів, пам'яток народної творчості. 3начні заслуги в цьому відомого вченого славіста й археографа Осипа Максимовича Бодянського (1808-1877), який, будучи секретарем “Общества истории й древностей” при Московському університеті і редак­тором видаваних ним “Чтений” (1846-1848, 1858-1876), опублікував у них велику кількість історичних джерел і творів з історії України – “Історію Русів”, “Літопис Са­мовидця”, “Коротке історичне описання про козацький малоросійський народ...” П.Симоновського та ін. Багато історичних джерел, зокрема архівних документів, зібрали й опублікували співробітники Київської Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, відкритої в Києві в 1843 р.


У національному відродженні й українській історіо­графії кінця XVIII – початку XIX ст. особливе місце зай­має “Історія Русів” – напівісторичний, напівлітературний, гостро політичний твір, що став відомий у 20-х роках XIX ст. і вперше був опублікований О.Бодянським у 1846 р. Невідомий автор увесь свій виклад, який він почи­нає з давніх часів і доводить до 1769 р., підпорядкував обгрунтуванню на історичному матеріалі права українського народу на свою державність, на рівноправність із усіма народами.


Першу узагальнюючу, синтетичну історію України, яка грунтувалась не лише на літописних джерелах, а на використанні архівних, актових матеріалів, написав Д.М.Бан­тиш-Каменський (1788-1859). Виходець із дворянсь­кої родини, він п'ять років працював у канцелярії військо­вого губернатора Малоросії князя М.Рєпніна, потім обій­мав ряд високих адміністративних посад і навіть дістав звання таємного радника. Його книга “Історія Малої Росії” вперше була видана у Москві в 1822 р. у чотирьох частинах, удруге – в 1830 р.-у трьох частинах, згодом у 1843 р.


Методологічно Бантиш-Каменський стояв близько до російської офіціально-монархічної історіографії, зокрема до М.Карамзіна. Як і Карамзін, Бантиш-Каменський більше всього в історії змальовував не народ, не його роль в історичних подіях, а діяльність царів та царських санов­ників, гетьманів і козацьких старшин – Петра І, Меншикова, Мазепи, Скоропадського, Полуботка, Апостола та ін., а також зовнішньополітичні події.


Важливим твором в історіографії України першої половини XIX ст. була “Історія Малоросії” М.Маркевича (1804-1860), вихідця з поміщицької родини, нащадка ко­зацьких старшин.


“Історія Малоросії” була видана в 1842-1843 рр. у Москві в п'яти томах. Змальовуючи минуле України як самостійний історичний процес, Маркевич розпочинає свій виклад із давніх часів і закінчує другим поділом Польщі та включенням Правобережної України до складу Росії (1793 р.). Ідучи за автором “Історії Русів”, Маркевич прагнув історично обгрунтувати право українського наро­ду на вільний національний розвиток.


Багато архівних матеріалів про запорозьке козацтво і Новоросійський край зібрав і написав ряд праць А.Скальковський (1808-1898), який після закінчення юридичного факультету Московського університету в 1828 р. став пра­цювати в Одесі в канцелярії генерал-губернатора кня­зя М.Воронцова на посаді директора і головного редакто­ра Статистичного управління. Найбільш важливі його історичні праці “История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского” (1841) і “Наезды гайдамаков на Западную Украйну” (1845). Залучивши новий багатий архів­ний матеріал, Скальковський у той же час в оцінці історич­них подій стояв на дворянсько-монархічних позиціях. Він різко негативно оцінював антикріпосницьку боротьбу на­родних мас, зокрема гайдамацькі рухи, повністю схвалю­вав гнобительську політику царизму.


Визначним прогресивним ученим, який вніс значний вклад у розвиток історичної думки, був М.Максимович, виходець з родини дрібного поміщика, нащадка козацьким старшин, перший ректор Київського університету. У своїх численних, переважно невеликих за своїм розміром працях, Максимович провів велику критичну роботу по перевірці достовірності літописів та інших історичних дже­рел і правильності зображення історичних подій у працях різних істориків. Він висловив цілий ряд оригінальних ду­мок про різні проблеми з історії України. Слідом за М.Ломоносовим він виступив проти норманської теорії походження Русі, довів безпідставність теорії “про мниме запустіння України в нашестя Батиєво”, що її активно пропагував російський історик М.Погодін, показав, що українське козацтво було не прийшлим народом чи племе­нем, а особливим станом українського народу, витвором соціально-економічного і політичного розвитку України. Максимович займався також вивченням історії народних рухів. Зокрема він був першим істориком Коліївщини – великого народного повстання на Правобережжі в 1768 р.


Наприкінці 30-х – у 40-х роках почав свою наукову діяльність як історик М.І.Костомаров (1817-1885). У 1842-1844 рр. Харківським університетом були опуб­ліковані його дві дисертації, у 1843 р. у Харкові в третій книзі альманаху І.Бецького “Молодик” були надруковані перші історичні праці Костомарова “Русско-польские вельможи. Князья Острожские” й “Первые войны малороссийских казаков с поляками».


Для поширення науки, освіти і культури у західноук­раїнських землях мала велике значення діяльність науко­во-дослідного інституту “Оссолінеум” – інституту Оссолінських, заснованого у Львові в 1817 р. Ю.Оссолінським – польським просвітителем, літературознавцем та істориком. В інституті були бібліотека і музей, в яких уже на кінець 30-х років було зібрано близько 500 тис. книг із філософії, літератури, географії, права, багатющі колекції зброї, рідкісних монет, картин, гравюр та ін. пам'яток старовини й мистецтва.


Розвиток української літературної мови

У процесі поступового становлення української нації формувалася українська націо­нальна мова, в основі якої лежала народна розмовна мова. Російський царизм, прав­ляча австро-угорська монархічна кліка, російські, німецькі, польскі, угорські й румунські феодали ігнорували українську мову, не дозволяли народним масам користу­ватися нею ні в школі, ні в державних установах, ні в га­лузі культури. Проте, так само, як вони не могли добитися денаціоналізації й знищення українського народу, не в їх силах було спинити розвиток та літературне оформлення його мови.


Передові діячі культури України, за підтримки й участі російських прогресивних громадських і культурних діячів, відстоювали право українського народу на свою націо­нальну мову, на користування нею, піклувалися про її роз­виток. У 1818 р. в Петербурзі була опублікована перша граматика української мови, складена російським філоло­гом О.Павловським. Відомі вчені І.Срезневський, М.Мак­симович у своїх працях по-науковому спростували без­підставні твердження російських і польських великодер­жавників про те, що начебто українська мова не окрема мова, а говірка російської або польської мови. Підкреслю­ючи її близькість до російської та інших слов'янських мов, вони доводили, що українська мова – це мова повноцін­на, багата за словесним складом, живописна, поетична, музична.


Г.Квітка-Основ'яненко, Т.Шевченко та інші українські письменники у відповідь на напади російських і польських реакціонерів на українську мову різко виступа­ли на її захист і робили все для її дальшого розвитку.


Окремі вчені й письменники (П.Білецький-Носенко, М.Маркевич, О. Афанасьєв-Чужбинський, П.Куліш та ін.) розробляли проблеми української лексикографії, зби­рали матеріали, підготовляли й частково публікували словники української мови. П.Куліш у виданні “Кобзаря” Т.Шевченка 1860

року та в інших виданнях застосував розроблений ним український правопис, що грунтувався на фонетичному принципі (“кулішівка”), який і був покла­дений в основу пізнішого українського правопису.


Вирішальну роль у повному становленні української національної мови відіграли твори основоположників нової української літератури – І. Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, П.Гулака-Артемовського, Є. Гребінки і особливо великого українського національ­ного поета Т. Шевченка.


Усна народна творчість

Величезне значення для остаточного сформування україн­ської національної мови і ста­новлення української літератури мав дальший розвиток усної народної творчості. Як і в попередні часи, в першій половині XIX ст. у своїх піснях, переказах, легендах, казках народ оспівував своє героїчне минуле, передусім боротьбу проти іноземних загарбників. У цей час, зокрема, з'явилося кілька пісень про участь українського народу у боротьбі проти військ Наполеона (“Пише король листи, а король французький”, “Пісня про Матвія Платова”, “Полно братці тоскувати – лучше пісню заспівати”). Про вигнання Наполеона співалося:


Як ми в лагерях стояли,Як взяли його в ружйо,-


Много горя ми прознали,Змолотили на багно;


Хоч і горя [ми] прозналиЯк взяли його в штики,-


Та француза [ми] узяли;Покотив він і рожки!-


Як взяли його на пушку, Ой тікав же він, тікав,


збили його на галушку; До Парижа не попав...


З глибоким сумом, жалем і гнівом розповідалось у на­родних піснях про тяжку кріпаччину, панщину, свавілля, здирства й знущання поміщиків над селянами, про важку долю рекрутів, солдатів, бідних чумаків. Дедалі ширше в народну творчість входила тема бідувань бурлаків, най­митів, робітників, зокрема, строкових; сезонних (строкарів), заробітчан. Разом із тим народ у своїх усних творах висловлював непохитну волю до боротьби проти експлуататорів, оспівував ватажків антикріпосницьких рухів Устима Кармалюка, Мирона Штолу (Штолюка), Лук'яна Кобилицю, з симпатією і прихильністю розповідав про виступи селян проти панів, як, наприклад, про вбивство се­лянами с.Дорогинців Ніжинського повіту (Чернігівщини) поміщика Селивановича. У народних піснях звучали за­клики до боротьби проти панів:


А ви, хлопці, любі, милі, Остріть коси, остріть вила -


Хапайте се до сокири, Аж так пукне панська жила!


У пам'яті народній зберігалися пісні й думи попередніх століть, їх виконавцями й розповсюджувачами найчастіше були кобзарі, бандуристи й лірники, яких А.Луначарський назвав “Гомерами України”. Найоїльш відомими кобзаря­ми тих часів були Андрій Шут, Іван Крюковський і Остап Вересай. Остап Микитович Вересай (1803-1890), похо­дженням з родини кріпаків с.Сокоринець (тепер Срібнянського району Чернігівської обл.), залишившись із 4-х років сліпим, понад 70 років мандрував з села в село, співаючи під звуки кобзи думи й народні пісні.


У першій половині XIX ст. серед освічених людей посилювався інтерес до усної народної творчості, розгорнулося збирання й публікація її пам'яток. У 1819 р. у Петербурзі М.Цертелєв видав збірник “Опыт собрания старинних малороссийских песней”. Три збірки українсь­ких народних пісень – “Малороссийские песни” (1827), “Украинские народные песни” (1834) і


“Сборник народних украинских песен” (1,849) – підготував і опублікував М. Максимович. У 1836 р. у Петербурзі вийшов збірник П.Лукашевича “Малороссийские й червонорусские думу й песни”. У 1833-1838 рр. І. Срезневський видав у Харко­ві 6 випусків фольклорно-історичної збірки “Запорожская старина”.


Із великою пошаною до українських народних пісень і дум ставилися передові люди – К.Рилєєв, О.Пушкін, М.Гоголь, Т.Шевченко, М. Чернишевський, М. Добролюбов та ін. “Це, - говорив Гоголь про українські народні пісні, - народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя народу”. М.Добролюбов наголошував: “Відомо, що в пісні вилилася вся минула доля, весь справжній характер України. Пісня і дума становлять там народну святиню... в них горить лю­бов до батьківщини, виблискує слава минулих подвигів”. “Наша дума, наша пісня не вмре, не загине”, - пи­сав Т.Шевченко, який безмежно любив і широко викори­стовував у своїй творчості народні пісні і думи.


Становлення нової української літератури

У першій половині XIX ст. продовжувалося становлення нової української літератури, яке почалося в другій половині XVIII ст. Від давньої шкільно-церковної літератури через бурлескно-травестійні жанри, елементи сентименталізму, романтизм українська література йшла до реалістичного зображення життя. Розвиваючись на власному грунті, во­на мала тісні зв'язки й з іншими слов'янськими літерату­рами.


Найважливіше значення у формуванні нової українсь­кої літератури в дошевченківський період, тобто до 40-х років XIX ст. мала творчість І. Котляревського, П.Гулака-Артемовського, Г.Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, М.Шашкевича. Ці письменники, широко використовуючи надбання української літератури попередніх часів, досвід слов'янських літератур і світової літератури, значною мірою грунтуючися на сюжетах, образах, мотивах і мето­диці художнього зображення усної народної творчості, стали все яскравіше змальовувати дедалі більше сторін сучасного й минулого життя суспільства. З непідробною симпатією, співчуттям і прихильністю вони відображали внутрішній світ, сподівання, буденне життя, побут, звичаї, гумор, оптимізм простих людей, людей праці – селян і се­лянок, наймитів, міщан, ремісників, козаків.


У творах письменників дошевченківського періоду були елементи викриття, соціальних суперечностей, показу духу соціального протесту, антикріпосницьких настроїв селян­ства, тобто наближення до реалістичного зображення життя суспільства. Письменники часто подавали образи “злих”, несправедливих панів-кріпосників, змальовували їх сваволю, аморальність, духовну спустошеність, показу­вали хабарництво, підступність, зловживання царських чиновників.


У зв'язку з переходом до зображення реального життя й внутрішнього світу героїв в українську літературу вво­дяться нові художні жанри-повість, оповідання, нарис, байка, балада, опера-драма, водевіль, ода, лірична пісня, ліроепічна романтична поема та ін.


Зачинателем нової української літератури, її першим класиком став Іван Петрович Котляревський (1769-1838). Народившися 29 серпня 1769 р. у місті Полтаві в родині дрібного канцеляриста (з дворян) міської управи, Котляревський навчався у дяка й місцевій семінарії, потім працював у поміщицьких маєтках домашнім учителем, служив у армії, 1806 року брав участь у поході проти Ту­реччини, а після виходу у відставку з 1810р. оселився на­завжди в Полтаві. 1812 року сформував козачий полк для участі у боях проти військ Наполеона. У 1818-21 рр. був директором Полтавського театру, потім обіймав посаду попечителя “богоугодних закладів”.


Маючи великий хист до віршування, Котляревський на сюжетній основі “Енеїди” Вергілія створив бурлескно-тра­вестійну поему, яка була вперше видана в трьох частинах у 1798 р. в Петербурзі коштом конотопського поміщика Максима Парпури (без відома автора) під назвою “Енеида, на малороссийский язык перелицованная Й.Котляревским”. Повний текст поеми вийшов 1842 року в друкарні Харківського університету.


Написана барвистою народною мовою, “Енеїда” містить гумористично-сатиричне, але в цілому правдиве, реалістичне зображення життя й побуту України другої половини ХУIII ст. Автор з великим співчуттям малює об­рази простих людей, їх доброту, розум, спритність, по­рядність, завзяття, мужність, патр'ютизм і, в той же час, засуджує сваволю, користолюбність, жадібність, тупість, неуцтво, жорстокість панів, чиновників та інших представ­ників панівних класів.


У 1817-1818 рр. Котляревський написав п'єси “Натал­ка Полтавка” (музику пізніше написав М.Лисенко) і “Москаль-чарівник”, які вперше були поставлені на сцені Полтавського театру в 1819 р. В основних ролях висту-пав М.Щепкін. П'єси Котляревського поклали початок но­вій українській драматургії.


Одним з видатних поетів першої половини XIX ст. в Україні був Петро Петрович Гулак-Артемовський (1790-1865). Народився Гулак-Артемовський 16 січня 1790 р. в м.Городищі Черкаського повіту на Київщині (тепер місто Черкаської області) в сім'ї священника. Навчався в Київ­ській духовній академії, потім на словесному факультеті Харківського університету. Став професором цього універ­ситету, викладав російську історію, географію і статисти­ку, в 1841-1849 рр. був ректором.


У нову українську літературу Гулак-Артемовський ввійшов як автор, насамперед байок (“Справжня до­брість”, “Пан та Собака”, “Солопій та Хівря” й ін.), байок-приказок, романтичних балад (“Твардовський” - переробка твору Міцкечича і “Рибалка” – вільний пере­клад поезії Гете), а також як автор переробок од Горація, віршів побутового характеру, віршованих і прозових по­слань.


Стоячи на цілком лояльних щодо царизму позиціях, Гулак-Артемовський у той же час у своїх творах критику­вав жорстокість панів-кріпосників, подавав позитивні об­рази простих людей. Критикою кріпосницьких порядків і висловленням співчуття до гнобленого поміщиками селян­ства найбільш яскраво відзначається байка “Пан та Соба­ка” (1818), що стала найвідомішим твором автора.


У розвитку прози в новій українській літературі ви­значне місце належить Григорію Федоровичу Квітці-Основ'яненку (1778-1843), який став першим видатним українським прозаїком. Народився Г.Квітка у передмісті Харкова Основі (звідси псевдонім – Основ'яненко) в по­міщицькій родині. Замолоду кілька років був послушником у Курязькому монастирі. Потім брав активну участь у то­дішньому громадському й літературному житті, обіймав ряд посад – був директором Харківського театру, керував справами інституту шляхетних дівчат, працював одним з редакторів журналу “Украинский вестник” (1816-1819), обирався предводителем дворянства Харківського повіту, був головою Харківської кримінальної палати.


Серед творів Квітки-Основ'яненка найбільше значення мають п'єси українською та російською мовами – “Дворянские виборы”, “Шельменко-денщик”, “Сватання на Гончарівці” та ін., повісті й оповідання – “Маруся”, “Сердешна Оксана”, “Салдацький патрет”, “Конотопська відьма” та ін., романи й повісті російською мо­вою – “Жизнь и похождения Петра Степанова, сына Столбикова”, “Пан Халявский” тощо. Перша книжка “Мало­російських повістей” Квітки-Основ'яненка вийшла в 1834 р., друга – в 1837 р. у Москві.


Утворах Квітки-Основ'яненка відображалася широка панорама життя України і, насамперед, простих людей. Селян і селянок автор показував розумними, щирими, чес­ними, чуйними, такими, які мали моральну перевагу перед “благородними”. Квітка картав паразитизм, неробство, зловживання, тупість, корисливість панів, чиновників та інших представників панівних верств. Разом з тим у твор­чості Квітки-Основ'яненка сильними були елементи сенти­менталізму та ідеалізації селянського життя.


Письменником широкого діапазону – поетом, прозаї­ком, видавцем – у період становлення нової української літератури виявив себе Євген Павлович Гребінка (1812-1848). Народився Гребінка 21 січня 1812 р. в родині дріб­ного поміщика, відставного офіцера на хуторі Убіжище по­близу Пирятина по Полтавщині (тепер с. Мар'янівка Гребінківського району Полтавської обл.). Навчався в Ні­жинській гімназії вищих наук (1825-1831), після деякий час був на військовій службі. Вийшовши у відставку, 1834 року переїхав до Петербурга, працював викладачем російської словесності у військових навчальних закладах й інституті гірничих інженерів, брав активну участь у літе­ратурному житті, допомагав викупу Т.Г.Шевченка, сприяв його творчості, - публікації його творів, зокрема “Кобзаря” (1840). У 1841 р. Гребінка видав альманах “Ластівку”, в якому поряд з своїми опублікував тво­ри Т.Шевченка, Г.Квітки-Основ'яненка, Л.Боровиковського, В.Забіли та ін.


У 1834 р. в Петербурзі вийшов збірник “Малороссийские приказки”, де було опубліковано 25 байок україн­ською мовою. Використавши тематику й сюжети байок Крилова, Гребінка створив оригінальні твори, внісши в них дух української народної творчості, національний ко­лорит, погляди, настрої й думи українських селян. В але­горичній формі він реалістично зображував працьовитість, мудрість, кмітливість, порядність та доброту простих лю­дей і різко викривав і висміював дику сваволю поміщиків, їх хижацтво, неробство, чванливість, несправедливість, підкупність, хабарництво, бюрократизм чиновників і, зо­крема, суддів (байки “Ведмежий суд”, “Рибалка”, “Вовк і Огонь”, “Зозуля та Снігир”, “Школяр Денис”, “Віл” та ін.).


Гребінка писав українською й російською мовами лірич­ні поезії. Деякі з них – “Українська мелодія” (“Ні, мамо, не можна нелюба любить!”), романс ”Черные очи” (“Очи черные, очи страстные...”), вірші-пісні “Молода еще девица я была”, “Казак на чужбине” – стали популярними народними піснями.


У романтичній поезії російською мовою “Богдан”, у прозових творах російською мовою – романі “Чайковський”, повісті “Ніжинський полковник Золотаренко” та деяких інших Гребінка любовно, в дусі народних дум і пі­сень оспівав героїчне минуле України, боротьбу україн­ського народу проти іноземних загарбників-турків, крим­ських татар, польських шляхтичів, високо оцінив Богдана Хмельницького.


У деяких творах, зокрема повістях “Кулик” і “Пригоди синьої асигнації”, Гребінка критично зображував сучасне письменникові життя кріпосної Росії, подавав цілу низку типових образів, які нагадували героїв гоголівських “Мертвих душ”.


Під впливом літератури Східної України розвивалася література на західноукраїнських землях. Нечисленна прогресивно настроєна інтелігенція з захопленням читала і сприймала збірники українських народних пісень і дум Цертелєва і Максимовича, твори Котляревського, Гулака-Артемовського, Квітки-Основ'яненка, Гребінки, праці Срезневського, Бодянського та ін. Особливо любовно були зустрінуті нею твори Т.Шевченка. Важливе значення для розвитку західноукраїнської літератури, що відбувався в єдиному річищі і був складовою частиною становлення но­вої української літератури, мали діяльність “Руської трій­ці” – письменників і просвітителів Маркіяна Семеновича Шашкевича (1811-1843), Івана Миколайовича Вагиле-вича (1811-1866) і Якова Федоровича Головацького (1814-1888) і особливо виданий ними альманах “Русалка Дністровая” (1837). Опублікованими в “Русалці Дністро­вій” народними піснями, своїми власними віршами, опові­даннями, науковими працями вони проповідували єдність західноукраїнського населення з усім українським наро­дом, дружбу з слов'янськими народами, висловлювали лю­бов до трудового народу, його культури, мови, літератури і прагнули їх розвивати.


На Закарпатті серед літературно-громадських діячів (так званих будителів), які протестували проти мадяриза­ції українського населення, підкреслювали його етнічну і культурну єдність з усім українським народом, виступали за навчання в школах рідною мовою, виділявся письмен­ник і педагог Олександр Васильович Духнович (1803-1865). Хоча він поділяв реакційні погляди москвофілів, у своїх поетичних творах Духнович висловлював любов до рідного краю, оспівував його красу, співчував гнобленому феодалами люду Закарпаття, заявляв про єдність закар­патців з усіма українцями (вірші “Я русин бил, есмь і бу­ду”, “Піснь простонародна” та ін.).


Повне завершення становлення нової української літе­ратури, утвердження в ній реалізму й народності, остаточ­не літературне оформлення українсокої національної мови завершилося у творчості великого національного поета Та­раса Григоровича Шевченка.


З появою глибоко народних за змістом і високохудож­ніх за формою творів Шевченка українська література по­сіла чільне місце серед інших слов'янських літератур і вийшла на світову арену. “Маючи тепер такого поета, як Шевченко, - писав М.Чернишевський, - малоруська літе­ратура не потребує будь-чиєї прихильності”.


Друкарство. Журналістика

Для розвитку всієї культурийособливо літератури велике значення має друкарство. Проте в Україні на початку XIX ст. було всього близько 20 друкарень, до того ж погано облад­наних і устаткованих. Серед друкарень України найширшу видавничу діяльність розгортали друкарні Харківського (з 1805 р.) та Київського (з 1835 р.) університетів.


Від початку XIX ст. в Україні розпочала розвиватися журналістика – з'явилися газети, журнали, альманахи, збірники. Основним центром цієї діяльності став Харків, де в університеті й навколо нього зосереджувалося значне число учених, письменників, інтелігенції. 4 травня 1812 р. вийшла перша в Східній Україні газета “Харьковский еженедельник” (виходила до липня 1812 р.). У 1817 р. розпо­чалося видання щотижневої літературної газети “Харьковские известия”, заснованої журналістом А.Вербицьким (видавалася до 1824 р.). Наприкінці 30-х років у губерн­ських містах України, як і всієї Росії, стали виходити офі­ційні газети “Губернские ведомости”. У 1816 р. у Харкові виходив перший в Україні сатирично-гумористичний жур­нал “Харьковский демократ”. У 1816-1819 рр. у Харкові ж видавався журнал “Украинский вестник”, а в 1824-1825 рр. – “Украинский журнал”.


Протягом ЗО – 40-х років побачили світ також кілька альманахів і збірників: “Украинский альманах” (у Харко­ві, 1831 р.), дві книги альманаху “Утренняя звезда” (у Харкові, 1833 р.), альманах “Ластівка” Є.Гребінки (у Пе­тербурзі, 1841 р.), альманах “Сніп” О.Корсуна (у Харко­ві, 1841 р.), чотири випуски альманаху “Молодик” І.Бецького (3 – в Харкові, 1 – у Петербурзі, 1843-1844 рр.), “Южный русский сборних” А.Метлинського (у Харкові, 1848 р.), три випуски літературно-історичного збірника “Киевлянин” М. Максимовича (у Києві, 1840-1841, 1850 рр.).


Слабо була розвинута періодична преса в західноук­раїнських землях. У цей час там були видані деякі альма­нахи, зокрема “Вінок русинам на обжинки” (у Львові, 1846-1847 рр.). У 1848 р. у Львові почала виходити українська газета “Зоря Галицька”, як орган Головної руської ради (до 1851 р.).


Зародження професінного театру. Музика

В одному річищі з художньою літературою розвивалося в Україні, мистецтво.


Із початку XIX ст., поряд з домашніми аматорськими те­атрами в поміщицьких маєтках (театр поміщика Д.Трощинського в с.Кибинцях на Полтавщині, Г.Тарновського в с.Качапівці на Чернігівщині та ін.), де акторами висту­пали переважно кріпаки та аматори з поміщицьких родин, і мандрівними вертепними театрами, у великих містах ста­ли виникати постійні професіональні театральні трупи й почали будуватися театральні приміщення. Професіональ­ні театри були створені в Києві (1805), Полтаві (1810), Харкові (1812), Одесі (1804), Катеринославі (1847), Чер­нігові (1853). Одним із перших на Україні постійне примі­щення театру на 740 місць було збудовано в 1806 р. в Киє­ві, потім – у Харкові, Полтаві, Львові, Одесі та інших містах.


Театральні трупи на Лівобережжі переважно були ро­сійськими, на Правобережжі – російськими й польськими, а Галичині – німецькими й польськими. Ставили вони різні п'єси – водевілі, оперети, драми, трагедії – ро­сійських та іноземних авторів – Гоголя (“Ревізор”, “Одруження” та ін.), Фонвізіна (“Недоросток”), Шекспіра (“Отелло”, “Гамлет”), Шіллера (“Розбійники”) та ін.


У 1819 р. на сцені полтавського театру за уча­стю М.Щепкіна були поставлені п'єси “Наталка Полтав­ка" і “Москаль-чарівник” І. Котляревського. Це стало по­чатком українського національного професіонального театру. Великою популярністю користувалися п'єси Квіт­ки-Основ'яненка. Крім Щепкіна, що почав свою акторську діяльність в Україні у трупі І.Штейна, визначним арти­стом був К.Соленик (1811-1851). Для розвитку реалі­стичного театру в Україні велике значення мали гастролі видатних російських акторів (трагіка П.Мочалова, комі­ка А.Мартинова та ін.).


На основі і під безпосереднім впливом народних мело­дій і народної творчості взагалі розвивалося в Україні му­зичне мистецтво. Саме на основі народних мелодій були складені на початку XIX ст. перші симфонічні тво­ри (“Українська симфонія” й Симфонія сольмінор (з “Козачком”) невідомих авторів) і пїсні-романси, які набули великої популярності (“Віють вітри”, “Сонце низе­нько" та ін.)


Великий російський композитор М.Глинка, живучи в 1838 р. в маєтку Г. Тарновського в с.Качанівці на Черні­гівщині на основі народних мелодій на слова поета В.За­біли написав пісні “Гуде вітер вельми в полі” і “Не щебечи, соловейку”. Він також почав писати симфонію “Тарас Бульба”. Багато записали текстів, обробили й опублікува­ли мелодій українських народних пісень композито­ри О.Аляб'єв і М.Маркевич.


Видатним оперним співаком і композитором став Семен Степанович Гулак-Артемовський (1813-1873), походжен­ням з містечка Городищі (тепер місто Черкаської обл ). Коли Гулак-Атемовський навчався в Київській ду-ховній семінарії, його спів почув М.Глинка і забрав до Петербур­га (1838 р.), де й керував його навчанням. Після продов­ження навчання в Італії і блискучого дебюту у Флорен­тійському оперному театрі Гулак-Артемовський багато ро­ків працював солістом в оперних театрах Петербурга (1842-1864) і Москви (1864-1865). Як композитор, Гу­лак-Артемовський написав вокально-хореографічний ди­вертисмент “Українське весілля” (1851), музику до воде-віля “Ніч напередодні Івановогодня” (1852), пісні “Стоїть явір над водою” (з присвятою Т.Шевченкові), “Спать мені не хочеться” (1853). В 1862 р. Гулак-Артемовський ство­рив першу українську оперу “Запорожець за Дунаєм”.


Образотворче мистецтво й архітектура

Як і інші галузі культури, образотворче мистецтво в Україні розвивалося в тісній взає­модії й взаємозв'язках з пере­довим мистецтвом російського народу. Багато російських художників (В.Тропінін, М.Іванов, О.Кунавін, М. Сажин, В.Штернберг та ін.) працювали в Україні або в своїй творчості широко використовували українську тема­тику, вносячи в українське образотворче мистецтво нові, передові прийоми зображення дійсності. У той же час чи­мало вихідців з України (художники-живописці Д.Левицький, В. Боровиковський, А.Мокрицький, І.Сошенко, скульптор І.Мартоста ін.) працювали в Росії і пліч-о-пліч з художниками-росіянами розвивали там образотворче мистецтво. Багато українських живописців, графіків, скульпторів, архітекторів навчалися й діставали мистецьку освіту в петербурзькій Академії мистецтв та інших російсь­ких художніх навчальних закладах.


В образотворчому мистецтві художники дедалі більше відходили від академічного класицизму з його міфологіч­ними, античними та біблійними сюжетами й переходили до зображення реальної дійсності – життя поміщицьких маєтків, села, міста, створення образів поміщиків, селян, чиновників, купців, офіцерів тощо. Все демократичнішими і реалістичнішими ставали портретний і пейзажний живо­пис, картини на історичні сюжети та теми з навколишнього життя.


Велике значення для розвитку українського реалістич­ного живопису, зокрема портретного, мала творчість Васи­ля Андрійовича Тропініна (1776-1857), уродженця Нов­городської губернії. Будучи кріпаком графа І.Моркова, він був вивезений паном у маєток – село Кукавку на По­діллі, де протягом майже двадцяти років був дворовим художником, маляром, кухарем, а то й панським лакеєм. У вільний від прислужування панові час Тропінін займав­ся малюванням. Він створив реалістичні портрети по­дільських селян-кріпаків – “Дівчина з Поділля”, портрет селянина-кріпака з Поділля, портрет Устима Кармалюка, портрети “Українець”, “Хлопчик з сопілкою” та ін. Крім того, Тропінін написав ескіз картини “Весілля в Кукавці”, композиції побутових сцен з життя подільських селян, а такожпейзажі Кукавки та інших подільських сіл.


Цікаві живописні твори, в яких любовно змальовува­лася природа України, залишив художник, ініціаторвизволення Шевченка і його друг Іван Максимович Сощенко (1807-1876). Це – картини “Хлопчики-рибалки”, “Продаж сіна на березі Дніпра”, “Пейзаж” або “Біля річки”.


Значний слід у розвитку українського образотворчого мистецтва залишила творчість відомого живописця й гра­фіка Василя Івановича Штернберга (1818-1845), що був одним з найближчих друзів Т.Шевченка. У багатьох тво­рах Штернберга реалістично зображені чудесна природа України, українські пейзажі, побут українських селян. Такими є картини: “Водяний млин на Україні”, “Качанівка”, “Вітряки в степу”, “Ярмарок в Ічні”, “Переправа через Дніпро під Києвом” та ін.


Велике місце в українському живопису й графіці зай­має Т.Шевченко. Сприйнявши все краще від своїх учите­лів, він у своїх численних картинах і гравюрах різних жан­рів – портретному, побутовому, історичному, пейзажно­му – реалістично змалював широку панораму тодішньої дійсності – тяжке життя покріпаченого селянства, солда­тів-рекрутів, змучених і знедолених жінок і дітей, “блудних синів”, бідних казахських дітей-байгушів та ін., створив серію прекрасно написаних портретів, відобразив чудесну природу України, високохудожньо відтворив ряд сторїнок з її історичного минулого. Не можна перелічити всього, створеного Шевченком, як художником. Це і автопортре­ти, і портрети М.Щепкіна, К.Брюллова, Ф.Толстого та ін., і “Катерина”, і серія офортів “Живописна Україна”, до якої ввійшли шість офортів: “У Києві”, “Видубицький монастир у Києві”, “Судня рада”, “Старости”, “Казка”, “Дари в Чигрині 1649 року”. Це також малюнки, зроблені Шевченком за завданням Київської комісії для розгляду давніх актів із пам'яток старовини: сепії “Кам’яні хрести в Суботові”, “Чигиринський дівочий монастир”, акварелі “Мотрин монастир”, “Богданові руїни в Суботові”, “Чиги­рин з Суботівського шляху” та ін. Перебуваючи в заслані, Шевченко зробив ряд зарисовок тамошніх місць (“Форт Кара-Бутак”, “Укріплення Іргиз-Кала”, “Укріплення Кос-Арал взимку”, “Місячна ніч на Кос-Аралі” та ін.) і в ряді картин відобразив тяжке життя казахського народу (“Т.Шевченко і казахський хлопчик, що бавиться з кішкою”, “Байгуші” та ін.). У серії малюнків “Притча про блудного сина” (“Програвся в карти”, “У шинку”, “У хліві”, “На кладовищі”, “Серед розбійників”, “Кара ко­лодкою”, “Кара шпіцрутенами”, “У в'язниці”) Шевченко гнівно викриває всю жорстокість самодержавно-кріпос­ницького режиму, його бездушність, жахливість становища солдатів-рекрутів, трагедію “блудних синів”. Особливо високу майстерність виявив Шевченко в граверному мис­тецтві, за що Академія мистецтв у 1860 р. надала йому звання академіка гравюри.


У першій половині XIX ст. в скульптурі й архітектурі переважав російський класицизм (російський ампір), що прийшов на зміну стилю барокко. Серед скульпторів того часу одним із найвидатніших був виходець з України, ро­дом з містечка Ічні, Іван Петрович Мартос (1754-1835), що працював у петербурзькій Академії мистецтв професо­ром (з 1794) і ректором (з 1814). Кращими творіннями Мартоса є пам'ятник Мініну й Пожарському на Красній площі в Москві (1818), пам'ятник Рішельє в Одесі (1823-1828), а також деякі пам'ятники-надгробки, зокрема фельдмаршалу П.Румянцеву-Задунайському в Києво-Печерській лаврі (1804-1805).


До кращих зразків монументальної скульптури нале­жить тріумфальна колона Слави, побудована в 1805-1811 рр. на круглій площі в Полтаві за проектом відомого російського архітектора Тома де Томона з участю ро­сійських скульпторів Ф.Щедріна і М.Якимова на честь століття перемоги Петра І над шведськими військами в Полтавській битві.


У Києвіза проектами відомого академіка архітекту­ри В.Беретті були споруджені будинок університету (1842) і будинок інституту шляхетних дівчат (1843), що є кращими зразками архітектури російського класицизму.


У 1811 р. в Катеренославі російський архітектор В.Стасов збудував “Присутствені місця”.


Наприкінці XVIII – у першій половині XIX ст. в Украї­ні почали виникати пейзажні парки. У місті Умані на Київщині (тепер Черкаської обл.), у маєтку колишнього польського магната Ф.Потоцького в 1796-1805 рр. і 1836-1859 рр. був збудований прекрасний парк “Софіївка”. У першій період його будівництвом керували бель­гійський інженер Л.Метцель і садівник-кріпак Заремба, а потім уманський архітектор Макутін. Розташований у руслі річки Кам'янки, цей парк площею 177 га мав багато чудових штучних споруд, збудованих руками кріпаків, - водойм, водоспадів, шлюзів, гротів, каскадів, фонтанів, альтанок, скульптур.


На Київщині ж, в околицях міста Білої Церкви в доли­ні річки Росьна площі близько 180 га розкинувся парк «Олександрія», першим садівником якого і керівником будівництвабув Моффо.


У 1834 р.на Чернігівщині почав створюватися Тростянецький дендропарк, що став чудесним куточком природи.


Кирило-Мефодіївське товариство

З березня 1847 р. студент Київського університету Олексій Петров доніс цар­ським властям про таємне товариство, яке він випадково виявив. Поліція зразу ж арештувала провідних членів цієї групи й доставила їх у Петербург. У результаті посилених допитів власті дізналися про існування Кирило-Мефодіївського това­риства – першої на Україні організації політичного спрямування.


Незабаром стало очевидним, що побоювання властей відносно наявності широ­кого підпільного руху були перебільшеними. Товариство складалося всього з де­сятка активних членів та кількох десятків співчуваючих. До групи входили молоді представники української інтелігенції на чолі з Миколою Костомаровим (обдаро­ваним істориком і викладачем університету), вчителем Василем Білозерським (ви­хідцем із дворян) та Миколою Гулаком (дрібним, але високоосвіченим чиновни­ком). Хоч два інших інтелігенти – викладач гімназії та письменник Пантелеймон Куліш і вже добре знаний поет Тарас Шевченко – підтримували з товариством не дуже стійкі зв'язки, їх також заарештували. Товариство було не лише малочисельним, а й обмеженим у своїй діяльності. Протягом приблизно 14 місяців його існу­вання “браття” збиралися кілька разів на тривалі філософські й політичні диску­сії (під час однієї з них якраз і був присутній донощик Петров) та підготували ряд положень своєї програми.


Найважливіші з цих положень, сформульованих Костомаровим, містились у творі під назвою “Закон Божий (Книга Буття українського народу)”. Написаний в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням християнських цін­ностей і панслов'янськими елементами, цей твір, що зазнав сильного впливу поль­ських моделей, закликав до перебудови суспільства на засадах справедливості. рівності, свободи, братерства. Серед пропонованих у ньому конкретних заходів були скасування кріпацтва, ліквідація юридичних відмінностей між станами, доступність освіти для мас. Національне питання, що з усією очевидністю привернуло найбіль­шу увагу товариства, ставилося в широкий контекст панславізму: “Всі слов'ян­ські народи мають право вільно розвивати свої культури і, що важливіше, вони повинні утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогіч­ними тим, що е у Сполучених Штатах”. Столицею федерації мав стати Київ.


Першою по шляху створення федерації мусила піти Україна, яку Костомаров та його однодумці вважали водночас і найбільш пригніченою, й найбільш егалі­тарною серед усіх слов'янських суспільств – через відсутність у ній знаті.


Подібне до Христового, воскресіння цієї країни описувалося у псевдобіблійному стилі: “І зруйнували Україну. Але то лише здавалося... бо голос України не змовк. Встане Україна з своєї домовини і закличе братів-слов'ян; почувши її за­клик, повстануть всі слов'яни... і стане Україна самостійною республікою у слов'ян­ському союзі”. Тоді всі народи вказуватимуть туди, де на карті розміщена Україна. і казатимуть: “Дивіться, відкинутий будівельниками камінь став наріжним каменем”. Таке мессіанське бачення майбутнього України у рамках федерації хоч і спиралося на надмірно ідеалізовану картину її минулого, але виключало ідею 'її повної незалеж­ності. Переважна більшість членів товариства, за винятком Шевченка й ще кількох. сумнівалися у здатності своїх “м'яких” і “поетичних” співвітчизників існувати не­залежно. Погоджуючися щодо загальних засад, учасники групи, однак, розходилися в питанні про те, що вважати першочерговим і найголовнішим. Для Костомарова це були єдність і братство слов'ян; Шевченко палко вимагав соціального й націо­нального звільнення українців, а Куліш наголошував на важливості розвитку україн­ської культури. Більшість висловлювалася за еволюційні методи, сподіваючись що загальна освіта, пропаганда й “моральний приклад”, який вони подаватимуть властям,- це найдійовіші засоби досягнення поставленої мети. На відміну віднихШевченко і Гулак представляли думку меншості, згідно з якою лише шляхом рево­люції можна здійснити бажані зміни. Втім ці розходження не слід перебільшувати. Членів товариства безсумнівно об'єднували спільні цінності та ідеали й, що най­характерніше, бажання покращити соціально-економічну, культурну й політичну долю України.


Попри відносно безневинний характер товариства царські власті вирішили пока­рати його провідних членів. При цьому суворість покарання' була неоднаковою. Костомаров, Куліш та інші помірковані дістали порівняно легкі вироки, що передба­чали заслання вглиб Росії на рік і менше, після чого їм дозволялося продовжити по­передні заняття. Гулака засудили до трьох років ув'язнення. Та найсуворіше було покарано Шевченка, в якому цар і його чиновництво вбачали найнебезпечнішого учасника товариства. Його віддали у солдати на 10 років. Сам Микола І дописав до вироку таке: “...под строжайшим наблюдением й запретом писать й рисовать”. Фізичні й моральні муки цього заслання спричинили передчасну смерть Шевчен­ка у 1861 р.


Значення Кирило-Мефодіївського товариства важливе з кількох міркувань. Воно явило собою першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції перейти від культурниць­кого до політичного етапу національного розвитку; воно привернуло увагу царського уряду (що доти намагався розіграти карту українофільства проти польських куль­турних впливів на Україні) до потенційної небезпеки зростаючої національної сві­домості українців; ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської політики і ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелі­генції з російським царатом.


Рекомендована література:


В.Греченко, В.Кушнерук, В.Режко, І.Чорний. Історія культури. Нариси з історії української та зарубіжної культури. Харків 1998.

Сохранить в соц. сетях:
Обсуждение:
comments powered by Disqus

Название реферата: Українська культура першої половини xix століття

Слов:8718
Символов:69419
Размер:135.58 Кб.