РефератыМеждународные отношенияОсОсобливості процесу розширення НАТО на схід

Особливості процесу розширення НАТО на схід


Зміст


Вступ


Розділ 1. Проблема розширення НАТО


1.1 НАТО: сутність, стратегії, цілі та основні завдання


1.2 Розширення НАТО як процес внутрішньої трансформації Альянсу


1.3 Відношення Росії до розширення зони впливу НАТО


Розділ 2. Програми партнерства НАТО та еволюція політики "відкритих дверей"


2.1 Стратегічна концепція НАТО 1991 року


2.2 Дослідження з питань розширення 1995 року


2.3 Нова Стратегічна концепція НАТО 2000 року


2.4 Аналіз програми партнерства НАТО


2.5 Еволюція "Політики відкритих дверей" НАТО


2.6 Україна в інтересах Альянсу


Висновки


Список використаної літератури


Додатки



Вступ

Актуальність дослідження.
Розширення НАТО реалізується як складний міжнародний процес, що поєднує внутрішню та зовнішню адаптацію Альянсу.


Процес адаптації НАТО тут розуміється ширше, ніж розробка та реалізація політики прийняття в Альянс держав Центральної та Східної Європи. Цей процес визначається в кількох вимірах: теоретично-концептуальному, що виявляється у дебатах із приводу реформування союзу; політичному, що поєднує зовнішньополітичні дії зацікавлених держав у процесі розширення; військово-силовому, що визначає адаптацію силового компоненту НАТО до нових завдань Альянсу; структурному, в якому розглядається архітектура партнерства, принципи взаємодії НАТО з іншими глобальними та регіональними міжнародними організаціями. Процес розширення розглядається як сукупність дій, спрямованих на внутрішню адаптацію Альянсу, визначення інтеграційного кола НАТО та становлення відносин із державами європейського регіону поза межами інтеграційного кола, перш за все, із Російською Федерацією (зовнішня адаптація). Під таким кутом зору процес розширення НАТО, в якому взаємодіють різні інтереси держав регіону, може визначатися як сукупність кооперативних та конфронтаційних спрямувань суб'єктів європейської регіональної структури, оскільки до процесу розширення НАТО безпосередньо залучені майже усі держави Європи.


Крім того, подібне визначення процесу розширення НАТО визначає поєднання конфронтаційних та кооперативних спрямувань у рамках єдиного міжнародного політичного процесу. Така ситуація є нетрадиційною для новітньої історії Європи, до того ж згадані особливості процесу дозволяють стверджувати, що він не лише ефективно впливає на еволюцію регіональної стабільності, але й визначає напрямок її для сучасної Європи. Нарешті, спроби визначення параметрів євроатлантичного регіону, що формально складається з країн-членів НАТО та країн-партнерів Альянсу, дозволяють пов'язати процес розширення НАТО з конкретною чітко визначеною регіональною структурою.


На рубежі 80-90-х років країни-члени Північноатлантичного альянсу постали перед новими ризиками та джерелами небезпеки, серед яких крім традиційних загроз виникнення збройного конфлікту на терені континенту і на периферії, а також розповсюдження ядерної, хімічної та біологічної зброї та засобів її доставки, актуалізуються такі питання, як нестабільність політичного та економічного розвитку у країнах ЦСЄ, міграційні потоки, екологічні негаразди, міжнародна організована злочинність, тероризм тощо. Усе це викликало необхідність внутрішньої адаптації до нових умов, пошуку шляхів вирішення складних та багатовекторних проблем безпеки як у самій Європі, так і на терені сусідніх регіонів.


Однією з найважливіших проблем убачалося питання перегляду структури альянсу та політики безпеки. Ключовою проблемою пристосування НАТО до нових умов військово-політичного середовища було питання розширення НАТО за рахунок країн Центральної та Східної Європи, оскільки неприйняття цих країн могло б призвести до формування вакууму безпеки у субрегіоні, створюючи довготривалі джерела нестабільності для всього континенту. Крім того, таке розширення відповідало прагненням самих країн претендентів з субрегіону ЦСЄ. З іншого боку, розширення НАТО є еволюційним процесом, що вимагає відповідності певним критеріям адаптації пострадянських країн до нових механізмів гарантування безпеки і оборони, а також врахування та улагодження позиції із Росією з метою уникнення нової конфронтації та ризику для безпеки тих країн, що опинилися б в разі розширення між НАТО та Росією.


Об’єктом дослідження
є міжнародні відносини у євроатлантичному регіоні у контексті розширення НАТО на схід.


альянс україна росія розширення


Предметом дослідження
є програми партнерства НАТО з країнами-нечленами альянсу як механізми забезпечення цілей безпеки в євроатлантичному регіоні в нових стратегічних умовах.


Метою курсової роботи
є дослідження ходу та етапі розширення північноатлантичного альянсу на схід, визначення впливу програм партнерства НАТО на систему пріоритетів альянсу в процесі еволюції системи євроатлантичної безпеки.


Визначена мета передбачає вирішення таких завдань:


· обґрунтувати процес формування нової моделі євроатлантичної безпеки наприкінці XX - початку ХХI століття, що мало наслідком структурне та стратегічне реформування НАТО;


· дослідити цілі, принципи та функції політики "відкритих дверей" та програм партнерства НАТО в процесі розширення альянсу кінця 90-х - початку 2000-х років;


· оцінити вплив російського чиннику на процес реалізації програм партнерства та співробітництва НАТО в контексті двох фаз розширення НАТО на Схід;


· визначити потенціал співробітництва Україна - НАТО.


Методи дослідження.
При написанні курсової роботи були використані наступні методи дослідження:


· системний метод - для аналізу процесу концептуалізації та еволюції програм партнерства НАТО.


· порівняльний метод - для визначення пріоритетності, переваг, недоліків та проблемних аспектів у реалізації програми розширення НАТО на схід.


· історичний метод - для того, щоб простежити розвиток програм партнерства НАТО з країнами-нечленами альянсу у хронологічній послідовності й виявити історичні закономірності й логічні причинно-наслідкові зв’язки.


Практичне значення.
Матеріали та результати дослідження можуть використовуватись студентами для написання наукових, курсових, дипломних робіт з цієї проблематики.


Структура курсової роботи
зумовлена логікою дослідження і складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури, що містить 39 найменувань.




Розділ 1. Проблема розширення НАТО

1.1 НАТО: сутність, стратегії, цілі та основні завдання

Організація Північноатлантичного договору, НАТО або Північноатлантичний Альянс (англ. North Atlantic Treaty Organization - NATO, фр. L'Organisation du Traité de l'Atlantique Nord - OTAN) - міжнародна політично-військова організація, створена 4 квітня 1949. На даний час налічує 28 держав. Головним принципом організації є система колективної оборони, тобто спільних організованих дій всіх її членів у відповідь на атаку з боку зовнішньої сторони.


НАТО народилася, як результат нездатності ООН того часу забезпечити світ у мирі, тоді, коли СРСР ветувало багато постанов Ради безпеки цієї організації. Для легітимізації нової організації скористалися 51-м пунктом Статуту ООН, у частині 5 у рамках легітимного колективного захисту.


Створений у 1955 році так званий Варшавський договір став фактично геополітичною противагою НАТО і конфронтація між цими блоками сформувала упереджене ставлення населення як України, так і інших пострадянських країн до цілей і засобів діяльності організації Північноатлантичного договору


Головні органи

· Рада НАТО (на рівні глав держав і урядів, або міністрів),


· Генеральний секретар,


· Комітет планування оборони (міністри оборони),


· Військовий комітет (начальники штабів),


· Регіональні командування.


Ціль НАТО


Головна мета НАТО - гарантувати свободу й безпеку всіх своїх членів у Європі й Північній Америці відповідно до принципів Уставу ООН. Для досягнення цієї мети НАТО використовує свій політичний вплив і військовий потенціал відповідно до характеру викликів безпеки, з якими зіштовхуються його держави-члени.


Діюча Стратегічна концепція, опублікована в 1999 р., визначає першорядні завдання НАТО в такий спосіб:


виступати основою стабільності в Євроатлантичному регіоні;


служити форумом для проведення консультацій із проблем безпеки;


здійснювати стримування й захист від будь-якої погрози агресії проти кожної з держав - членів НАТО;


сприяти ефективному запобіганню конфліктів і брати активну участь у кризовому регулюванні;


сприяти розвитку всебічного партнерства, співробітництва й діалогу з іншими країнами Євроатлантичного регіону.


Структура НАТО


Вищим політичним органом НАТО є Північноатлантична Рада, яка складається із представників всіх держав-членів і проводить свої засідання під головуванням Генерального секретаря НАТО. Північноатлантична рада може проводити свої зустрічі на рівні міністрів закордонних справ і глав держав і урядів. Рішення ради приймаються одноголосно. У період між сесіями функції Ради НАТО виконує Постійна рада НАТО, куди входять представники всіх країн-учасниць блоку в ранзі послів.


Вищим військово-політичним органом організації із грудня 1966 р. став Комітет військового планування, який збирається двічі в рік на свої сесії на рівні міністрів оборони, хоча формально складається з постійних представників. У період між сесіями функції Комітету військового планування виконує Постійний комітет військового планування, до складу якого входять представники всіх країн-учасниць блоку в ранзі послів.


Вищим військовим органом НАТО є Військовий комітет, що складається з начальників генеральних штабів країн - членів НАТО й цивільного представника Ісландії, не має регулярних збройних сил, і збирається не рідше двох разів у рік на свої засідання. Військовий комітет має у своєму підпорядкуванні командування двох зон: Європи і Атлантики. Верховне головне командування в Європі очолюється верховним головнокомандуючим (завжди - американським генералом). У його підпорядкуванні перебувають головні командування на трьох європейських театрах військових дій: Північноєвропейському, Центральноєвропейському і Південно-європейському. У період між засіданнями функції Військового комітету виконує Постійний військовий комітет.


До основних органів НАТО відноситься також Група ядерного планування, яка проводить свої засідання зазвичай двічі в рік на рівні міністрів оборони, зазвичай перед засіданнями Ради НАТО. Ісландія представлена в Групі ядерного планування цивільним спостерігачем.


Країни члени НАТО

· з 4 квітня 1949 (країни-засновники): Бельгія, Великобританія, Данія, Франція, Нідерланди, Ісландія, Канада, Люксембург, Норвегія, Португалія, США, Італія;


· з 18 лютого 1952: Греція, Туреччина;


· з 6 травня 1955: Німеччина;


· з 30 травня 1982: Іспанія;


· з 12 березня 1999: Чехія, Польща, Угорщина;


· з 2 квітня 2004: Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія та Естонія;


· з 1 квітня 2009 року Албанія та Хорватія стали членами НАТО.


Розширення НАТО - процес включення нових країн у НАТО


Процес приєднання до союзу управляється Статтею 10 Північноатлантичної Угоди й відповідно до наступних угод. Країни, що бажають приєднатися, повинні відповідати певним вимогам і пройти багатокроковий процес, що включає в себе політичний діалог і військову інтеграцію. За процесом вступу спостерігає Північноатлантична Рада.


На саміті НАТО в Бухаресті у квітні 2008 р. було ухвалене рішення про прийняття в НАТО Хорватії і Албанії. Македонія не була прийнята через вето Греції, накладеного через спорів про назву країни. Вступ України й Грузії в НАТО перенесено на майбутнє. Вручення Грузії й України Плану для членства в НАТО відклали, зокрема, Німеччина і Франція. Всенародне опитування на Україні на даний момент не проводився; тільки на підставі його результатів могло бути ухвалене рішення про вступ або не вступ у НАТО.2 квітня 2010 р. В. Янукович ліквідував міжвідомчу комісію з питань підготовки країни до вступу в НАТО й національний центр із питань євроатлантичної інтеграції.


У серпні 2010 року голова уряду Росії В.В. Путін заявив, що в ході виводу радянських військ зі Східної Європи тодішній генеральний секретар НАТО сказав, що СРСР повинен бути впевнений у тому, що НАТО не буде розширюватися далі існуючих на той момент границь.



1.2 Розширення НАТО як процес внутрішньої трансформації Альянсу

НАТО - це союз демократичних країн, який має захищати демократичні цінності та підтримувати демократичні режими в країнах-членах. Отже, вступ країн Центральної Європи до НАТО був логічним і розглядався ними як важлива складова політичних перетворень і зміцнення демократії. Сьогодні функція захисту демократичних цінностей є пріоритетною для Альянсу, а розширення НАТО означає поширення демократії на країни Центральної та Східної Європи. Розширення функцій безпеки Альянсу спричинило також розширення географічних меж євроатлантичної безпеки. Реалізація функцій безпеки змусить НАТО переходити від “оборони членів Альянсу" до “захисту його інтересів”. Зміщення акцентів на захист інтересів, своєю чергою, передбачає можливість дії НАТО за межами території країн-учасниць Вашингтонського договору. З цих причин під час другої хвилі розширення Альянсу відбудеться переструктуризація євроатлантичного простору й утворення в ньому трьох основних зон, у яких НАТО матиме різний ступінь відповідальності за безпеку й оборону. Ці зони можна умовно визначити як “основна зона”, “зона відповідальності” і “зона інтересів”, а політика НАТО щодо тієї чи іншої держави будуватиметься залежно від того, до якої зони потрапила остання.


“Зона інтересів" Альянсу включає ті райони Європи і прилеглі до неї прикордонні регіони, звідки можливі загрози євроатлантичній безпеці, такі як внутрішні міжетнічні конфлікти, нелегальна міграція, тероризм, поширення зброї масового знищення, рецидиви гегемонізму і мілітаризму. До цієї зони входять країни, в яких є проблеми з дотриманням демократичних цінностей, країни з авторитарними політичними режимами. Пріоритетними для Альянсу інтересами в цій зоні є інтереси воєнної безпеки. Ця зона через свою внутрішню нестабільність є найбільш неспокійною і найскладнішою для реалізації інтересів Альянсу. Її можна назвати переднім краєм дій НАТО.


Основним інструментом реалізації інтересів НАТО в цій зоні є діалог. Він покликаний налагоджувати консенсус з найгостріших проблем безпеки. Виходячи з цієї характеристики, до “зони інтересів" НАТО можна віднести насамперед такі країни Середземномор’я: Ізраїль, Єгипет, Туніс, Лівію, Мавританію, Марокко, Йорданію, Сирію. На пострадянському просторі до цієї зони інтересів варто віднести країни Кавказького регіону, Молдову, Білорусь і Росію [39].


До “зони відповідальності” Альянсу входять країни, які отримали від НАТО певні гарантії безпеки або зобов’язання у сфері власної національної безпеки. До таких країн відносяться ті, що подали заявку на вступ до НАТО. Головними передумовами входження до цієї зони є не тільки політичні інтереси НАТО, а й наявність економічних інтересів головних країн Альянсу щодо країн-кандидатів. Не переслідуючи конкретних економічних інтересів, НАТО покликано забезпечити політичну стабільність і тим самим гарантувати безпеку інвестицій головних країн Альянсу в країнах Центральної і Східної Європи та освоєння ними цього ринку капіталів, товарів, природних і трудових ресурсів. Хоча така місія НАТО не є його безпосередньою функцією, вона зміцнює трансатлантичну єдність, оскільки сприяє реалізації економічних інтересів головних країн Альянсу. Членство в НАТО тієї або іншої країни значною мірою залежить від присутності в цій країні капіталів головних країн Альянсу.


Основним елементом політики НАТО в цій зоні є партнерство. У межах програми “Партнерство заради миру” країни-партнери можуть одночасно брати участь як у заходах з підготовки до вступу в НАТО, так і в заходах, спрямованих на вирішення загальних проблем євроатлантичної безпеки. Основним механізмом реалізації інтересів і зобов’язань НАТО є механізм консультацій.


Відтак, незважаючи на суперечки між деякими європейськими членами НАТО та США, НАТО буде потрібне як Сполученим Штатам Америки, так і Європі. Для Америки - це організація, яка забезпечуватиме її інтереси в Європі. Для європейського співтовариства поряд з Європейським Союзом НАТО є основною інституцією побудови нової політичної Європи. Роль розширення НАТО в цьому процесі означатиме політичне оформлення Європи. Закріплює цей процес Євросоюз, який розширюється вслід за НАТО в напрямку східних кордонів Європи [39].


У січні 1994 року на Брюссельському самміті керівники країн - членів Альянсу підтвердили відкритість Альянсу для членства інших європейських держав, які спроможні втілювати в життя принципи Вашингтонського договору і робити свій внесок у безпеку північноатлантичного регіону. Після того як у грудні 1994 року міністри закордонних справ країн-учасниць ухвалили відповідне рішення, протягом 1995 року союзники вивчали усі "навіщо" та "як" майбутнього вступу нових членів. У результаті було підготоване "Дослідження з питань розширення НАТО", яке у вересні 1995 року було передане заінтересованим країнам-партнерам і оприлюднене. Викладені у Дослідженні принципи залишаються підґрунтям відкритого підходу НАТО до запрошення нових членів до вступу. Відповідаючи на запитання "навіщо проводити розширення НАТО", дослідники дійшли висновку, що по закінченні холодної війни та зникненні Організації Варшавського договору з'явилась як необхідність, так і унікальна можливість поліпшити безпеку в усьому євро - атлантичному регіоні, не відновлюючи лінії розмежування. Розширення НАТО є подальшим кроком до основної мети Альянсу - вдосконалення безпеки і поширення стабільності на весь євро - атлантичний регіон, що доповнює ширші тенденції до інтеграції, зокрема розширення ЄС і підсилення ОБСЄ. IЦе нікому не становить загрози. НАТО залишатиметься оборонним Альянсом, головною метою якого є збереження миру в євро - атлантичному регіоні та безпека його членів. Що ж до питання про те, "як" розширюватись, Дослідження підтвердило, що, як і в минулому, будь-яке майбутнє збільшення кількості членів Альянсу має здійснюватись через приєднання нових членів до Північноатлантичного договору згідно зі Статтею 10. Після вступу нові члени користуються всіма правами та приймають усі зобов'язання за Договором, їм необхідно погодитись з усіма принципами, процедурами та політикою, які схвалені членами Альянсу на момент їхнього вступу, та виконувати їх. У Дослідженні чітко зазначено, що бажання та спроможність взяти на себе такі зобов'язання не тільки на папері, а й на практиці є вирішальним чинником у прийнятті Альянсом рішення про запрошення тієї чи іншої країни до вступу [6, 33].


Так, на Мадридському самміті в липні 1997 року, в кінці складного і всеосяжного процесу обговорення та інтенсивного індивідуального діалогу із заінтересованими країнами-партнерами, глави держав та урядів членів Альянсу запросили Польщу, Угорщину та Чеську Республіку розпочати переговори про вступ до НАТО. Після цього рішення восени 1997 року відбулися переговори з кожною запрошеною країною окремо, а в грудні 1997 року були підписані Протоколи про вступ з кожною з трьох держав. Ці Протоколи про вступ були ратифіковані згідно з власними національними процедурами усіма 16 членами Альянсу та трьома новими членами.


12 березня 1999 р. Після завершення виконання своїх національних законодавчих процедур міністри закордонних справ Польщі, Угорщини і Чеської Республіки на спеціальній церемонії передали документи про вступ до Північноатлантичного договору на збереження в м. Індепенденс, штат Міссурі. Ця подія закріпила їхній офіційний вступ до Альянсу.16 березня 1999 р. Національні прапори трьох нових членів були підняті на офіційній церемонії в штаб-квартирі НАТО в Брюсселі.


Всі країни, які висловлюють бажання вступити в НАТО отримують план отримання членства (MAP) розроблений для того, щоб допомогти бажаючим країнам підготуватись до вступу до Альянсу через надання порад, допомоги та практичної підтримки з усіх аспектів членства в НАТО. Його головні риси: щорічне подання країнами, які бажають вступити до Альянсу, індивідуальних національних програм підготовки до майбутнього членства. В них мають бути розкриті політичні, економічні, оборонні аспекти, а також ресурси і питання безпеки; цільовий і відвертий механізм зворотного зв'язку з країнами-кандидатами про виконання програм, до якого належать як політичні, так і технічні поради, а також щорічні засідання у форматі 19+1 на рівні Ради, на яких це виконання оцінюється; він виконує функцію координатора допомоги, яку НАТО та його члени надають країнам-кандидатам у військовій/оборонній галузі; такий підхід до оборонного планування дає країнам-кандидатам змогу виробляти і переглядати планові цілі [24, 28].


Але участь у МАР не гарантує майбутнього членства, так само, і План не складається лише з переліку завдань, які країни-претенденти мають виконати і поставити "галочку". Рішення про запрошення претендентів до переговорів про вступ приймається НАТО на основі консенсусу і в кожному випадку окремо. Від країн-претендентів очікується досягнення певних результатів в політичних та економічних сферах, Оборонні й військові, Питання ресурсів, Питання безпеки, Правові.




1.3 Відношення Росії до розширення зони впливу НАТО

Сьогодні розширення НАТО на схід стало доленосним фактором випробування відносин між Росією й Заходом. Відразу ж після закінчення холодної війни в частини вищого радянського керівництва й російських політиків зложилося враження, що конфронтаційність у відносинах Росії із Заходом стала надбанням історії й що відтепер наступають часи демократії, миру й дружби, які можуть затьмарити лише окремі несвідомі порушники спокою, такі як Саддам Хусейні або Муаммар Каддафі.


Передбачалося, що з падінням залізної завіси й Берлінської стіни СРСР вступить у загальну родину європейських народів, буде створений єдиний простір європейської безпеки, складовою частиною якого стане Росія. До початку 1990 р. намітилося прагнення керівників НАТО пом'якшити й навіть переглянути багато доктрин, спрямованих своїм вістрям проти СРСР і країн колишнього Варшавського блоку. Ця установка одержала відбиття в Паризькій хартії на зустрічі (листопад 1990 р.) у верхах НБСЄ керівників 22 держав-членів НАТО й колишніх членів Варшавського договору. У ній, зокрема, говорилося, що ці держави "більше не є супротивниками, будуть будувати нові відносини партнерства й простягають один одному руку дружби". На виконання установки НАТО почав ряд заходів щодо зниження військового протистояння в Європі, продекларував готовність до подальших змін у військовій стратегії [29, 47].


Керівники СРСР повірили завіренням західних урядів, що у випадку згоди на об'єднання Німеччини, виводу радянських військ зі Східної Німеччини й невтручання в процес звільнення східноєвропейських країн, блок НАТО не буде розширюватися на схід і питання про прийом країн - учасниць Варшавського блоку в НАТО ніколи не буде підніматися.


Але відразу ж після завершення виводу Росією військ, розгорнувши зусилля по поглинанню країн Центральної й Східної Європи, Захів по суті справи віроломно відмовився від своїх зобов'язань, і тим самим обдурив СРСР і Росію. Представляється не зовсім вивіреною сама установка Заходу на розширення НАТО в нинішньому її виді без належної оцінки стратегічних цілей. Не випадково, ряд політиків, які бачать можливі негативні наслідки розширення альянсу, наполегливо призивають до того, щоб процес розширення не був механічним, а був обумовлений конкретними причинами. На їхню думку, лише в тому випадку, якщо Росія буде являти військову загрозу Центральній і Східній Європі, НАТО варто пропонувати членство й гарантії безпеки Вишеградській четвірці й можливо іншим країнам регіону.


Складається враження, що із закінченням холодної війни й біполярної блокової конфронтації ані Захід, ані особливо США не змогли усвідомити переломний характер пережитої епохи, не виявили далекоглядності й справжньої політичної волі до того, щоб почати із чистої сторінки нову главу у взаєминах з Росією. Тут, очевидно, немаловажну роль зіграв синдром "червоної погрози": хоча з політичної карти планети зник "другий світ" в особі країн соцспівдружності й розпався Варшавський блок, але "про всякий випадок" збережемо НАТО й колишні відносини з Росією.


Зрозуміло, Росія зацікавлена в стабільності по всьому периметрі кордону. І тому політика Заходу на розширення НАТО сприймається Росією однозначно - як ворожа й дестабілізуюча акція, акція підриву статусу великої держави й спроби перетворення в сировинний придаток.


Розширення НАТО за рахунок країн Центрально-Східної Європи й Прибалтики неминуче порушить баланс збройних сил, що приведе до підриву Договору по звичайних озброєннях у Європі. Сьогодні, навіть без врахування сил нових членів, НАТО перевершує Росію в 5 разів по чисельності населення, більш ніж в 10 разів за розмірами військових витрат, в 3 рази по чисельності збройних сил і кількості звичайних озброєнь. У цей час, згідно існуючим даним, співвідношення бойових потенціалів сил загального призначення Росії й НАТО оцінюється як один до чотирьох [2, 41].


Очевидно, що Америка і Європа, навіть кожна окремо, має значну перевагу над Росією, як у матеріальних (у тому числі військово-економічних) і людських ресурсах, так і в морально-політичному й ідеологічному аспектах. Навіщо в такому випадку просуватися впритул до границь Росії шляхом розширення НАТО? Адже в сугубо геостратегічному плані загнаної в кут Росії буде однаково, вражати своєю ядерною зброєю всі країни Північноатлантичного альянсу або країни регіону Східної Європи (від Балтики до Чорного моря).


Одночасне збільшення міці звичайних сил НАТО й наближення до границь Росії має дестабілізуючий вплив на баланс стратегічних ядерних сил, тому що альянс одержує доступ до центральних (раніше тилових) районів, що мають ключове значення у військово-економічному відношенні. Тактична авіація НАТО вже може наносити удари по стратегічно важливих об'єктах у глибині території Росії як на північному й південному флангах відповідно з Норвегії й Туреччини, так і в центральному напрямку з боку Центральної й Східної Європи. Звичайні озброєння країн НАТО одержують можливість вирішувати стратегічні завдання на території Росії, наносячи поразку об'єктам стратегічних ядерних сил. У підсумку Росія виявляється в ситуації певного знецінювання її ядерного потенціалу, але цього, безперечно, вона ніколи не допустить.


Що б не говорилося про розширення НАТО як про визначений логікою історичного розвитку Європи факт, для Росії ані за яких умов неприйнятне просування інфраструктури цієї військової організації до її границь. Як же бачиться позиція Росії у випадку розміщення на території нових членів альянсу ядерної зброї? Декларацію російського уряду розмістити у своїх західних районах ракети середньої дальності СС-20 можна розглядати як відповідь на такий розвиток подій. Зрозуміло, можуть мати місце заперечення: Росія зараз слабка і їй не вистачить ані волі, ані економічних ресурсів. Це почасти вірно зараз, але завтра положення може бути іншим. Адже Росія не раз демонструвала здатність знаходити адекватні відповіді на виклики історії. Тут не можна забувати й досвід інших європейських країн. Приблизно в аналогічному становищі перебувала Німеччина в січні 1933 р. Ми тепер знаємо про те "німецьке чудо", що значною мірою з'явилося результатом принизливої для німецької нації Версальської системи й політики постійного третирування німецького обивателя західними країнами. Хто знає, як зложилася б доля А. Гітлера і його дії, якщо б в той період на Заході найшлися політичні сили й державні діячі, здатні реально оцінити погрозу, що насувалася, і повернути політику у відношенні Німеччини в конструктивне русло [2, 42].


Або ж, допустимо, одного чудового дня Німеччина, опираючись на міць НАТО, в ультимативній формі зажадає від Росії повернути їй Східну Пруссію, тобто Калінінградську область. Тим більше, що розпад СРСР, Югославії й Чехословаччині, а також об'єднання Німеччини продемонстрували кінець ялтинських і гельсінських принципів післявоєнного європейського мироустройства й непорушності границь.


Є ряд і інших доленосних для підтримки миру в Європі питань, де Росія повинна мати право вето у відносинах ряду рішень, і насамперед - НАТО. Очевидно, що не визнання цього права означає визнання за НАТО виняткової відповідальності за забезпечення й збереження європейської безпеки й фактичне виштовхування Росії з європейського військово-політичного простору.


У цьому випадку право вето Росії не тільки правомірно, але й конче потрібно. Таке право повинне бути надане, якщо не після факту прийняття відповідних рішень, то до їхнього прийняття, що дасть Росії можливість виступити в процесі їхнього обговорення. У противному випадку може створитися ситуація, при якій ті або інші доленосні Росії рішення будуть прийняті без її участі, всупереч її волі й за рахунок її інтересів. Очевидно, що при такому розвитку подій Росії прийдеться поодинці вжити відповідних заходів для ліквідації подібних диспропорцій. Немає сумнівів, що вона здатна почати багато такого, що викличе в Заходу заклопотаність і головний біль. Більш-менш прийнятною відповіддю в даному напрямку, на думку фахівців, може стати більший упор на тактичну ядерну зброю. Росія може поставити виконання нею договірних зобов'язань у залежність від конкретних політичних кроків, що вживаються її західними партнерами [2, 42-43].


Мова йде також про критичний підхід до визначення прийнятних для Росії строків виконання зобов'язань по роззброєнню. При несприятливому розвитку подій не можна виключати й можливість підняття питання про фактичний перегляд уже реалізованого Договору по ракетах середньої й малої дальності й повернення в лад ракет СС-20 і СС-23 або їхніх аналогів.


У підсумку може зложитися так, що НАТО одержить менше вигід від розширення, ніж збитків від погіршення відносин з Росією й непередбачуваності цих відносин. Не виключено, що західні керівники наполягаючи на розширенні НАТО за всяку ціну, роблять помилку всесвітньо-історичного масштабу. Однак, майбутнє покаже по якому шляху піде розвиток подій.


У цей час на Заході багато впливових державних діячів і військових чинів висловлюють сумнів у правильності обраного курсу. Однак механізм запущений і російське керівництво в складній ситуації, що створилася, здається, повинне домагатися прийняття такого рішення, яке було б сполучене з найменшим збитком для Росії.


Слід зазначити, що питання про розміщення й нерозміщення ядерної зброї або великих військових контингентів на території майбутніх членів має не тільки й не стільки чисто військове, скільки політичне, психологічне, моральне значення. Це питання й про те, наскільки Росія довіряє Заходу. Тим більше, що він наочно продемонстрував певне віроломство, почавши процес розширення альянсу.


Необхідно врахувати, що розширення НАТО - це тривалий процес, що аж ніяк не завершився із прийняттям сакраментальних рішень у Мадриді в липні 1997 р. Очевидно, реальне розширення почалося тільки в 2000 р., коли законодавчі збори нинішніх членів альянсу приступили до ратифікації ухвалених рішень. Тут особливо треба підкреслити, що незалежно від того, як західні стратеги оцінюють нинішнє положення й історичні перспективи Росії, в остаточному підсумку європейська безпека буде визначатися балансом сил між НАТО й Росією в стратегічному плані, тому що обидві сторони володіють і в доступній для огляду перспективі будуть мати ядерно-стратегічний паритет. При такому положенні у випадку загострення міжнародного становища в Європі й у світі в цілому країни Центральної й Східної Європи можуть стати ядерними заручниками НАТО й США [2, 43].


Таким чином, міркування про слабість і якусь ізоляцію Росії на європейському континенті позбавлені всяких реальних підстав. Як стабільна, так і ослаблена Росія (можливо навіть більшою мірою) не може самим безпосереднім образом не впливати на положення справ у Європі хоча б тому, що вона ядерна наддержава.




Розділ 2. Програми партнерства НАТО та еволюція політики "відкритих дверей"

2.1 Стратегічна концепція НАТО 1991 року

Масштабні зміни геополітичної ситуації в Європі змусили Північноатлантичний альянс модернізувати свою стратегічну концепцію, яка, своєю чергою, мала бути відповіддю на питання доцільності існування НАТО. І таку модернізацію було здійснено.


Потенційною загрозою безпеці НАТО було визнано конфлікти, які можуть виникнути на території колишнього СРСР та всередині Європи.


Планувалося, що НАТО підтримуватиме мир в Європі та за її межами, навіть у тому випадку, коли загроза не стосуватиметься членів НАТО. Крім того, НАТО сприятиме подоланню нетерпимості, боротьби з тоталітаризмом і територіальними проблемами, розвитку економічної і політичної стабільності в країнах колишнього Варшавського договору.


Голови держав та урядів альянсу прийняли на зустрічах у верхах в Лондоні в липні 1990 року та в Римі в листопаді 1991 року нову Стратегічну концепцію і запропонували ввести відповідну нову структуру збройних сил як один з аспектів реорганізації НАТО в світлі змін, які відбулися в Європі.


У Стратегічній концепції альянсу 1991 року вперше згадувалося про необхідність “досягнення в Європі не знаного раніше високого ступеня прозорості у військовій галузі, а відтак більшої передбачуваності та взаємної довіри ”. Таким чином, створювалось юридичне підґрунтя для численних програм та документів, що були запропоновані альянсом протягом наступних років [7, 39].


Найбільш ефективно з погляду досягнення цієї прозорості можна вважати Програму НАТО “Партнерство заради миру” (ПЗМ), що була запропонована НАТО у січні 1994 року на зустрічі у верхах у Брюсселі. Програма мала неабияке значення для України. Активна участь в заходах ПЗМ передбачена основним державним документом, згідно з яким сьогодні формується політика України щодо альянсу - Державною програмою співробітництва України з Організацією Північноатлантичного договору (НАТО) на період до 2001 року. У пункті 2 Рамкового документа ПЗМ (підписано 27 країнами-членами РПАС та НБСЄ, у тому числі Україною) зазначено, що “ця програма започатковується як вираз спільної переконаності в тому, що лише шляхом співробітництва і колективних дій можна досягнути стабільності та безпеки в Євроатлантичному регіоні”.


У стратегічній концепції альянсу 1991 року не порушувалось питання щодо розширення географічних меж відповідальності НАТО, але все ж таки було зарезервовано можливості порушення такого питання в майбутньому. Такі можливості відбивала формула: “В разі необхідності до Стратегічної концепції вноситимуться відповідні зміни”. Перебіг подій показав: Україна виявилась не готовою до того, що згодом підходи Росії та країн-членів НАТО до розуміння засад європейської безпеки принципово відрізнятимуться один від одного. Тим часом вже сама стратегічна концепція НАТО 1991 року містила потенційну базу суперечностей із Росією, адже НАТО отримала мандат реагувати на ризики, “які відзначаються багатогранністю і різнонаправленістю” [7, 39].


В пункті 10 Концепції було, зокрема, зазначено, що “ризики для безпеки союзників навряд чи виникатимуть внаслідок спланованої агресії проти території союзників. Вірогідніше, що їх спричинятимуть негативні наслідки нестабільності, породжуваної економічними, соціальними і політичними труднощами, в тому числі міжетнічною ворожнечею й територіальними спорами, що вже має місце в багатьох країнах Центральної та Східної Європи. Якщо спричинена ними ймовірна напруженість залишатиметься обмеженою, вона безпосередньо не загрожуватиме безпеці й територіальній цілісності членів альянсу, але може призвести до криз, несприятливих для стабільності в Європі, чи до збройних конфліктів, у які можуть бути втягнені зовнішні сили і які можуть перекинутися на країни НАТО, безпосередньо позначаючись на безпеці альянсу”. Ці положення Стратегічної концепції альянсу 1991 року, навіть ще без визначення географічних меж відповідальності альянсу, здається дали непогані підстави для здійснення так званої операції із запобігання гуманітарної катастрофи у Косові, наближення до зони чеченського конфлікту та зони Каспію. За цих обставин спроможність України забезпечити свої національні інтереси (наприклад, зменшити енергетичну залежність від Росії шляхом побудови нафтопроводу задля транспортування каспійської нафти через свою територію) було поставлено під сумнів. Зважаючи на зміну пріоритетів у зовнішній політиці Росії, будь-який економічний проект типу Євразійського транспортного коридору розглядатиметься нею як зазіхання на її можновладдя в Кавказькому регіоні.


Але все ж таки для створення досить міцного підґрунтя монополії НАТО в Євроатлантичному регіоні необхідне юридичне обґрунтування розширення географічних меж відповідальності НАТО. Важливим елементом такого підґрунтя можна вважати концепцію створення Об'єднаних загальновійськових тактичних сил (ОЗТС) (CJTF - Combined Joint Task Force). У червні 1996 року міністри закордонних справ та оборони держав-членів НАТО вітали домовленості щодо політико-військових рамок, в межах яких має реалізуватися концепція ОЗТС. Згідно з цією концепцією, Об'єднані загальновійськові тактичні сили є такими, що розгортаються багатонаціональними формуваннями декількох видів військ, створеними і призначеними для специфічних операцій надзвичайного характеру. Вони можуть охоплювати широкий спектр завдань, включаючи надання гуманітарної допомоги, проведення операцій на підтримання миру (peace-keeping) або примусу до миру. Не виключається також використання ОЗТС для операцій, які відповідають статті 5 Вашингтонського договору щодо колективної оборони.


Постановку питання щодо географічних меж відповідальності альянсу в рамках концепції ОЗТС можна вважати поступовим переходом від Стратегічної концепції НАТО 1991 року до Нової стратегічної концепції альянсу, прийнятої 24 квітня 1999 року на Вашингтонському саміті НАТО, Концепція ОЗТС залишає шанс для України брати достатньо активну участь у процесі розбудови євроатлантичної архітектури безпеки.




2.2 Дослідження з питань розширення 1995 року

У 1995 році Альянс оприлюднив результати Дослідження з питань розширення, у якому обмірковувалися переваги прийняття до організації нових членів та спосіб, у який це могло б бути зроблено.


У документі зроблено висновок, що припинення холодної війни стало унікальною нагодою досягти вищого рівня безпеки на усьому євроатлантичному просторі, і що розширення НАТО сприятиме зміцненню безпеки й стабільності в інтересах усіх.


У Дослідженні також зроблено висновок, що процес розширення міг би сприяти укріпленню безпеки і стабільності усіх країн на євроатлантичному просторі завдяки заохоченню та підтримці демократичних реформ, зокрема, встановлення демократичного цивільного контролю над військовими структурами; розвитку схем та моделей співпраці, проведення консультацій та досягнення консенсусу, що є характерним для відносин між країнами - членами Альянсу, а також поглиблення добросусідських відносин.


Це підвищило б прозорість у сфері оборонного планування та військових бюджетів, внаслідок чого зросла б довіра між державами, а також підвищилася б загальна тенденція до більш тісної інтеграції та співробітництва у Європі. У Дослідженні також зазначено, що розширення НАТО зміцнило б спроможність Альянсу робити внесок у європейську та міжнародну безпеку, а також розвивати й поглиблювати трансатлантичне партнерство [39].


Відповідно до Дослідження, країнам-кандидатам на вступ до НАТО слід продемонструвати, що вони виконали певні вимоги, а саме:


· У політичній площині є країнами з діючою демократією та ринковою економікою;


· Поважають права національних меншин відповідно до принципів Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ);


· Не мають нерозв’язаних територіальних суперечок із сусідами та зобов’язалися загалом слідувати принципу мирного врегулювання конфліктів;


· Спроможн

і та готові здійснювати військовий внесок у діяльність Альянсу та забезпечувати оперативну сумісність з військами інших держав НАТО;


· та забезпечують демократичні цивільно-військові відносини і мають відповідні інституційні структури.


Після набуття членства в НАТО, нові країни-члени матимуть всі права та зобов’язання, пов’язані з членством. Це буде означати, що на момент набуття ними членства ці країни визнаватимуть усі ті принципи, політичний курс та процедури, що були попередньо встановлені членами Альянсу. [39]




2.3 Нова Стратегічна концепція НАТО 2000 року

Чимала кількість положень Стратегічної концепції 1991 року була розрахована на складний і неоднозначний перехідний період у загальній системі міжнародних відносин, що настав після закінчення “холодної війни”. Власне, ці положення були розраховані на швидкоплинну, динамічну ситуацію, отже, багато в чому відігравали роль підґрунтя для формування остаточної стратегії безпеки альянсу. Концепція була орієнтована на увесь можливий спектр геополітичного вибору новоутворених держав, в тому числі, і насамперед, вибору, що його мали здійснити Росія і Україна. Достатньо пригадати, що Україна на той час залишалась ядерною держаною. Реалії, які склалися у Європі на кінець 1998 року (розширення НАТО на Схід, Балканська криза, політична нестабільність у Росії, відмова України та Білорусі від ядерної зброї, послаблення ролі ООН) зумовило необхідність істотно оновити концепцію 1991 року. Таке оновлення може мати неоднозначний вплив на вироблення політики України, зокрема, та на фактично нове середовище безпеки. Скажімо, декларативне знецінення ролі ООН, серед засновників якої є і Україна, не може не позначитись на зовнішньополітичній діяльності України.


По-перше, в новій стратегічній концепції НАТО не йдеться про необхідність наявності мандату РБ ООН щодо проведення операцій з підтримання миру.


Офіційна позиція України полягає у неприйнятності застосування військових методів врегулювання конфліктів без санкції РБ ООН. Разом з тим це положення не є однозначним. З одного боку, створення та нормативне закріплення нового у сучасній світовій історії прецеденту може мати непередбачувані наслідки, в тому числі й негативні. Фактично поставлено під сумнів ключове поняття сучасної системи міжнародних відносин - поняття державного суверенітету. За цих умов Україна, яка за перші роки незалежності значною мірою спиралась на формально-юридичні підстави у захисті своїх національних інтересів, у захисті суверенітету, змушена буде потерпати від нового співвідношення сил основних гравців світової політики. Тим більше, що в контексті постійного членства Російської Федерації в Раді Безпеки ООН таке положення означає певне послаблення впливу Росії на загальноєвропейські процеси. А отже - й намагання останньої відновити статус впливової світової держави. З огляду на стратегічний курс нашої держави на інтеграцію до євроатлантичних структур, з урахуванням незмінного бажання Росії впливати на ситуацію в Україні, цілком можна передбачити обмеження спроможності змінювати перебіг ймовірних подій, що розгортатимуться поблизу її кордонів [38].


По-друге, в новій Концепції не знайшли відображення раніше зафіксовані в документах НАТО положення щодо нерозміщення ядерної зброї на територіях країн - нових членів альянсу.


А саме можливість розташування ядерної зброї на території сусідніх держав - нових членів НАТО є одним з найбільш гострих питань захисту національної безпеки України. Така перспектива негативно впливає на розвиток системи регіональної безпеки (ЦСЄ). Вона змінює конфігурацію оцінок НАТО різними політичними силами всередині держави. Підтвердженням можливості таких змін може бути пропозиція Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України “внести на розгляд ВР України проект закону про скасування рішень і денонсацію зобов'язань України щодо статусу України як без'ядерної держави" у відповідь на розвиток подій в Югославії навесні 1999 року. Попри всю свою декларативність, ця пропозиція відбила фундаментальні зрушення у настроях окремих політиків у бік ізоляціонізму.


По-третє, концепцією не передбачається точне визначення меж відповідальності альянсу, йдеться про діяльність НАТО в усьому євроатлантичному регіоні (у т. ч. Регіоні ЦСЄ).


Як визначено в Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО, наша держава належить до Центрально-Східної Європи. Таким чином, це положення Стратегічної концепції можна розглядати як певну гарантію національної безпеки нашої держави. Але такий висновок є правильним лише за умов реалізації стратегічного курсу на інтеграцію до євроатлантичних структур, яка, зважаючи на зростання переважно енергетичної залежності від Росії і переважно фінансової залежності від Заходу, вже не зможе базуватись на вільному виборі [39].




2.4 Аналіз програми партнерства НАТО

Програми партнерства стали основою формування політики НАТО щодо країн ЦСЄ, ННД та Середземноморського регіону. Можна виділити наступні функції програм партнерства НАТО з країнами ЦСЄ та ННД:


· підтримка діалогу НАТО з країнами ЦСЄ та ННД в контексті розширення альянсу на Схід;


· пристосування політики безпеки країн-претендентів на вступ до НАТО через механізми консультацій (РПАС / РЄАП) та військових навчань і миротворчих операцій (ПЗМ);


· підтримання партнерських відносин з Росією з метою поглиблення діалогу з питань формування системи європейської безпеки;


· мінімізація негативних наслідків від процесу розширення НАТО зокрема для країн, що залишаються поза межами такого розширення, як Україна;


· налагодження військово-політичного співробітництва НАТО з країнами південного Середземномор’я з метою гарантування власних інтересів безпеки в цьому географічно близькому та нестабільному регіоні.


Порівняння програм партнерства як РПАС/РЄАП, ПЗМ та Середземноморський діалог, дає можливість визначити тенденцію до невідповідності ролі та місця програм партнерства НАТО у зовнішньополітичних пріоритетах країн-партнерів з ЦСЄ, ННД та Середземномор’я, що свідчить про відмінність місця самих програм в політиці НАТО [18, 17].


Цікавою також є проблематика, пов’язана із аналізом рівня впливу російського чинника на процес формування системи євроатлантичної безпеки, оскільки Росія потребуватиме власної зони одноосібного впливу, у якій би вона сама визначала будь-якими доступними засобами перебіг політичних процесів.


Проблема забезпечення Росії відповідними компенсаціями в процесі розширення на Схід є дуже важливою, оскільки це дає можливість продемонструвати готовність до співробітництва, яке для дієздатності НАТО являється не менш важливим, тому що рішення нових завдань, зокрема, нерозповсюдження ядерної зброї і управління кризами, навряд чи можливе без російського сприяння.


Важливе місце в аналізі програм партнерства та співробітництва НАТО є питання проблем їхньої реалізації, серед ключових є проблеми постановки стратегічних завдань та цілей програм, організаційне забезпечення, і особливо ефективність реалізації.




2.5 Еволюція "Політики відкритих дверей" НАТО

"Політика відкритих дверей" ґрунтується на статті 10 Вашингтонського договору, у якій йдеться про те, що можливість вступу до НАТО відкрита для будь-якої “європейської країни, яка спроможна просувати принципи цього Договору та робити внесок у безпеку на північноатлантичному просторі”.


Розширення Альянсу є постійним та динамічним процесом. З 1949 року, тобто з часу заснування Альянсу, кількість його членів зросла з 12 країн-засновниць до 28 країн-членів внаслідок час шести раундів розширення у 1952, 1955, 1882, 1999, 2004 та 2009 роках [39].


Перші три раунди розширення, коли приєдналися Греція та Туреччина (1952), Західна Німеччина (1955) та Іспанія (1982), відбулися у період панування Холодної війни, коли стратегічні міркування виходили на перший план при прийнятті рішення.


Падіння Берлінського муру в листопаді 1989 року знаменувало кінець Холодної війни, після чого розпався Варшавський договір та розвалився Радянський Союз, що поклало край розподілу Європи. В результаті об’єднання Німеччини в жовтні 1990 року території колишньої Східної Німеччини увійшли до Альянсу. Нові демократії Центральної та Східної Європи прагнули забезпечити гарантію своєї свободи шляхом інтеграції до структур Євроатлантичної організації.


Розширення НАТО стало жвавою темою обговорення на початку 1990-х років. Багато політичних аналітиків не були впевнені в перевагах такого розширення. Дехто був занепокоєний можливими наслідками в плані цілісності та солідарності, а також впливом на стосунки з іншими державами, головним чином, з Росією. Саме у такому контексті Альянс виконав Дослідження з розширення НАТО у 1995 році (дивись вище).


Розширення Альянсу після Холодної війни


За результатами Дослідження про Розширення НАТО Альянс запросив Чеську республіку, Угорщину та Польщу розпочати переговори про приєднання під час Мадридського саміту Альянсу в 1997 році. Ці три країни, які були першими з колишніх країн-учасниць Варшавського договору, стали членами НАТО в 1999 році.


На Вашингтонському саміті 1999 року було започатковано План дій щодо членства у НАТО для країн-кандидатів, які прагнуть вступити до НАТО.


Болгарії, Естонії, Латвії, Литві, Румунії, Словаччині та Словенії було запропоновано розпочати переговори про вступ під час Празького саміту НАТО у 2002 році, а фактично вони стали членами Альянсу в 2004 році. Всі сім країн брали участь в ПДЧ [39].


Рішення Бухарестського саміту


На Бухарестському саміті в квітні 2008 року керівництво Альянсу зробило кілька кроків у плані майбутнього розширення Альянсу.


Декілька рішень стосувались країн на Західних Балканах. Альянс розглядає більш тісне зближення Західно-балканських країн з євроатлантичними структурами як запоруку, що гарантує довгострокову само-забезпечувану стабільність в цьому регіоні, де НАТО бере важливу участь в операціях з підтримки миру, починаючи з середини 1990-х років.


· Албанія та Хорватія отримали запрошення розпочати переговори з приєднання до Альянсу, а потім приєдналися до НАТО у квітні 2009 року.


· Колишню республіку Югославії Македонію¹ запевнили, що її також буде запрошено приєднатися до Альянсу як тільки нею буде досягнуто, спільне з Грецією, рішення про назву країни.


· Боснію-Герцеговину та Чорногорію було запрошено до започаткування Інтенсифікованого діалогу про їх членство в НАТО та проведення відповідних реформ.


В Бухаресті глави країн - членів НАТО погодились, що у майбутньому Грузія та Україна приєднаються до НАТО. Ці дві країни вже залучені до Інтенсифікованого діалогу з НАТО. В грудні 2008 року міністри закордонних справ країн-членів Альянсу прийняли рішення про посилення допомоги цим двом країнам в їх намаганні виконати вимоги з набуття членства шляхом використання формату вже існуючої Комісії Україна-НАТО та Комісії Грузія-НАТО без упереджень щодо наступних рішень, які можуть бути прийняті відносно їх заяв про приєднання до ПДЧ [39].




2.6 Україна в інтересах Альянсу

До найважливіших інтересів НАТО в Україні у сфері воєнної безпеки варто віднести виконання умов Договору про звичайні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ). Виконання Україною цього Договору сприяло усуненню дисбалансу сил у Європі, що склався ще в період “холодної війни”. До числа пріоритетних інтересів безпеки НАТО у воєнній сфері варто віднести також дотримання Україною заходів воєнної довіри і відкритості у воєнній сфері. У цьому відношенні ратифікація Україною Договору “Відкрите небо” у березні 2000 року відповідає стратегічним інтересам Альянсу, що зафіксовано в Новій стратегічній концепції НАТО.


Таким чином, від реалізації вищезгаданих інтересів НАТО у воєнній сфері безпосередньо залежить як безпека самого Альянсу, так і міжнародна безпека загалом. Через наявний військовий компонент, а також винятково важливе геостратегічне положення, Україна більш за інші країни здатна впливати на стан безпеки в Центральній та Східній Європі.


Проте головні інтереси Альянсу, пов’язані з Україною, зосереджені не у воєнній сфері, за всієї її важливості та першорядності, а в площині політичній. Вони полягають у ствердженні демократичних цінностей і всього того, що називається просуванням західної європейської цивілізації. Ці інтереси є глобальнішими, довготривалішими і найважливішими. За суттю вони полягають у заповненні вакууму, що утворився внаслідок краху комуністичної ідеології у країнах колишнього соціалістичного табору в Європі. Реалізація цих інтересів зрештою має ввести нові, незміцнілі демократії, що постали на посткомуністичному просторі, в євроатлантичне співтовариство. Виходячи з визначальної ролі політичної функції Альянсу, НАТО висуває до країн-кандидатів і відповідні вимоги: вони є насамперед політичними, а вже потім - військовими. Головними вимогами НАТО до країн-кандидатів є побудова демократичного суспільства в державі та встановлення демократичного цивільного контролю над збройними силами. Отже, намір України вступити до НАТО передусім є виявом прагнення розбудувати демократичне суспільство [28, 24].


З наближенням НАТО до кордонів України значущість країни для Альянсу зростає. Йдеться насамперед про геополітичний вимір. Поза Україною неможливе завершення політичного оформлення Європи. Тому за другою хвилею буде третя і, очевидно, остання хвиля розширення НАТО. І в цьому русі Україна відіграватиме значно більшу роль для НАТО, ніж усі сім країн другої хвилі розширення НАТО. У процесі розширення Україна набуває для НАТО надзвичайно важливого геостратегічного значення. Якщо приєднання країн Балтії до НАТО означає завершення формування північно-східного флангу НАТО, то вступ України до НАТО означатиме завершення формування південно-східного флангу Альянсу. Членство Туреччини, Болгарії і Румунії в НАТО без України не вирішує проблему контролю Альянсу над Чорноморським регіоном і виходу його на Кавказ.


Геостратегічна важливість членства України в НАТО визначається також російським чинником. Росія потребує співробітництва з Євросоюзом, оскільки намагається відігравати роль самостійної геополітичної сили в Європі. У цьому співробітництві вона дотримується старої геополітичної концепції - домінування в близькому зарубіжжі. Така політика Росії є певним викликом для безпеки і стабільності нової політичної Європи. Захід зацікавлений співробітничати з Росією не тільки задля економічного зиску, а й для того, щоб нейтралізувати її геополітичні амбіції. За такого розкладу без України Росія позбавляється необхідного геостратегічного маневру, отже, опиняється в ситуації геостратегічної незавершеності, що унеможливлює її відтворення як геополітичної потуги в Європі. Тому скільки б ми не говорили про важливість економічних зв’язків з Росією, вона дивитиметься на Україну в контексті відносин з НАТО з точки зору своїх геостратегічних інтересів. Отже, Україна набуває винятково важливого значення для НАТО як з погляду оборони його нових членів, так і з точки зору збереження євроатлантичного партнерства.


Рішення Ради національної безпеки і оборони України розпочати процес, кінцевою метою якого є приєднання до НАТО, має для нашої держави доленосне значення, оскільки визначає не тільки перспективи нашої зовнішньої безпеки, а й надає гарантії для внутрішніх демократичних та економічних перетворень. Членство в НАТО вирішує багато важливих для майбутнього України як незалежної суверенної європейської держави питань [30, 35].


1. Надає міцні гарантії її національної безпеки, територіальної цілісності та державного суверенітету. Членство в НАТО дозволяє уникнути тих глобальних та регіональних загроз, з якими Україна самотужки впоратися неспроможна.


2. Зміцнює національну обороноздатність країни, змушуючи її приводити свої збройні сили у відповідність до сучасних стандартів.


3. Сприятиме залученню високих технологій в оборонну промисловість та повнішій реалізації науково-технічного потенціалу нашої країни.


4. Посилює внутрішньополітичну та соціальну стабільність країни, оскільки країни НАТО є світовими лідерами у забезпеченні соціально-економічних та соціально-політичних стандартів.


5. Створює сприятливі політичні передумови для залучення потужних західних інвестицій в економіку країн-членів Альянсу.


6. Сприятиме консолідації суспільства, зміцненню демократії, утвердженню верховенства права та захисту прав людини.


7. Дозволяє Україні вийти зі сфери геополітичного домінування Росії і досягти зі своєю північно-східною сусідкою рівноправних відносин.


8. Створює також вагомі передумови інтеграції в європейську спільноту, його політичні та економічні структури, зокрема в ЄС.


9. Сприятиме підвищенню міжнародного авторитету України, активнішій участі в загальноєвропейських процесах, посиленню ролі в зміцненні стабільності та безпеки в Східноєвропейському та Чорноморському регіонах.


Отже, приєднання до Альянсу - це проблема історичного вибору між європейською і євразійською цивілізацією, між демократією і авторитаризмом. І цей історичний вибір має зробити кожна країна, розташована на Європейському континенті. Але вступ до НАТО для України потребує значних і тривалих зусиль. Для того, щоб досягти поставлених цілей, потрібно розробити чітку і обґрунтовану стратегію євроатлантичної інтеграції України, яка б враховувала національні інтереси, зовнішньополітичні умови та внутрішні особливості розвитку нашої країни.


Вагомим кроком у цьому напрямку стало ухвалення на Празькому (2002 р.) самміті НАТО Плану дії “Україна - НАТО”, реалізація якого стала основним змістом відносин між Україною і НАТО протягом 2003 року. План дії має на меті чітко визначити стратегічні цілі та пріоритети України на шляху інтеграції у євроатлантичні структури безпеки, а також забезпечити стратегічні межі поточного та майбутнього співробітництва між Україною та НАТО. У документі викладені принципи, що охоплюють політичні та економічні питання; інформаційні аспекти співробітництва; питання безпеки, оборони та іншу воєнну тематику; гарантування захисту та безпеки інформації; а також правові питання [39].


Щорічний Цільовий план “Україна - НАТО”, в якому визначені внутрішні заходи, що запроваджуватимуться Україною, а також спільні заходи з НАТО, має на меті забезпечити досягнення цілей, окреслених Планом дії. Загалом План було сприйнято в Україні неоднозначно. Одні вбачали в ньому проміжний “залік” для приєднання до Плану дій з набуття членства в НАТО, інші - довготривалу стратегію політики співробітництва України з Альянсом, яка не потребує вжиття якихось термінових конкретних заходів. У той же час зобов’язання, взяті Україною в Плані дії “Україна - НАТО” і Цільовому плані “Україна - НАТО” на 2003 рік, досить вагомі. Ці документи передбачають, що Україна вживатиме заходів щодо боротьби з корупцією, відмиванням грошей, отриманих злочинним способом, а також підвищуватиме рівень життя населення. Серед важливих цілей Плану дій - введення мораторію на ініціювання законопроектів про податкові пільги, створення умов для вступу до Світової організації торгівлі та диверсифікація джерел енергопостачання. Наша держава взяла на себе зобов’язання значно просунутись шляхом демократичних реформ, зокрема поліпшити ситуацію зі свободою слова та засобів масової інформації [39].


За перше півріччя 2003 року Україні вдалося досить успішно вжити низку заходів, передбачених зазначеним Планом. Зокрема був створений інституційний механізм втілення заходів Плану дій України на державному рівні, основними складовими якого є Державна рада з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, що її очолює Президент України, а також Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України. Державна рада є основним координаційним органом роботи державних установ у сфері євроатлантичної інтеграції. Національний центр робить оперативні моніторинги, здійснює координацію і контроль за вжиттям заходів Цільового плану.


Та найбільш вагомим внеском України в реалізацію Плану дій, що підтверджує її спроможність надавати певні військові ресурси для виконання завдань, що постають перед Альянсом, зокрема проведення миротворчих та гуманітарних операцій під проводом НАТО, стало направлення українського окремого батальйону радіохімічного, хімічного і біологічного захисту (РХБЗ) до Кувейту, а також участь українського військового контингенту в стабілізаційних силах в Іраку. Важливим кроком України в плані підтримання мобільної спроможності сил Альянсу стала її згода про надання українських літаків АН-124 для використання країнами НАТО на умовах лізингу. Загалом за перше півріччя 2003 року з 256 запланованих заходів Цільового плану виконано 150. Таке інтенсивне виконання заходів Цільового плану було позитивно оцінене керівництвом НАТО на засіданнях спільної комісії Україна - НАТО.


Проте Україна має ще подолати кілька складних проблем, що постають перед нею на шляху до НАТО. Зокрема, вони стосуються відповідності військовим критеріям членства в Альянсі.


1. Головною проблемою тут є спроможність робити свій внесок воєнного характеру в колективну оборону, а також готовність взяти на себе зобов’язання щодо поступового удосконалення своєї обороноздатності. Ця проблема обумовлена насамперед обмеженістю бюджетних асигнувань для зміцнення обороноздатності України.


Але НАТО і не вимагає від нових членів значних витрат на оборону. Основним напрямом поліпшення становища фінансування Збройних Сил України та інших країн-кандидатів є скорочення чисельності ЗС, застарілого озброєння та інфраструктури без скорочення відсотка ВВП, призначеного для оборонного бюджету. Верхньою межею оборонних витрат, що відповідає вимогам для країн НАТО, слід вважати 2 % ВВП. Україна щорічно витрачає на свої оборонні потреби близько 1,3 % ВВП. У разі вступу України до НАТО вона буде зобов’язана вносити до бюджету НАТО щорічно від 0,5 % до 1 % свого оборонного бюджету. Такий фінансовий внесок для України не видається надто обтяжливим. Для прикладу, військові витрати Польщі складають приблизно 1,93 % від ВВП. Чеський уряд з урахуванням усіх чинників погодився на фінансування бюджету НАТО в обсязі 0,9 % [38].


2. Стандартизація та досягнення оперативної сумісності. Про певні зрушення можна говорити тільки стосовно оперативної сумісності сил і засобів, що виділені для участі у спільних діях з підтримання миру. Головна проблема полягає у відсутності значних результатів переведення Збройних Сил на стандарти НАТО. Поки програма закупівлі озброєнь переважно зорієнтована на російських виробників військової техніки. Вирішення цієї проблеми ускладнюється обмеженістю кваліфікованих кадрів та незнання військовими іноземної мови.


3. Повільне формування цивільних структур у Міністерстві оборони України. Призначення цивільного міністра є першим суттєвим внеском у формування цивільних структур у Міністерстві оборони України. Але проблема тут, з одного боку, полягає в недостатній компетентності цивільних у військовій сфері, а з іншого - у неприйнятті й недовірі до цивільного керівництва з боку професійних військових. Очевидно, що способами вирішення цієї проблеми можуть бути: досягнення оптимальних пропорцій між цивільними і військовими в цивільних структурах Міністерства оборони, впровадження освітніх програм щодо військової сфери для цивільного персоналу, чітке розмежування повноважень і функцій цивільних і військових у Міністерстві оборони.


4. Відсутність належної інформаційної підтримки курсу євроатлантичної інтеграції України.
Підтримка цього курсу з боку суспільства є визначальною за набуття Україною членства в НАТО. Усвідомленню українським суспільством потреби бути членом Альянсу заважають старі стереотипи. Один з них - “НАТО залишається агресивним блоком”, другий - “НАТО - це клуб багатих країн і на Україну там не чекають”, третій - “Україна не потрібна НАТО, ми маємо жити разом в одній країні - Великій Росії з нашими братами-росіянами або щонайменше бути нейтральною державою” [38].


Головна проблема полягає в тім, що українські засоби масової інформації тиражують старий стереотип НАТО, стереотип недружньої до України організації. Це має своє пояснення, оскільки за радянських часів НАТО розглядалося як агресивний блок, і цей стереотип досі живе у свідомості старшого покоління. Одночасно непродуманість відповідних програм, що спостерігаємо на українському телебаченні, певною мірою сприяє продовженню життя цього старого міфу про НАТО, крім того, у суспільстві не існує чіткого усвідомлення того, що вступ до НАТО корисний з погляду саме пересічного громадянина. Відповідно до соціологічних опитувань 24 % українських громадян не можуть відповісти на запитання стосовно вступу України до НАТО [38].


Очевидно, що засоби масової інформації мають стати ефективним інструментом реалізації політики євроатлантичної інтеграції України. Завдання органів державної влади - усунути старий стереотип про НАТО, стимулювати на державних телевізійних каналах показ реалістичних програм, що віддзеркалюють сучасне НАТО та його перспективу.


Слід зазначити, що повного консенсусу щодо приєднання до Альянсу не було й у країнах-кандидатах на членство. Так, у Польщі за вступ до НАТО висловилося трохи більше 50 % опитаного населення. В Іспанії перед вступом до НАТО за це рішення висловлювалося близько 57 % опитаних. Для України особливість цієї ситуації полягає у тім, що розмежування на прихильників і супротивників вступу України до НАТО відбувається за регіональною ознакою. Так, у Західній Україні вступ до НАТО підтримують 34 %, у Східній - 20 %, отже, західні та східні регіони держави мають різну геополітичну орієнтацію. Така розбіжність визначається насамперед різними історичними умовами розвитку західних і східних регіонів України, етнічним складом населення, а отже, відмінною ментальністю, специфікою економічного розвитку та зовнішньоторговельних зв’язків.


5. Недостатня розробленість вивіреної політичної стратегії і тактики набуття членства в НАТО. Альянс не може розширюватися безмежно. У процесі вступу до НАТО неабияке значення має його динаміка. Міжнародна обстановка змінюється настільки швидко, що Україна вже сьогодні запізнюється з поданням заявки на вступ до НАТО. Розраховувати на те, що в НАТО на Україну чекатимуть ще 20 років, немає підстав. Щоб розраховувати на успіх на самміті НАТО у 2004 році, вкрай важливо пришвидшити всі процеси та реформи, пов’язані з євроатлантичною інтеграцією. Рішення РНБО України було досить несподіваним як для самого українського суспільства, так і для НАТО. Сьогодні Україна може подати заявку про вступ до НАТО, проте для її прийняття потрібно, щоб самі країни НАТО сприймали це позитивно [38].


З іншого боку, не можна погодитися з запропонованою українською стороною процедурою набуття членства в НАТО, згідно з якою Україна може подати заявку після того, як виконає Цільовий план, перейде до Плану дій щодо членства, візьме участь в інтенсифікованому діалозі, пройде внутрішню процедуру, здобуде консенсус у себе вдома та забезпечить підтримку населення не менше ніж 51 % і здійснить ще цілу низку процедур. Це довготривалий і неефективний шлях.


Зазначена процедура значно віддалить реальні терміни вступу України до НАТО. Зазвичай такі процедури країни-кандидати проходять вже після того, як подали заявку на приєднання до Альянсу. А про те, що ці терміни є значно коротшими, свідчать заяви високих американських посадовців про те, що доля України щодо вступу до НАТО вирішиться у найближчі півтора року.


Інша річ, що заявка України має бути вагомою. Її доцільно подати одразу після успішного завершення виконання Плану дій “Україна - НАТО” на 2003 рік, тобто на початку 2004 року. Цей крок має бути імплементований, закріплений конкретною письмовою офіційною заявою про набуття Україною статусу хоча б кандидата в члени НАТО. Тобто має бути відповідний указ Президента України, далі - відповідне рішення Кабінету Міністрів і схвалення указу щодо вступу до НАТО Верховною Радою. Наявність цих трьох ключових документів дозволить продемонструвати Альянсу серйозність намірів України, що буде не декларативною, а реальною політикою.


Друга хвиля розширення НАТО означає трансформацію самого Альянсу з воєнної на переважно політичну організацію. З другою хвилею в НАТО прийде нова генерація політиків Східної і Центральної Європи, яка інакше, ніж країни Західної Європи, дивиться на Україну та її східних сусідів. Це відкриває додаткові шанси для України стати членом Альянсу.


З розширенням набуває ще більшого значення політична функція НАТО. Вона стає політичною організацією, що захищає демократичні цінності. Відтак, незважаючи на суперечки між європейськими членами НАТО та США, ця організація буде потрібна як Сполученим Штатам Америки, так і Європі. Для Америки - це організація, яка забезпечуватиме її інтереси в Європі, для європейського співтовариства, поряд з Європейським Союзом, НАТО є основною інституцією розбудови нової політичної Європи.


Україна заклала ґрунтовну базу для співробітництва з цією організацією. Але сьогодні час вимагає інших підходів. Він потребує концепції відносин, яка б вказувала чіткий шлях переходу від поглибленого співробітництва до набуття членства в Альянсі. До першочергових завдань інтеграції України в НАТО необхідно також віднести проведення “Оборонного огляду” та реалізацію цілей, зазначених в Плані дій “Україна - НАТО”. Наступний важливий крок - це прийняття політичної Декларації про початок інтенсивного діалогу щодо членства в НАТО та приєднання до Membership Action Plan, що необхідно для початку конкретної підготовки до вступу до НАТО. Після цього слід розпочати тривалий період набуття Україною членства в Альянсі, який, зокрема, передбачатиме:


завершення та втілення в життя рекомендацій “Оборонного огляду”;


зміну інформаційної політики в українському інформаційному середовищі щодо іміджу НАТО;


широкі дипломатичні заходи в країнах НАТО щодо формування позитивної міжнародної думки про вступ України до Альянсу;


розробку та здійснення переходу на єдині з НАТО стандарти і систему в сфері контролю над повітряним простором;


стандартизацію засобів зв’язку, управління, штабних процедур з метою досягнення оперативного сумісництва;


здійснення економічних й політичних реформ, спроможних забезпечити добробут і стабільність, без яких Україна не виглядатиме в очах країн-членів НАТО повноцінним членом, що заслуговує на довіру.


І останнє - необхідне відновлення стратегічного партнерства з США, без підтримки яких Україна не зможе розраховувати на успіх у процесі інтеграції до євроатлантичних структур безпеки.




Висновки

Враховуючи вищесказане, можна зробити такі висновки:


Нинішні глобальні процеси і тенденції справляють безпосередній вплив на Організацію Північноатлантичного Договору (НАТО), яка, починаючи з другої половини двадцятого століття була і залишається найважливішою військово-політичною структурою у євроатлантичному середовищі безпеки. Вона об’єднала найбільш впливові західні держави на основі спільних інтересів і цінностей, ставши при цьому фактором їхньої цивілізаційної єдності. З моменту свого утворення Альянс взяв на себе як суто військові, так і політичні функції. НАТО, створена, передусім, як система колективної оборони, вирішуючи проблеми євроатлантичної безпеки, постійно посилювала свою політичну складову. В цьому контексті Альянс відігравав роль ”великого інтегратора" повоєнної Європи. Після розпаду біполярної системи міжнародних відносин НАТО змогла не тільки пристосуватись до нових геополітичних умов, але й розширити межі своєї діяльності, залучити нових членів, здійснювати вплив на прийняття рішень в ООН. Проте слід констатувати, що на шляху розвитку НАТО як найпотужнішої в євроатлантичному регіоні військово-політичної організації виникає значна кількість проблем, пов’язаних саме з процесами радикальних змін в середовищі як регіональної, так і міжнародної безпеки.


Радикальні перетворення, що мали місце у Європі протягом 90-х років ХХ сторіччя, вимагали вироблення нових механізмів в регіоні, а також якісно нового рівня інституціоналізації зв’язків НАТО з країнами-нечленами цієї Організації. Ключовою проблемою пристосування НАТО до нових умов військово-політичного середовища було питання розширення НАТО за рахунок країн ЦСЄ. Таке розширення відповідало прагненням самих країн претендентів з субрегіону ЦСЄ. З іншого боку, розширення НАТО є еволюційним процесом, що вимагає відповідності певним критеріям адаптації пострадянських країн до нових механізмів гарантування безпеки і оборони.


Питання про розширення НАТО складало одну з найбільших дилем пристосування Альянсу до нового військово-політичного середовища. З одного боку, не прийняття країн ЦСЄ до НАТО могло б призвести до формування вакууму безпеки в субрегіоні, створюючи довготривалі джерела нестабільності для всього європейського регіону. Механізмом по пристосуванню до нових умов для НАТО і країн-претендентів на вступ до альянсу виступили програми партнерства НАТО, що формують систему програм співробітництва як РПАС/РЄАП, ПЗМ, Середземноморський діалог.


Двері НАТО залишаються відкритими для будь-якої європейської держави, яка може виконувати обов’язки та зобов’язання, пов’язані з членством, а також робить внесок у підтримання безпеки на євроатлантичному просторі. За час, що минув з 1949 року, кількість членів НАТО зросла з 12 до 28 країн внаслідок шести раундів розширення Альянсу. Албанія та Хорватія, які отримали запрошення приєднатися до НАТО на Бухарестському саміті, що проходив у квітні 2008 року, офіційно стали членами Альянсу 1 квітня 2009 року.


Македонія, колишня республіка Югославії, так само як Албанія та Хорватія, вже декілька років бере участь в Плані дій щодо членства (ПДЧ), з метою підготовки до можливого вступу. У Бухаресті глави країн - членів НАТО погодились запросити Македонію стати членом Альянсу як тільки спільно з Грецією буде досягнуто взаємно прийнятне рішення щодо визначення назви країни.


В Бухаресті було прийнято цілу низку інших важливих рішень щодо розширення Альянсу. На саміті свої запрошення до Інтенсифікованого діалогу з питань набуття членства та проведення відповідних реформ отримали також Боснія-Герцеговина та Чорногорія. Глави країн - членів НАТО також погодилися, що Грузія та Україна, які вже залучені до Інтенсифікованого діалогу з НАТО, набудуть членства у майбутньому.


В грудні 2009 року, міністри закордонних справ НАТО запропонували Чорногорії приєднатися до ПДЧ та запевнили Боснію і Герцеговину у наданні ПДЧ у разі виконання необхідних реформ.


"Політика відкритих дверей" НАТО базується на Статті 10 Договору про заснування. Будь-яке рішення стосовно запрошення країни приєднатись до Альянсу приймається Північноатлантичною Радою, головним органом НАТО, що приймає рішення на основі консенсусу між країнами-членами Альянсу. Жодна третя країна-сторона на має права голосу в таких обговореннях.


Постійний процес розширення НАТО не є загрозою для будь-якої країни. Цей процес направлений на сприяння стабільності та співробітництва для розбудови цілісної та вільної Європи, об’єднаної на засадах миру, демократії та спільних цінностей.




Список використаної літератури

1. Антонюк О. Національні інтереси України у контексті геополітики сучасної Росії // Політика і час. - 2000. - №5-6. - C.36-38.


2. Антонюк О. Збереження територіальної цілісності - пріоритетний національний інтерес України і Росії // Політика і час. - 2000. - №9-10. - C.41-44.


3. Білинський М. Зовнішньополітична орієнтація України на порозі ХХ століття // Політична думка. - 1994. - №3. - C55-58.


4. Василевський О.Л., Гончар М.Н. Структура геополітичних інтересів України. - К., 1995. - 99 c.


5. Василенко С. Українська геополітика. Вектор визначено. // Віче. - 2000. - №9. - C.21 - 26.


6. Волощук П. Адаптация НАТО к новым мировым реалиям // Підтекст. - 1997. - № 2. - C.33-38.


7. Волощук П. НАТО та євробезпека // Підтекст. - 1997. - № 5-6. - C.39-43.


8. Гаджиев К.С. Геополитика. - М.: Международные отношения, 1997. - 384 с.


9. Геополитика: теория и практика. - М., 1993. - 123 с.


10. Гончар Б.М., Гончар Ю.Б. Ставлення США до проблем інтеграції країн Центрально-Східної Європи в західноєвропейські об'єднання // Питання нової та новітньої історії. - 1996. - Вип.42. - С.116-122.


11. Дугин А. Основы геополитики. - М.: Арктогея, 1997. - 608 с.


12. Золотарев В.А. Военная безопасность Отечества (историко-правовое исследование). - М.: "КАНОН-пресс" - "Кучково поле", 1998. - 462 c.


13. Козакевич Є. Розширення НАТО та європейська політика України // Політична думка. - 1999. - №1 - 2. - С.15-19.


14. Концепція національної безпеки України (схвалена Верховною Радою 16 січня 1997 р.) // Національна безпека України (1994-96 рр.). - К., 1997.


15. Концепция национальной безопасности Росийской Федерации // Независимое военное обозрение. Приложение к Независимой газете. - 2000.14 - 20 января.


16. Коппель О.А., Пархомчук О.С. Міжнародні відносини XX сторіччя. - К., 1999. - 520 с.


17. Корниенко Г. Закончилась ли "холодная война"? - Независимая газета, 1994, 16 августа. - C.4-5.


18. Лисицин Е. Національна безпека. Мистецтво стратегічного планування // Віче. - 2000. - №6. - C.17-21.


19. Лисицин Е. Стратегічне партнерство - поняття сучасне // Віче - 1999. - №2 (83). - C.23-28.


20. Мадіссон В., Шахов. Глобальні проблеми та національний інтерес у зовнішній політиці // Політологічні читання. - 1993. - №4. - С.57-60.


21. Мурадян А.Л. Самая благородная наука. Об основных понятиях международной политической теории. - М., 1990. - 159 с.


22. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980-2000 роки) / За ред. Л.Ф. Гайдуков, В.Г. Кремень, Л.В. Губерський та ін. К.: Либідь, 2001. - 621 с.


23. НАТО. Довідник. - К.: Основи, 1997. - 430 с.


24. НАТО після Вашинтонгського самміту: можливості для Європи. - К., 2000. - 152 c.


25. Основополагающий акт о взаимных отношениях, сотрудничестве и безопасности между Российской Федерацией и Организацией Североатлантического договора // Российская газета. 1997.28 мая.


26. “Партнерство заради миру”: рамковий документ. Ухвалений главами держав та урядів, які взяли участь у засіданні Північноатлантичної ради, що відбулося в Штаб-квартирі НАТО в Брюсселі 10-11 січня 1994 року.


27. Північноатлантичний договір: Вашингтон, округ Колумбія, 4 квітня 1949 р.


28. Пирожков С. Українські пріоритети в геополітиці // Віче. - 2000. - №5. - C.24-27.


29. Пирожков С. Українсько-російські відносини у євроатлантичному інтер’єрі // Політична думка. - 1999. - №16. - C.47-49.


30. Руснак І. Безпека і національні інтереси України // Віче. - 2000. - №5. - C.35.


31. Рюле М., Вільямс Н. Партнерство заради миру: погляд з НАТО // Політична думка. - 1995. - №5. - С.52-53.


32. Салмін О. Росія, Європа та новий світовий порядок // Політична думка. - 1999. - №15. - С.22-23.


33. Сорокин К.Э. Геополитика современности и геостратегия России. - М., 1996. - 167 с.


34. Стратегічна концепція альянсу: Погоджена главами держав та урядів, які взяли участь у засіданні Північноатлантичної ради в Римі 7-8 листопада 1991 року.


35. Толстов С. Україна в євроатлантичних відносинах: досвід пристосування // Політична думка. - 1994. - №3. - С.29-32.


36. Україна у геополітичному інтер’єрі ХХ століття // Політична думка. - 1994. - №3. - С.13-15.


37. Хартія про особливе партнерсво між Україною і НАТО / Політика і час. - 1998. - №8. - С48-49.


38. http://www.razumkov.org.ua/ukr/article. php? news_id=208 - Україна НАТО: Тепло … ще тепліше // Дзеркало тижня. - 11.05.2002.


39. http://www.nato. int/cps/ru/natolive/topics_49212. htm - Організація Північноатлантичного договору - Розширення НАТО.




Додатки

Що таке НАТО?






Період формування НАТО 1945 - 1949 р. р.




Північноатлантичний договір підписаний у Вашингтоні 4 квітня 1949р. (10 країн Європи + США і Канада)






Базові характеристики процесу розширення НАТО й основні мотиви запрошення нових членів


Сохранить в соц. сетях:
Обсуждение:
comments powered by Disqus

Название реферата: Особливості процесу розширення НАТО на схід

Слов:10751
Символов:82976
Размер:162.06 Кб.