РефератыФилософияФеФеномен світогляду

Феномен світогляду

Реферат на тему


Феномен світогляду


ПЛАН


1. Світогляд та його структура.


2. Функції світобачення.


3. Типи світоглядів


4. Використана література


1.Світогляд
та
його
структура
.


Людина є соціоприродною істотою, єдністю біологічного (природного) та духовного начал. Духовне та природне, як її суттєві якості, існують і виявляють себе у тісному взаємозв'язку. Людина укорінена в життя не тільки інстинктом, а й духом, поєднує в собі природу і культуру, тіло і дух.


Людина живе свідомо, мотивує свої вчинки (не лише пропускає через свідомість, але й певним чином виправдовує). Завдяки свідомості вона організовує своє життя в часі (співвідносить сучасне з минулим і майбутнім), в просторі (бере до уваги співвідношення «ближче — дальше»), враховує в своїй діяльності причинні зв'язки тощо. Свідомість потрібна їй не тільки для організації та підтримання природного існування. Вона духовно укорінює людину в життя. Через релігію, мистецтво, філософію людина духовно входить у життя, живе зі смислом, вносить у життя певний сенс, формує та сповідує певну духовну настанову щодо життя.


Втрата сенсу життя, духовних орієнтирів є глибокою трагедією людського буття. Опитування людей, врятованих від самогубства, свідчать, що більшість з них ішла на це, вважаючи, що життя втратило сенс, зневірившись в ідеалах, інших людях, в собі. Однак відомо, що в найнестерпніших умовах виживали, сягали висот у мистецтві, науці, спорті духовно не зломлені люди. Тому духовний вимір людини є таким само суттєвим, як і біологічний, природний.


Сусиілі.(гио витворило певні форми, в яких культивується (тііорнті.ся, зберігається і передається) духовність. Цс мистецтво, моралі., релігія, філософія. їх гармонійне поєднання н певній особі, в суспільстві формує світогляд. Нін мостш: як духовна цілісність, у якій із паіізагплі.піших позицій осмислюються світ, суспільство і людина.


Світогляд—системанайзагальнішихзнань, цінностей, переконань, практичнихнастанов, якірегулюютьставленнялюдинидосвіту.


Суттєвою рисою світогляду є насамперед певна цілісність поглядів, які стосуються важливих життєвих проблем: що таке світ, чи існує Бог, куди прямує людство, в чому полягає покликання людини тощо. Ці проблеми розглядаються з певної духовної висоти, на основі узагальнення життєвого досвіду народу, особистості.


Центральна проблема світогляду — відношення людини до світу. Людина, на відміну від тварин, тільки частково включена в світ. Вона виокремлює себе з нього, протистоїть йому, вступає з ним у певне відношення, але так, наче перебуває поряд або ззовні світу. Між людиною та світом існує дистанція: вона усвідомлює світ як щось зовнішнє.


Виокремлюють три основні типи виявів відношення людини до світу: пізнавальний, оцінювальний і практичний. Пізнавальне відношення людини до світу виявляється в тому, що світогляд охоплює насамперед найбільш загальне знання про світ, історію людства й окрему людину. Це знання має відповідати дійсності, бути істинним, щоб гарантувати успішну практичну діяльність. Водночас світогляд включає цінності, ідеали, які регулюють соціаль­ні стосунки в суспільстві і на основі яких відбувається оцінювання соціальних явищ (добро — зло, прекрасне — потворне, справедливе — несправедливе, корисне — некорисне тощо). У цьому полягає оцінювальне відношення людини до світу. Практичне відношення людини до світу передбачає наявність у світогляді певних практичних настанов: чинити або не чинити так чи інакше.


У філософії постійно дискутується проблема, яке з цих відношень людини до світу є вихідним. Німецькі мислителі Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770—1831) та Едмунд Гуссерль (1859—1938) вихідним вважали пізнавальне відношення. їх співвітчизник Макс Шелер (1874— 1928) стверджував, що замилування світом (оцінювальне відношення) породжує практичне і пізнавальне відношен­ня. Марксизм виходив з того, що практичне відношення є специфічно людським відношенням до світу і воно породжує інші типи відношення. Однак жодна з позицій не є бездоганною, незалежно від кількості аргументів вони вразливі для критики. Очевидно, що ці відношення виникли одночасно, органічно пов'язані між собою, взаємозалежні. Надання переваги будь-якій із позицій має своєю перед­умовою переконання, віру в те, що важливіше, суттєвіше для людини — пізнання, практична діяльність чи вміння оцінювати.


2. Функції світобачення.


Структура світогляду органічно зумовлює його функції.


Функція тлумачення, розуміння світу. Вона є однією з найважливіших, оскільки покликана розтлумачити людині світ, описати його доступною, зрозумілою мовою. Адже світогляд — це світорозуміння. Людина може безпечно жити тільки в тому середовищі, світі, який розуміє. У світі, що не узгоджується з її уявленнями, недоступному для розуміння, непіддатливому для тлумачення, жити важко, а для багатьох людей неможливо. Навіть анімізм, найпримітивніший світогляд наших далеких предків, одухотворяючи навколишню природу, був спрямований на те, щоб зробити її зрозумілою та близькою, спорідненою людині. Психологи довели, що людина нерідко може задовольнятися навіть надуманими, неточними поясненнями, але втрачає впевненість, рівновагу, дезорієнтовується, стикаючись з незрозумілими явищами. Розум конфліктує з тим, що недоступне можливостям його сприйняття. З цієї причини піфагорейці тривалий час приховували відкриті ними ірраціональні величини в математиці.


Однак буває, що світогляд ґрунтується на тому, що розуму не все підвладне, що існують глибинні таємниці буття, які неможливо збагнути розумом. Психологи, наприклад, стверджують про притаманне людині прагнення до дива, чогось незвичайного; що багатьом людям нецікаво жити в достеменно зрозумілому світі. Цим породжена віра в НЛО, екстрасенсорику тощо.


Світогляд як світорозуміння може бути раціоналістичним — таким, що визнає всевладдя розуму (Гегель визнавав, що світ — це об'єктивний розум, який за логікою подібний до суб'єктивного розуму людини), та ірраціоналістичним — таким, що вважає основою світу недоступне, непідвладне розуму (воля у Ніцше).


Оцінювальна (аксіологічна) функція. Щоб орієнтуватись у світі, недостатньо тільки здатності пояснити його. Потрібно ще й оцінити світ: відповісти на запитання, яким він є для людини — добрим чи злим, прекрасним чи потворним, вартим того, щоб у ньому жити, чи таким, що змушує покинути його? У пошуках і знаходженні відповідей на такі запитання виявляється оцінювальна або аксіологічна функція снітогляду. Опозиційність світоглядних цінностей (добро — зло, праведне — грішне тощо) цілком зрозуміла, адже людина постійно перебуває в полі напруги між протилежними полюсами, і світогляд покликаний утримувати людське в людині через заперечення тваринного. З аксі

ологічної точки зору світогляди поділяють на оптимістичні й песимістичні, гуманні та антигуманні.


Праксеологічна функція. Вона виявляється у відповідях на питання як жити людині в світі, а отже, містить певні практичні настанови щодо світу і буття людини в ньому. З цього погляду виділяють практично-активні та споглядальні світогляди. Релігійні вчення Індії, як правило, є споглядальними, а протестантизм як ідеоло­гія європейської буржуазії Нового часу проникнутий ак-тивізмом.


Виокремлені три пласти (знання, цінності, практичні настанови) і функції світогляду дають змогу краще зрозуміти будь-який тип світогляду. Так, марксизм як світогляд є раціоналістичним, оптимістичним, практичноактивним; фашизм — ірраціоналістичним, оптимістичним, активним; буддизм — ірраціоналістичним, песимістичним, пасивним.


Крім вищезазначених, світогляд виконує функції об'єднання нації, релігійної общини, соціальної групи. Взаєморозуміння й узгодженість суб'єктів цих соціальних утворень можливі лише за умови, що вони поділяють певний світогляд.


3. Типи
світоглядів


Залежно від специфіки формування та функціонування розрізняють буденний та інституалізований світогляди. Буденний — сукупність поглядів на світ і покликання людини, які сформувались у певного народу, спільноти під впливом практичного життя і функціонують стихій-I без видимих зусиль з боку тих, хто їх дотримується. Інституалізований світогляд підтримується певними соціальними інституціями.


Буденний світогляд є своєрідною «життєвою філософією» спільноти, яка має власне світобачення, своєрідне розуміння покликання людини тощо. Такі погляди правильніше було б назвати не світоглядом (у сенсі світорозуміння), а світосприйманням, оскільки вони виражаються в чуттєвих образах. Світосприймання народу фіксується в його фольклорі — піснях, казках, приказках, збагачується історичним досвідом. Так, світосприймання українського народу ввібрало в себе досвід землероба і козака-лицаря, захисника своєї землі. Цей світогляд відтворений у народних думах, історичних піснях, у творах Т. Шевченка, у «Вечорах на хуторі поблизу Диканьки» М. Гоголя.


Світосприймання є стихійним, несистематизованим. А світогляд постає цілісною системою поглядів, яка свідомо формується і підтримується. Він є світорозумінням, інституалізованим формоутворенням, передбачає наявність пе­вних соціальних груп, які свідомо поширюють його в суспільстві.


У своєму формуванні та розвитку світогляд пройшов певні історичні етапи, що дало підстави виділити три історичні його типи: міфологічний, релігійний, філософський. А для повноцінного уявлення про філософію як тип світогляду необхідно з'ясувати її суттєву відмінність від міфології та релігії.


Міфологічний світогляд. Історично міфологія передує релігії та філософії. Вона є лоном, у якому вони формувалися. Міфологія є світоглядом родового і нерозвинутого класового суспільства. Суб'єктом-носієм міфу є рід або інша спільнота, з якої ще не виокремилась особа. Міфологія є синкретичною (нерозчленованою), цілісною формою свідомості. В ній органічно поєднані зародки релігії, філософії, моралі, права, естетичних канонів і навіть науки. Міфологія не знала трансцендентного (що існує поза реальним світом, тобто поза простором і часом) Бога. її боги хоча й відрізняються від людей, але тільки за ступенем могутності, розуму, а не за суттю, своєю природою.


Сила й істинність міфу для кожної приналежної до роду особи зумовлені цілісністю роду як соціальної спільноти. Якщо хтось із членів роду порушував норму поведінки (табу), то покарання, за тогочасним переконанням, випадало не обов'язково йому, а будь-кому з роду. Проте це було рівноцінним покаранню справжнього винуватця, адже рід був єдиним цілим. Природно, що в таких умовах порушення норм одним членом роду пов'язувалось з нещасним випадком («покаранням») будь-кого з роду. Це зумовлювало взаємоконтроль членів роду. При цьому зв'язок між «злочином» і «карою» функціонував без звертання до потойбічного світу. Примітивні міфології не знають ідеї потойбічного світу "як пекла і раю. Навіть у Старому Завіті Бог, укладаючи договір з Авраамом, апелює не до потойбічного світу, а до роду в особі Авраама: якщо ти будеш слідувати Завіту, примножу твій рід, як пісок на березі моря, коли ж порушуватимеш Завіт, помщусь і далекому поколінню. Це засвідчує силу міфу — силу родової тотальної спільноти над індивідом. Міф — це насамперед зовнішній контроль над індивідом.


Релігійний світогляд. Релігія виникла як засіб соціального контролю за поведінкою особи після того, як вона виокремилась з роду, усвідомила свою окремішність. Як наслідок родові зв'язки слабнуть; особа перестає вважати справедливим покарання одних за гріхи інших — кожен має сам нести свій хрест, і соціальний механізм покарання, який становить основу міфу, вже не спрацьовує.


Релігія постулює потойбічне життя як відплату за земне життя. У «цьому світі» можна грішити і прекрасно жити, але на «тому світі» за все доведеться відповісти. У такий спосіб релігія здійснює соціальний контроль за поведінкою особи.


Релігія виникає в такому суспільстві, де зовнішній контроль (звичаї, табу) виявляється недостатнім, тому для зміни чи посилення його виникає внутрішній контроль — мораль. Всевидячий і всемогутній трансцендентний Бог, з одного боку, і совість як соціальний контролер — з іншого створюють силове поле, яке утримує особу в межах норм, вироблених культурою суспільства.


Виникнення релігії — величезний поступ в історії людства. Вона морально зрівняла всіх людей: нікому не дозволено порушувати заповіді Бога — ні царю, ні рабу, ні чоловікові, ні жінці, ні здоровому, ні каліці. Як особи, як носії моральної свідомості — всі люди рівноцінні та рівноправні.


Принципова відмінність релігії від міфології полягає в тому, що носієм міфологічного світогляду є рід чи інша тотальна спільнота, а релігія спрямована на особуЛУ зв'язку з цим змінилися способи контролю та впливу на особистість. Серцевиною міфу є страх і зовнішній контроль, релігії — віра і мораль. Релігія поясненню світу приділяє значно менше уваги, ніж міфологія. Головне для неї — моральне регулювання соціального життя.


Філософський світогляд. Філософія виникла водночас із релігією. Носієм філософського світогляду також є особа. Принципова відмінність філософського світогляду від попередніх типів полягає в тому, що він заснований на розумі, тоді як релігія — на вірі, міфологія — на страхові. По-друге, релігія та міфологія оперують чуттєвими образами, філософія — абстрактними поняттями. І нарешті, філософія цілком позбавлена функції та засобів соціального контролю. Міфологію та релігію індивід приймає в готовому вигляді, часто несвідомо і примусово, особиста творчість при цьому відсутня. Філософія ж є справою особи, вона ґрунтується на засадах свободи. Щоправда, марксистсько-ленінська філософія, будучи в СРСР офіційною ідеологією, виконувала функцію соціального контролю і примусово нав'язувалась, по суті була ерзацрелігією.

Сохранить в соц. сетях:
Обсуждение:
comments powered by Disqus

Название реферата: Феномен світогляду

Слов:1829
Символов:14342
Размер:28.01 Кб.