РефератыЭкономикаРиРинок як форма функціонування товарного господарства

Ринок як форма функціонування товарного господарства

МІНІСТЕРСТВО ОСІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ


ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ


ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО


Кафедра економічної теорії


Кваліфікаційна робота


РИНОК ЯК ФОРМА ФУНКЦІОНУВАННЯ ТОВАРНОГО ГОСПОДАРСТВА


Студентка 4 курсу, групи


спеціальності 6.050100 –


економічна теорія


Науковий керівник


Черкаси 2009


ЗМІСТ


ВСТУП


РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ РИНКУ ЯК ФОРМИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ТОВАРНОГО ГОСПОДАРСТВА


1.1.ПОНЯТТЯ ТА ЕВОЛЮЦІЯ РИНКУ


1.2. СТРУКТУРА РИНКУ ТА МЕХАНІЗМ ЙОГО ДІЇ


РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ СТРУКТУРИ РИНКУ УКРАЇНИ


2.1. МОДЕЛЬ ТА ІНСТРУМЕНТАРІЙ ФІНАНСОВОГО РИНКУУКРАЇНИ


2.2. РОЗВИТОК РИНКУ ПОСЛУГ В УКРАЇНІ


2.3. РИНОК ІННОВАЦІЙ ТА НАУКОВО-ТЕХНІЧНИХ РОЗРОБОК


РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ РИНКУ В УКРАЇНІ


3.1. РИНОК ЯК ЗАСІБ ВІДРОДЖЕННЯ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ


3.2. ІНВЕСТИЦІЙНИЙ РИНОК: ПОЛІТИЧНА НЕСТАБІЛЬНІСТЬ


ВИСНОВКИ


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ


ВСТУП


Актуальність теми.
Системна трансформація України в напрямку ефективної соціально орієнтованої ринкової економіки пов’язується, перш за все, з переходом до типової в розвинутих країнах системи взаємозв’язку виробництва і потреб, в якій останні реалізуються через свою платоспроможну форму – попит. Подібна спрямованість економічних реформ передбачає відмову від централізовано-планової моделі, зорієнтованої, в першу чергу, на досягнення необхідних обсягів виробництва, а не на забезпечення реальних потреб.


Проголошення України незалежною державою відкрило реальні можливості переходу її до ринку. Подолання деструктивного тоталітарно-адміністративного режиму, корінна перебудова економічних процесів шляхом здійснення радикальних реформ, спрямованих на ринкову трансформацію всіх сфер господарського життя суспільства – основні засади економічної та соціальної політики української держави.


Побудова розвинутого ринкового господарства – процес досить складний і тривалий. У розвинутих країнах Заходу він відбувся як природний, взаємопов’язаний з економічним і соціальним прогресом суспільства.


Ринок — досягнення всього людства на всіх етапах його розвитку до найвищих форм суспільного прогресу.Ринкове господарство є середовищем, "атмосферою", в рамках і з допомогою яких відтворюються і панують відносини і зв'язки товарного виробництва.


Ринок як самодостатній, автоматично діючий, само регульований механізм— це абстракція, яка деякою мірою відбиває реалії XIX ст. Сучасний же ринок — це один з феноменів, який зумовлює складну систему господарювання, в якій тісно взаємодіють ринкові закономірності, численні регулюючі інститути (передусім державні) і масова свідомість.


Питання ролі ринку, економічній системі знайшли чільне місце в дослідженнях найвидатніших економістів як минулого, так і сучасності. Серед них слід особливо відзначити роботи А. Сміта, Д. Рікардо, Дж.С. Мілля, К. Маркса, І. Фішера, Дж.М. Кейнса, М. Фрідмана, Л. Харріса та інших. Не дивлячись на те, що автори належать до різних економічних шкіл, спільним для їх досліджень є визнання значної ролі ринку в досягненні рівноваги сукупного попиту та сукупної пропозиції. Окремі аспекти функціонування ринку досліджуються і в роботах таких авторів, як: М.М. Агарков, М.Ю. Алексеев, Б.І. Альохін, B.C. Балабанов, В.В. Бочаров, О.Д. Василик, А.В. Гальчинський, М.А.Гольцберг, Г. Дефоссе, Л.А. Дробозіна, А.О. Задоя, М. Климович, Т.Т. Ковальчук, В. Мусатов, В.М. Родіонова, П. Шепель та інших. Більшість наукових праць цих та інших дослідників присвячена аналізу окремих конкретних сторін функціонування ринку, розробці методології та методики аналізу діяльності підприємств.


У контексті визначення завдань особливого значення набувають проблеми функціонування ринку як основного механізму функціонування товарного господарства, відтворення людини в сукупності її фізичних, інтелектуальних та духовних якостей. Незбалансованість ринку приводить до неможливості оптимального використання трудового, інноваційного і творчого потенціалу робочої сили, викликає макроекономічну нестабільність та соціальну напруженість.


Тема кваліфікаційної роботи є досить актуальною як з наукової, навчальної так із практичної точки зору. Її дослідження дозволяє набути ґрунтовних знань в галузі економічної теорії, міжнародних економічних відносин, ознайомитися з тим як відбувається розвиток ринкових відносин, усвідомити особливості розвитку основних видів ринків, та виявити наслідки впливу на розвиток ринку.


Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Тема роботи досить тісно пов’язана з науковими планами і програмами кафедри економічної теорії та міжнародної економіки. Дослідження, що здійснюється у цій кваліфікаційній роботі знаходиться у контексті науково-дослідної роботи, кафедри економічної теорії та міжнародної економіки за темою: “Соціально-економічні наслідки ринкових перетворень в постсоціалістичних країнах”.


Мета і задачі дослідження.
Мета дослідження полягає у здійсненні комплексного політико-економічного аналізу ринку як форми функціонування товарного господарства, його структури.


Для досягнення цієї мети першочергове значення має чітке визначення й реалізація таких завдань:


визначити сутність, структуру ринку;


виділити та систематизувати різні види ринків;


розкрити особливості фінансового ринку;


виявити пріоритетні напрямки розвитку ринку послуг;


проаналізувати сегменти ринку інновацій та технологій;


визначення основних напрямків впливу взаємодії сегментів ринків на макроекономічну ситуацію.


Предмет і об’єкт дослідження.
Об’єктом дослідження є ринок як форма функціонування товарного господарства. Предметом роботи є особливості товарно-грошових відносин, що виникають між продавцем і покупцем.


Методологічні основи дослідження.
При дослідженні даної проблеми було використано такі загальнонаукові та специфічні методи: діалектичного матеріалізму, наукової абстракції, економіко-статистичні, метод порівняння, аналізу і синтезу та ін. При написанні роботи були опрацьовані такі джерела: наукові статті, монографії, статистичний щорічник.


Практичне значення одержаних результатів
даного дослідження полягає у тому, що одержані результати, щодо впливу ринку на розвиток товарного господарства, функціонування різних видів ринків та їх стан, можуть бути використані як додатковий теоретичний матеріал для поглибленого вивчення тем з економічних дисциплін, тісно пов’язаних з розвитком ринкових відносин.


Структура та обсяг роботи.
Структура кваліфікаційної роботи обумовлена логікою дослідження. Вона складається з вступу, основної частини, яка містить три розділи і сім параграфів, висновків, списку використаних джерел, 2 таблиць, 3 рисунків, 3 схем.


РОЗДІЛ 1
.
ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ РИНКУ ЯК ФОРМИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ТОВАРНОГО ГОСПОДАРСТВА


1.1
ПОНЯТТЯ ТА ЕВОЛЮЦІЯ РИНКУ


У результаті виникнення суспільного поділу праці, приватної власності на засоби виробництва й економічного відокремлення товаровиробників суспільне виробництво набуває товарної форми. На певному етапі розвитку (капіталізм) ця товарна форма стає пануючою, а товарно-грошові відносини починають опосередковувати практично всі відносини суспільства.


Можна сказати що ринок є наслідком поділу праці, але це ще далеко не все. Так, наприклад, перший поділ праці в первісній громаді не спричинило появи ринку, оскільки подібний поділ мало чисто внутрішній характер, заснований на вікових і полових відмінностях: чоловіка в первісному суспільстві йшли на полювання, а жінки залишалися в будинку, стежили за порядком, підтримували вогонь, намагалися організувати тоді ще примітивне зберігання продуктів й обмежене землеробське виробництво, що дозволяло хоч якось підтримувати існування у випадку невдалого полювання або коли полювати було неможливо.


Такий поділ праці ще не визначає мінових відносин. Поділ праці як джерело обміну й причина появи ринку в широкому змісті цього слова знайшов своє значення пізніше, коли люди відкрили, що тварин можна приручити й одержувати від них молоко й інші продукти, і почав обробляти землю. Все це історично привело суспільство до поділу племен на скотарські, мисливські, землеробські, з'явилося виробництво, що постійно перевищувало безпосередні потреби людини, і відбувся розподіл суспільства на класи.


Обмін здобуває певний ступінь регулярності, коли, наприклад, ті, хто роблять молоко й м'ясо, віддають вівцю за зерно або, як це краще видно з більше пізнього приклада, коли домоткане полотно, що вироблялося раніше в патріархальних сім'ях, у певний момент починає вироблятися в місті деякими соціальними групами людей (ремісниками), коли при поділі суспільства на класи відбувається певна диференціація в споживанні.


Уже тоді починається розподіл на галузі, а пізніше - на тип виробництва й види продукту. Обмін спочатку носить випадковий характер і відбувається в найпростішій формі обміну товару на товар. Потім обмін стає усе більше звичним, відбувається усе більш часто, породжує гроші як посередника при обміні. Але ще довгий час в історії людства обмін товарів залишався ще не визначальним явищем. Досить згадати середньовічні ярмарки, великий ринок улаштовувався раз або два в рік, а кругом панувало натуральне господарство [17,63].


В античні часи хазяї мали рабів, які робили маслинове масло й вино, призначене для споживання їх грецькими або римськими панами. Крім того, раби робили взуття, тканини, товари загального користування, продукти, призначені для обміну, тобто товари вироблялися для споживання вузького правлячого класу, а не для широких народних мас.


Так як можливість обміну веде до поділу праці, то ступінь останнього завжди повинна обмежуватися межами цієї можливості обміну або, інакше кажучи, розмірами ринку. Коли ринок незначний, ні в кого не може бути спонукання присвятити себе цілком якому-небудь одному заняттю через неможливість обміняти весь надлишок продукту своєї праці, що перевищує власне споживання, на потрібні йому продукти праці інших людей.


Водний транспорт для всіх видів праці відкриває більш великий ринок, ніж при існуванні одного лише сухопутного транспорту, поділ праці й удосконалювання всякого роду промислів природно вводяться вперше в приморських місцевостях і по берегах судноплавних рік, а потім ці поліпшення через довгий час проникають у внутрішні частини країни.


При таких перевагах водного транспорту представляється природним, що перші успіхи ремесел і промисловості мали місце там, де відкривався увесь світ для збуту продуктів всіх видів праці.


Таким чином, у всіх цивілізованих народів гроші стали загальним знаряддям торгівлі, за допомогою якого продаються й купуються всякого роду товари або ж обмінюються один на іншій.


Кожна людина багата або бідна залежно від того, у якому ступені вона може користуватися предметами необхідності, зручності й задоволення. Але після того як встановився поділ праці, власною працею людина може добувати лише дуже невелику частину цих предметів: значно більшу частину їх він повинен одержувати від праці інших людей; і він буде багатий або бідний залежно від кількості тієї праці, якою він може розпоряджатися або яке він може купити.


От чому в ті часи історично ще не виникло ніякого економічного навчання: для цього ще не дозріли необхідні історичні умови. Навіть якщо в Аристотеля ми й знаходимо деякі натяки на таке поняття, як товар, це ще не виходить, що ринок став звичайним явищем у житті людей. Це явище затверджується коли в середньовічній громаді з'являється міський ринок. Ринок з'являється тоді, коли вільні ремісники середньовіччя починають робити певну кількість товарів для міського ринку, основою якого є обмін тканинами, предметами побуту й т.д. Але "часи прядки" тривали ще століття, навіть при наявності міського ринку. Як би те не було, а середньовічний ринок багато в чому відрізнявся від сучасного, наприклад тим, що товар вироблявся за замовленням, або, як ми сказали б сьогодні, панував особливий вид поділу праці - по зробленому продукті [18,178].


Швець кроїв шкіру, убивав цвяхи, пришивав підошву - загалом, робив всі, завершуючи свою роботу повністю, і випускав виріб у готовому виді. Ремісник був власником майстернею й власником зробленого їм продукту, тобто товару, що він ніс на ринок. Мінові відносини цього товарообігу прекрасно визначені Марксом: міняється один товар на іншій. При цьому типі товарообігу гроші виступають лише як посередник і тільки у виняткових випадках - як капітал. Цей тип обміну можна представити формулою Т -Г -Т (товар - гроші - товар) [29,54].


У наші дні промислове виробництво взуття ґрунтується на потоковому методі, коли працівник виконує одну операцію або частину операції, які лише в сукупності ведуть до випуску готового виробу. Сьогодні працівник уже не є власником виробленого товару й тим більше-засобів виробництва. По цій і багато інших причинах залежність окремої людини у всіх його життєвих умовах від "ринку" усе більше збільшується.


При історичному розгляді процесу становлення ринку відразу видно, що реальна дійсність не має нічого загального з формалістичним поданням про двох людей, що роблять обмін товарами: одна людина пропонує горіхи в обмін на інжир, відбувається безгрошова угода, і із цього нібито розвивається процес обміну взагалі. Подібні речі не мають нічого загального й з абстрактним поданням про продавця й покупця, що діють на рівних початках і розглядаються як абстрактні одиниці. Навіть у таких спрощених гіпотезах варто виходити з реального положення речей. Загальновідомо, що з розвитком ринку обмін здобуває загальний характер, і при цьому як посередник виступають гроші.


У процесі становлення й розвитку товарно-грошових відносин формується такий найважливіший їх елемент, як ринок. Тому причини виникнення товарно-грошових відносин розкривають і причини виникнення товарного обігу й ринку. Водночас ринок (як окремий елемент) — це складне утворення, він має свою власну структуру, для його функціонування й розвитку необхідні специфічні умови. З часу виникнення ринку різні напрями та школи економічної думки неоднозначно тлумачили його сутність.


Ринок як одна з категорій товарного виробництва у процесі еволюції зазнав істотних кількісно-якісних змін, що не могло не позначитися на його визначенні в останні понад два століття. У працях А. Сміта і Д. Рікардо термін «ринок» не набув чіткого політекономічного визначення, оскільки його відносили до зовнішніх, поверхових явищ ринкової економіки, а тому використовували переважно для характеристики ринкового попиту [30,67].


Першу спробу дати наукове визначення ринку зробив французький економіст О. Курно. На його думку, цей термін позначає «будь-який район, на якому взаємовідносини покупців і продавців вільні, тому ціни на одні й ті самі товари мають тенденцію легко й швидко вирівнюватися». Англійський економіст А. Маршалл стверджував, що «чим досконаліший ринок, тим сильнішою є тенденція до того, щоб у всіх його пунктах в один і той самий час платили за одну й ту саму річ однакову ціну». У підручнику «Економікс» ринок розглядається як «інститут або механізм, який зводить покупців (представників попиту) і продавців (постачальників) окремих товарів і послуг». Американський економіст П. Хейне стверджував, що «ринок — це набір взаємозв'язків, або процес конкурентних торгів». Наведені визначення об'єднує те, що всі вони виходять із тлумачення західними науковцями предмета економічної науки, тобто без акцентування уваги на вивченні виробничих або економічних відносин. Крім того, не слід обмежувати ринок лише сферою товарного обміну, оскільки ринок передбачає грошовий обіг, у тому числі ринок цінних паперів [30,69].


У сучасній політичній економії відповідно до предмета цієї науки на передній план при визначенні сутності ринку виходить система або певна сукупність економічних відносин, а також робиться спроба пов'язати його з певними функціями (формування попиту й пропозиції та ціни на товари). Крім того, необхідно з'ясувати основні суб'єкти ринку, між якими виникають і розвиваються такі відносини.


В одних визначеннях такими суб'єктами називають сукупність покупців, у других — виробників і споживачів, продавців і покупців, у третіх — домашні господарства, підприємців і уряд, у четвертих — господарюючих суб'єктів. З погляду принципу історизму суб'єктами ринку найдоцільніше називати домашні господарства (у тому числі окремих індивідів), різні типи фірм і організацій (насамперед крупні корпорації) та державу (у тому числі наднаціональні органи).


Сучасний ринок — певна сукупність економічних відносин між домашніми господарствами, різними типами фірм та організацій (насамперед крупними компаніями) і державою (у тому числі наднаціональними органами) з приводу купівлі товарів і послугу сфері обігу та механізм забезпечення цього процесу відповідно до законів товарного виробництва і грошового обігу. Основні ознаки сучасного ринку зображені на схемі 1.1.





Схема 1.1. Характерні ознаки сучасного ринку [33,165]


Щоб дати комплексне (або системне) визначення сутності ринку, необхідно з'ясувати його функції.


Основними функціями ринку є [40,254]:


1. Ціноутворююча функція, тобто остаточне визначення вартості товарів і послуг та їх реалізація, перетворення продукту праці на товар.


2. Відтворювальна функція – забезпечення безперервності процесу суспільного відтворення (зокрема зв'язку між виробництвом і споживанням), формування цілісної національної економічної системи та її зв'язку з іншими національними економіками в масштабі світового ринку. З допомогою цієї функції здійснюється оборот сукупного суспільного продукту та його складових частин.


3. Спонукаюча функція, суть якої полягає в спонуканні виробників товарів і послуг знижувати індивідуальні витрати порівняно із суспільно необхідними, підвищення суспільної корисності товарів і послуг, їх якості та споживчих властивостей.


4. Регулююча функція – регулюючий вплив на економіку загалом, на пропорції між різними сферами та галузями економіки, приведення у відповідність платоспроможного попиту й пропозиції, нагромадження й споживання та інших пропорцій. Внаслідок цього ринок не знає дефіциту, товарного голоду та інших негативних явищ, властивих командно-адмістративній системі.


5. Контролююча функція – сприяння контролю споживачів за виробництвом, вирівнювання цін.


6. Функція посилення конкуренції між виробниками товарів і послуг у межах окремих країн і світового господарства.


7. Функція санації, тобто очищення економічної системи від неефективних і нежиттєздатних підприємств через механізм конкуренції. Це унеможливлює або значно послаблює виробництво заради виробництва, а отже витратний характер економіки.


8. Інформаційна функція – постійна наявність таких ринкових сигналів, як ціни, ставки за кредит тощо, з допомогою яких можна оперативно вносити зміни у плани господарської діяльності.


Таким чином, ринок слід розглядати як певну сукупність економічних відносин між різними суб'єктами, де відбуваються остаточне визнання й визначення їх вартості та реалізація, завдяки чому посилюється конкуренція між товаровиробниками за зниження витрат виробництва й підвищення суспільної корисності товарів, поліпшується пропорційність розвитку народного господарства, забезпечується безперервність суспільного відтворення й формування цілісної економічної системи, а також здійснюються опосередкований контроль споживачів за виробництвом та санація економічної системи від неефективних підприємств. Це позитивні функції ринку, які поєднуються з певною сукупністю його негативних аспектів.


Для ефективного функціонування такого ринку необхідні відповідні умови [27,245]:


1. Реальний плюралізм форм власності та форм господарювання. Якщо виходити з досвіду розвинутих країн Заходу, то для забезпечення такого плюралізму повинні існувати індивідуальна приватна власність (заснована як на власній, так і на чужій праці), колективна власність (у формі акціонерних компаній, кооперативів, власності трудових колективів тощо), державна власність, муніципальна власність, змішана форма власності як наслідок різних комбінацій названих форм.


2. Здатність суб'єктів підприємницької діяльності впливати на рівень цін. Наявність такого впливу, що передбачає існування монополій (у тому числі олігополій як колективних монополій), знижує ефективність функціонування ринку.


3. Розвинуте антимонопольне законодавство та наявність достатніх механізмів його реалізації. Це певною мірою послаблює монополістичні тенденції в економіці й сприяє ефективному функціонуванню сучасного ринку.


4. Добре розвинута система економічного та адміністративного регулювання економіки державою (за переважання економічних методів). Це створює передумови для існування регульованого ринку.


5. Наявність і доступність всебічної інформації про ринок, розвинута маркетингова діяльність.


6. Конкурентна боротьба між різними суб'єктами підприємницької діяльності. Кількість їх у виробництві однотипної продукції повинна становити більш як 7—8, оскільки 1—2 суб'єкти — це монополія, а 3—5 — олігополія.


7. Розвинутий і розгалужений комплекс об'єктів власності, які можуть стати об'єктом купівлі-продажу (засоби виробництва, у тому числі земля, робоча сила, інтелектуальна власність у формі патентів, ліцензій тощо, послуги, різні види цінних паперів — акцій, облігацій, сертифікатів тощо, гроші, нерухомість, предмети споживання та ін.).


8. Наявність ринкової інфраструктури. Тобто комплексу інститутів, підприємств, служб та установ, які забезпечують обслуговування ринку, купівлю-продаж різних об'єктів власності.


У певній сукупності економічних відносин, яку виражає категорія «ринок», ключову роль відіграють відносини власності. Так, у процесі купівлі-продажу товарів і послуг здійснюються їх привласнення й відчуження, створюються передумови привласнення чужої неоплаченої праці (якщо йдеться про купівлю-продаж робочої сили на відповідній біржі); на фондовій біржі такі відносини реалізуються через діяльність посередників-лідерів тощо (внаслідок привласнення засновницького прибутку, випуску цінних паперів інвестиційними компаніями та іншими методами).


У нашому буденному житті учасники (суб’єкти ) ринкових відносин, як правило, асоціюються з покупцями й продавцями, які протистоять один одному в торговельних закладах (магазин, підприємство громадського харчування) або на базарі. Таке уявлення про суб'єкти ринку не випадкове. Йоно породжене загальним обмеженням розуміння ринку. Мова про це йшла вище. Насправді, враховуючи, що товарно-грошові відносини в ринковій економіці опосередковують усі відносини суспільства, суб'єктами ринку практично стають всі учасники суспільного виробництва. Див. схему 1.2.



Схема 2.1. Суб’єкти ринку [29,145]


Широке трактування ринку, наведене вище, свідчить про те, що об'єктами ринкових відносин у сучасній економіці стають усі результати суспільної діяльності. Тобто, ними можуть бути матеріальні продукти праці (засоби виробництва, предмети споживання, послуги, житло тощо); інтелектуальні продукти праці (інформація, наукові ідеї); робоча сила; цінні папери (акції, облігації);валюта, позичкові капітали і т. д. Див схему 2.3.



Рис. 2.3. Об’єкти ринку [29,146]


Отже, важливим чинником формування й розвитку ринку як форми функціонування товарного господарства був міжнародний поділ праці, а на сучасному етапі є процес інформатизації та глобалізації економіки. Суть глобалізаційного процесу полягає у накопиченні структурних зрушень і подальшого формування цілісного світового господарства, яке базується на новітніх інформаційних технологіях і всеохоплюючої транснаціоналізації процесів виробництва й обміну. Глобалізація характеризується руйнуванням національних кордонів, закладанням фундаменту нового, глобального суспільства. Розвиток світової глобальної мережі «Інтернет» та інформаційних технологій, інтернаціоналізація валютних ринків, розвиток міждержавних транспортних мереж, динамічний розвиток міжнародного ринку мобільного зв'язку - усе це відіграє ключову роль у діяльності інфраструктурних елементів.


Оскільки в ринкові відносини вступають різні суб’єкти, а до сфери обміну надходять різноманітні товари й послуги, то в країні формується досить складна ринкова структура, яка включає найрізноманітніші види ринків.


1.
2СТРУКТУРА РИНКУ ТА МЕХАНІЗМ ЙОГО ДІЇ


Структуру ринку розглядають з різних точок зору, що пов’язано із складністю цієї системи господарських відносин, які стосуються усього комплексу економічних, політичних, соціальних, правових, моральних та інших аспектів життєдіяльності людини і суспільства.


Розрізняють такі структурні ознаки класифікації ринків [5,50]:


з точки зору економічного призначення об’єктів ринкових відносин;


з точки зору територіального підходу;


з точки зору конкретних видів характеристик товарів і послуг.


Пізнання ринку як економічної категорії неможливо без глибокого аналізу його структури, тобто елементів, з яких він складається, і які взаємодіють між собою. Для цього слід обрати критерії, за яким можна розмежувати елементи ринку. Таких критеріїв може бути кілька, оскільки ринок є складним і багатоманітним утворенням економічного життя.


Найбільш поширеним є розгляд структури ринку з точки зору економічного призначення об’єктів ринкових відносин: ринок предметів споживання та послуг; засобів виробництва;науково-технічних розробок та інформації; фінансовий, валютний, праці(робочої сили).


Кожний з названих ринків дуже різноманітний і в свою чергу поділяється на ринки взуття, косметики, швейних виробів, молочних, хлібних, м’ясних, рибних товарів, що існують всередині ринку предметів споживання. Ринки машин, верстатів, нафтопродуктів, металу, вугілля органічно входять до складу ринку засобів виробництва. Ринки акцій, кредитних ресурсів є складовими фінансового ринку. Існує і такий критерій розмежування ринку, як ступінь зрілості ринкових відносин : розвинений ринок, ринок, що формується, ринки з різним ступенем обмежування конкуренції.


Ринок можна характеризувати відповідно до чинного законодавства як легальний і нелегальний.


Структура ринку може бути охарактеризована за адміністративно-територіальною ознакою: місцевий ринок, окремих територій, регіонів, країни, ринок коаліцій різних країн, світовий ринок.


Регіональні ринки поєднані між собою і взаємодіють як певний органічний механізм. Саме цьому порушення у будь-якій ланці відразу передаються решті ланок через ціни, попит, пропозицію, конкуренцію. Це означає, що ринок єдиний, а кожний його елемент – невід’ємна складова.


Розвиток ринкових відносин долає територіальні перепони, ліквідовує економічний сепаратизм, веде врешті-решт до інтеграції національного ринку у світовий.


Свої фізіологічні та соціальні потреби людина задовольняє на ринку предметів споживання. Він безпосередньо відображає виробництво і споживання, попит і пропозицію товарів. Матеріальне і нематеріальне виробництво має бути адекватним платоспроможному попиту населення. Якщо цієї рівноваги немає, то у суспільстві настає дисбаланс: не вистачає певної групи товарів споживання, з одного боку, і перевиробництво – з іншого. Ринок через конкуренцію, ціни, прибуток, перелив капіталу та інші його механізми впливає на виробництво, змінюючи його структуру, ліквідує тим самим диспропорції в економіці та у сфері обігу. Так відновлюється рівновага між платоспроможним попитом населення та пропозицією товарів і послуг.


Для України характерним є дефіцит багатьох товарів, що забезпечує виробнику і продавцю монопольне становище, надаючи можливість встановлювати завищені ціни, протидіяти формуванню ринкових відносин. Не подолавши цієї суперечності, збудувати ринок не вдається. На практиці це зумовить існування законних і незаконних форм неринкового розподілу, що призводитиме як до зрівнялівки, так і до збагачення всіх, хто має доступ до предметів споживання та послуг. Для того щоб виробити відповідний антидефіцитний механізм, важливо знати причини, що відтворюють товарний голод у країні.


Головною причиною такого становища є структурне створення економіки України. За влучним виразом одного з економістів, вона є самоїдською, тобто виробництво відбувається заради виробництва. Частка засобів виробництва у сукупному продукті країни становить 64%,а предметів споживання – 36%. Особливо великі структурні перекоси у промисловості, де виробництво предметів споживання (група “Б” ) становить лише 30%,а решта – засоби виробництва (група “А”).Вихід полягає в тому, щоб змінити структуру виробництва, збільшити частку галузей, що виробляють предмети споживання : легку, харчову, м’ясо-молочну промисловість, інші сфери, в яких виробляються товари цієї групи [21,35].


Насичення ринку споживання залежить від перебудови агропромислового комплексу, докорінної зміни відносин між сільським господарством та промисловістю, іншими галузями. Третина і більше вирощеної продукції ланів та ферм втрачається через низький розвиток переробної промисловості, нестачу холодильників, інших засобів зберігання продукції. Великі втрати продукції при транспортуванні. Отже, слід більш швидкими темпами розвивати галузі переробної продукції, інфраструктуру, що сприятиме зберіганню продукції, поліпшенню її якості і як наслідок – насиченості нею ринку.


Десятки років село є специфічним донором для розвитку машинобудування, воєнного комплексу, будівництва, видобувних галузей. Ціни на комбайни, трактори, мінеральні добрива, пальне зростають набагато швидше, ніж на продукцію аграрного сектора. Якщо не подолати подібні перекоси, ринок не матиме достатньої кількості продукції цієї сфери. Може статися навіть, що товаровиробники перейдуть до натурального обміну.


Перепоною на шляху створення повноцінного ринку споживання на нинішньому етапі розвитку є монополія державної торгівлі, яку слід подолати. Це відбувається за рахунок відтворення приватних, кооперативних та інших підприємств торгівлі, які формують реальне ринкове середовище, де діє конкуренція.


Важлива роль у створенні споживчого ринку має належати державі. Це проведення гнучкої та ефективної інвестиційної політики щодо структурної перебудови народного господарства, кредитної, податкової політики в галузях, що виробляють товари народного споживання, зовнішньоекономічної політики з залученням іноземних інвесторів у галузі, що поставляють продукцію на ринок товарів споживання. Держава повинна стимулювати ділову активність у соціально значущих галузях.


Ринок засобів виробництва. Свобода економічної діяльності господарюючих суб’єктів, їхня самостійність залежать від забезпеченості засобами виробництва, можливості вільної реалізації продукції, встановлення на неї цін, укладання договорів. Підприємництво існує лише тоді, коли кожна юридична чи фізична особа має можливість вільно придбати будь-які засоби виробництва. Для досягнення цієї мети у нашій країні мають відбутися докорінні перетворення і якомога швидший перехід до вільної торгівлі засобами виробництва, де б її суб’єктами були різні власники. Це і є шлях побудови відповідного ринку, оскільки буде подоланий адміністративний монополізм, який безроздільно панував у нас у вигляді матеріально-технічного забезпечення і являв собою командний розподіл ресурсів централізовано встановленими фондами, що ґрунтувався на закріпленні виробників і споживачів один до одного. Такий розподіл призводив до того, що підприємство отримувало не те, що йому потрібно, а те, що дадуть. Фондування – це свого роду “карткова схема” для підприємств, яка була народжена в умовах дефіциту і, в свою чергу, породжувала штучний дефіцит і марнотратство. Розподільчий спосіб використання ресурсів штовхав підприємства на нагромадження запасів, які можна було обміняти на потрібні ресурси або мати про всяк випадок [19,63].


Реальний ринок неможливий без розвиненої торгівлі засобами виробництва. Саме торгівлі, а не розподілу. Лише вона сприятиме певній заінтересованості підприємств у ефективному використанні матеріально – технічних ресурсів, примусить вивчати та прогнозувати попит, динамічно перебудувати виробництво з урахуванням замовлень споживачів, приймати оперативні самостійні рішення при зміні кон’юнктури. Ринок засобів виробництва, як і будь-який товарний ринок, передбачає економічну і юридичну відповідальність за виконання контрактів та поставок. Порушення їх призводить до втрати прибутку, а то і банкрутства. Демонополізація цього сектора економіки, відтворення в ньому розвиненого конкурентного середовища відбуваються через розвиток різноманітних форм власності у всіх галузях економіки, у тому числі й тих, що виробляють і реалізують засоби виробництва.


Формування повноцінного ринку засобів виробництва передбачає створення такого його інституту, як товарна біржа, де укладають контракти між виробниками і споживачами, забезпечується співвідношення цін попиту і пропозиції.


Ринок науково-технічних розробок та інформації. Цей сектор ринкового народного господарства обслуговує всі сфери людської діяльності. Без впровадження новітніх досягнень науки і техніки у виробництво не можна примножити національного багатства України, підвищити добробут її громадян, забезпечити їхнє духовне та інтелектуальне зростання. Цим визначається місце ринку науково-технічних розробок та інформації у суспільно-економічному житті. Проте значний науково-технічний потенціал у нашій країні використовується вкрай незадовільно. На винаходи, перспективні розробки, наукову інформацію майже немає попиту. Кількість підприємств, де використовувався хоча б один винахід, швидко зменшується, внаслідок чого невикористаними залишаються понад 80 відсотків винаходів, створених і зареєстрованих протягом 1985-1991 рр. Зменшення обсягів застосування досягнень науки і техніки призводить до консервації технічної відсталості народного господарства України з застарілими технологіями, вкрай спрацьованими основними виробничими фондами, порушеною екологією, важкими та небезпечними для людей умовами праці [20,39].


Причини такого становища криються в тому, що науково-технічні розробки здійснювалися на основі бюджетного фінансування і безплатно передавались, а не продавалися споживачам. Останні не тільки не несли відповідальності зі їхнє використання, а й не були зацікавлені у використанні їх, оскільки конкуренції не було, і вони могли лишитись дотації, яка виплачувалась з бюджету без урахування того, як працює підприємство. З такою економікою ринок несумісний. Вона, скоріше, як “королівство кривих дзеркал”, відбиває все у спотвореному вигляді.


В умовах ринку докорінно змінюється відношення до науково-технічного прогресу. Кожне підприємство, щоб вижити в умовах жорстокої конкуренції, має підвищувати ефективність виробництва, а отже, і запроваджувати нову техніку, технологію, ноу-хау, що робить їх предметами купівлі-продажу. Це примушує науковців, винахідників, всіх, хто займається розробкою техніки, технології, удосконалювати та інтенсифікувати свою роботу, шукати нові науково-технічні рішення, забезпечувати їхню конкурентноздатність.


Формування ринку науково-технічних розробок та інформації передбачає переведення установ, що займаються цією діяльністю, на комерційні засади;створення тимчасових науково-технічних колективів, центрів поширення нової технології та передового досвіду;розвитку інформаційного забезпечення. При цьому зазначимо, що всі ці форми в умовах ринкових відносин мають бути ефективними, інакше зацікавленості замовника не буде.


Введення справжніх ринкових відносин у цій сфері діяльності вимагає часу і без підтримки та регулювання з боку держави не відбудеться. Є напрями науково-технічних розробок, які не можуть бути чисто ринковими, наприклад фундаментальні дослідження, пізнання в галузі історії, культури. Вони мають фінансувати з державного бюджету. Відомо, що навіть розвинені країни не дозволяють собі проводити науково-дослідні та проектно-конструкторські роботи з усього спектру науково-технічних дисциплін, оскільки реалізація великомасштабних програм вимагає значних ресурсів. Виходячи з тієї ситуації, в якій знаходиться економіка України, коли можливості виділення фінансових і матеріально-технічних ресурсів вкрай обмежені, науково-технічна політика держави повинна мати селективний характер, будуватися на обґрунтованій стратегії вибору та реалізації пріоритетів. Вони мають бути пов’язані з першочерговими структурними змінами в економіці та тими, що здатні стати конкурентними на зовнішньому ринку.


Фінансовий ринок – це специфічна сфера економічних відносин, де відбувається купівля – продаж фінансових ресурсів. Вона характерна лише для розвиненої ринкової економіки і включає: ринок капіталів(інвестиційний ринок),ринок кредитів, ринок цінних паперів. Такий ринок формується на основі коштів підприємств, організацій і населення й обслуговує оборот платіжних коштів, кредитів та цінних паперів. У розвиненому конкурентному середовищі він створює гнучкий механізм мобілізації та перерозподілу вільних коштів для забезпечення фінансування витрат підприємстві організацій, істотного розширення можливостей вишукування необхідних фінансових ресурсів для виробничого і соціального розвитку [50,245].


Ринок капіталів (інвестиційний ринок) здійснює інвестиції, тобто вкладення у виробничу і невиробничу сфери економіки, забезпечуючи загальний розвиток їх.


Джерелом інвестиційного капіталу до 70-х років у нашій країні був державний бюджет. З 70-х років підприємствам надана певна можливість самостійно здійснювати частину інвестицій. Проте частка їх була малою, що не давало змоги підприємствам бути незалежними в інвестиційній діяльності. Більше того, купити засоби виробництва при централізованому матеріально – технічному забезпеченні було неможливо. Все це виключало можливість існування інвестиційного ринку. Останній стає реальністю лише за умов, коли господарюючі суб’єкти мають власні кошти на ці цілі. Отже, джерелом їх є прибуток від господарської діяльності. Інвестиційний ринок активно впливає на інші ринки, в тому числі на ринок предметів споживання і послуг. Наприклад, якщо певний товар користується підвищеним попитом, то збільшення його виробництва залежить від капіталовкладень в цю сферу. А це, в свою чергу, призводить до зростання попиту на відповідне знаряддя та предмети праці, робочу силу, тобто сприяє розширенню виробництва в інших галузях [22,205].


Оборот капіталу у сфері, де виробляються товари широкого вжитку, більш прискорений через менший цикл виробництва, ніж у суднобудуванні, видобувних галузях, будівництві тощо. З одного боку, це сприяє більш швидкому поверненню вкладених у справу грошей, а з іншого – зумовлює посилення конкуренції, нестабільність через активний вплив моди, сезону і тощо.


Оскільки конкуренція стимулює активне впровадження нової техніки та технології, розробку нових моделей товарів, підвищення їхньої якості, підприємства потребують все нових інвестицій. Важливим джерелом їх є кредит, який надається у вигляді позик і являє собою необхідний компонент фінансового ринку – кредитний ринок.


Кредитний ринок є системою відносин між позикодавцями і позикоодержувачами з приводу позики в товарній або грошовій формі. Суб’єктами кредитного ринку виступають юридичні особи (підприємства, організації, банки, держава) через свої повноправні органи, а також фізичні особи(громадяни).Залежно від суб’єктів і змісту відносин розрізняють: взаємний кредит, тобто кредитні відносини між підприємствами, фізичними особами і небанківськими закладами;різновидом взаємного кредиту є комерційний кредит у товарній формі, що надається постачальником покупцеві;банківський кредит надається банками, як правило, у грошовій формі;при державному кредиті кредитором виступає держава;кредит на цілі споживання може надаватися у формі взаємного(комерційного) і банківського;позикоодержувачами є фізичні особи.


Позикоодержувачі залежно від величини позики, строку, на який вона береться, попиту і пропозиції кредитів, рівня інфляції та інших економічних факторів сплачують кредиторам певний процент. Ринок цінних паперів у вигляді акцій, облігацій, зобов’язань державної скарбниці, ощадних сертифікатів та векселів не тільки є прямим продовженням кредитного ринку, з яким він взаємодіє а й має багато особливостей, одна з яких полягає у необхідності правового регулювання відносин між усіма його учасниками. Цінні папери – це грошові документи, які визначають взаємовідносини між суб’єктами, що їх випустили, і тими, хто придбав їх. Вони передбачають виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, передбачених цими документами, особам, що є власниками їх.


Акція свідчить, що її власник став одним з співвласників підприємства і має права на отримання певної частки прибутку, який називається дивідендом, на управління підприємством, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного підприємства. Акції випускаються на пред’явника та іменні. Кожна акція має номінальну вартість, а у випадку вільного обігу на ринку цінних паперів – і ринковий курс. Останній залежить від кількості акцій, розміру дивідендних виплат та позичкового процента.


На ціну акції значною мірою впливає довіра до того чи іншого підприємства. Воно ґрунтується як на суб’єктивній інформації, так і на реальних фактах щодо перспектив розвитку господарства.


Власник облігації є кредитором одного з суб’єктів господарювання, за що отримує певний фіксований процент. Засоби, які вкладені в акції, можуть бути компенсовані лише через продаж їх на фондовій біржі за курсом, а облігації – через передбачений час відшкодовуються за номінальною вартістю.


Зобов’язання державної скарбниці засвідчують, що їхній власник вніс кошти в бюджет, що дає йому право на отримання фінансового доходу протягом усього строку володіння цими цінними паперами. Вони бувають коротко, середньо - і довгострокові(від кількох місяців до одного року,5 і 25 років).Держава здійснює за ними щорічно виплати за купонами, а також за тиражними погашеннями шляхом викупу. Ощадні сертифікати-це письмове свідоцтво кредитної установи про депонування коштів, яке дає право на отримання через визначений строк депозиту і процентів за ним. Вексель – грошове зобов’язання, яке має бути сплачене боржником його власнику.


Ринок цінних паперів у нашій країні перебуває у зародковому стані, але він має активно розвиватися. Все більше фізичних і юридичних осіб намагатимуться стати власниками цінних паперів.Акція дає більші дивіденди, облігація – менший процент, проте є більш надійною, оскільки не пов’язана з ризиком. Однак власник облігацій не має можливості брати участі у розвитку компанії, розділити її фінансовий успіх. Мрія будь-якого інвестора – купити цінний папір, який би поєднував високу прибутковість з не менш високою надійністю. Таким міг би бути актив, який би поєднував позитивні якості акцій та облігацій.


Конвертовані облігації та привілейовані акції – цінні папери, які інвестор може обміняти на певну кількість звичайних акцій того самого емітента. З погляду покупця перевагами таких активів є поєднання гарантованого процентного (купонного) доходу і погашення основної суми з можливістю виграшу від приросту курсової вартості звичайних акцій. Для емітента випуск конвертованих облігацій – засіб розміщення додаткових акцій за цінами, вищими за їхню поточну ринкову вартість.


Ринок цінних паперів складається з двох частин – первинного і вторинного ринків. На першому відбувається емісія цінних паперів, тобто випуск їх у обіг. Другий ринок призначений для перепродажу цінних паперів. Це відбувається на фондовій біржі, через що ринок цінних паперів називають фондовим ринком. Саме він дає змогу в ринковій економіці забезпечити тісні прямі та зворотні зв’язки між відтворенням справжнього капіталу і того, що функціонує у вигляді цінних паперів. Зокрема ,прямий зв’язок біржової кон’юнктури залежно від стану справ у економіці дає можливість фондовій біржі через зміну курсів цінних паперів виконувати роль барометра економічної кон’юнктури. Зворотні зв’язки виявляються у впливі коливань розмірів акціонерного капіталу на переливання капіталу в інші галузі, фінансування підприємств тощо.


Валютний ринок -
це такий специфічний ринок, де предметом купівлі – продажу є різні національні валюти. Їхнє функціонування зумовлено розвитком зовнішньоекономічних зв’язків між різними країнами і необхідністю взаємних розрахунків. Зробити це можна, прирівнюючи, наприклад, український карбованець до американського долара, японської ієни, англійського фунта стерлінгів тощо. Якщо українські підприємці ввозять американські товари, слід розрахуватись доларами, за англійські – фунтами стерлінгів, за японські – ієнами. На валютному ринку відбувається взаємодія попиту на різні національні валюти та пропозиція їх, що і встановлює або доларова, або фунтова, або ієна ціна українського карбованця. Інакше кажучи, за певну суму карбованців можна отримати 1 долар, а отже, і вартісне вираження товару.


У різних країнах залежно від стану розвитку економіки, ринкових відносин валютні операції можуть здійснювати різні суб’єкти. За умов обмеженості ринку валюти це право надається лише державним установам під керівництвом і контролем центрального банку. За умов повної конвертованості валютного ринку це право надається всім суб’єктам, які мають валютні банківські рахунки.


Практика функціонування ринкової системи свідчить, що заборона здійснювати валютні операції всім учасникам економічного життя призводить до формування чорного або так званих паралельних ринків валюти.


Ринок праці(робочої сили) – створення повноцінного ринку праці є однією з найважливіших ланок у розвиненій ринковій системі й означає надання прав кожній людині на вільний продаж своєї робочої сили за власним бажанням і вибором на засадах трудового найму. Такий вибір визначається суспільними потребами та індивідуальними можливостями, і тому заробітна плата працівників залежатиме від вартості робочої сили, попиту та пропозиції на неї.


Для того щоб об’єктом купівлі – продажу стала робоча сила, слід подолати прикріплення людини до житла, місцевості, надати їй можливості вільного переїзду в межах країни і поза нею. Досягти цього можна за умов створення ринку житла, вільного придбання будинку, квартири або оренди їх на певний час.


Формування ринку праці призведе не лише до існування умов для вільного вибору професії або виду діяльності ,а й до вільного вибору між зайнятістю і незайнятістю в суспільному виробництві. Інакше кажучи, не лише людина ,яка здатна до праці, може це робити чи не робити, але й той, хто наймає робочу силу, також має право на вибір. А це означає, що невіддільним атрибутом ринку праці є безробіття ,надзвичайно важлива економічна і соціальна проблема будь-якої країни.


Фактично в усіх країнах існує система компенсації втрат доходів у зв’язку з безробіттям. Як правило, допомога надається з спеціальних страхових фондів у розмірі 50-75 відсотків середнього заробітку за останній час протягом встановленого періоду. Після закінчення цього строку в багатьох країнах надається державна допомога в меншому розмірі і, як правило, виходячи з індивідуально визначених потреб [6,24].


Система працевлаштування і перекваліфікації здійснюється за допомогою бірж праці. Витрати на перекваліфікацію компенсуються з державного бюджету. Фірми, що вивільнюють працівників, також мають певні зобов’язання щодо отримання ними кваліфікації, необхідної для працевлаштування. Здійснюють перенавчання спеціалізовані фірми, діють на комерційних засадах, і заклади системи професійного навчання.


Ринок, який заборонений законом, називають тіньовим. Він є продовженням тіньової економіки, що являє собою несанкціоновану господарську діяльність. Така економіка існує у всіх країнах незалежно від соціально – економічного устрою.


Нелегальний ринок має таку саму структуру, що й легальний(законний),тобто його елементами є і предмети споживання, і засоби виробництва, і кредит, і робоча сила.


Міжнародна практика до тіньової економіки відносить два компоненти:


заниження або приховування від обліку доходів від реалізованої у країні діяльності;


доходи від незаконної в країні діяльності.


Перший компонент пов’язаний з легальними видами діяльності, доходи від якої приховуються з різних причин: це, зокрема, приховування від податкових органів нерегулярних заробітків та доходів.


Другий компонент називають нелегальною, підпільною або чорною економікою: наркобізнес, проституція, рекет та інші види злочинної діяльності. Ця діяльність переважно не створює повної продукції, лише перерозподіляє уже створені доходи.


Чорний ринок виникає внаслідок нездорових потреб окремих людей і намагання інших нажитися на цьому.


Несанкціонована діяльність сприяє розвитку шахрайства, крадіжкам, зловживанням чиновників владних структур і виникнення мафії.


Боротьба з тіньовою економікою може бути успішною лише при подоланні товарного дефіциту ,монопольних явищ у процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання. Ніякими адміністративними карними методами при збережені їхньої економічної бази мафіозні структури побороти не вдається.


Як бачимо, перелічені ринки, зберігаючи загальні риси, відрізняються об’єктом купівлі – продажу, специфікою ціноутворення, формування попиту та пропозиції, способом споживання і відтворення. Кожний ринок має своє місце реалізації (товарна, фондова, валютна біржа, біржа праці).Однак при цьому всі вони є елементами єдиного цілого, що й утворює інститут ринку.


РОЗДІЛ 2
.
АНАЛІЗ СТРУКТУРИ РИНКУ УКРАЇНИ


2.1 МОДЕЛЬ ТА ІНСТРУМЕНТАРІЙ ФІНАНСОВОГО РИНКУ УКРАЇНИ


Ефективність та результативність здійснюваних в Україні заходів по стабілізації економіки, пошуку шляхів забезпечення довготривалого розвитку багато в чому визначаються мірою адекватності вихідних теоретичних положень, на яких будуються відповідні заходи, реальним економічним умовам, що склалися в країні. Аналіз концептуального підґрунтя сучасної економічної політики показує, що далеко не завжди така відповідність досягається.


Більшість економічних шкіл (монетаризм, неокласика, кейнсіанство тощо) відводять провідну роль у ринковому механізмі саморегулювання основних економічних пропорцій саме фінансовому ринку. Недостатня розвиненість цього ринку в Україні, служить головною перепоною на шляху використання нагромадженого у світі досвіду досягнення макроекономічної стабільності та розвитку за допомогою саме фінансово-кредитних важелів управління економікою.


Аналіз співвідношення питомої ваги вживаних у вітчизняній практиці фінансових інструментів одночасно дає змогу говорити і про відповідну модельну оцінку фінансового ринку.


Становлення контрактних відносин під час розвитку економічних, у тому числі і фінансових систем, як відомо, може відбуватися за трьома моделями: англо-американською (або — англосаксонською), романо-німецькою (інші назви — євроконтинентальна, німецько-японська) та ісламською. Перші дві з них вважаються головними. Англосаксонська модель характеризується порівняно більшим економічним індивідуалізмом з відповідною перевагою випуску цінних паперів у зовнішньому фінансуванні, а також розвиненою системою інститутів фондового ринку. У романо-німецькій моделі переважає довгострокове кредитування банківськими структурами і пріоритетний розвиток банків як фінансових посередників.


Принципова відмінність цих двох моделей полягає в тому, що романо-німецька уособлює домінування кредитної форми фінансування з використанням інструментів боргу, тоді як англосаксонська використовує ринок цінних паперів, особливо ринок акцій і пайових сертифікатів як пріоритетний інструментарій формування контрактних відносин. Реалізація англосаксонської моделі потребує розвиненішої мережі посередницьких структур, зокрема небанківських, пропозиції та споживання масових послуг дрібними учасниками ринку. Об'єм-ніша структура власності в країнах Євросоюзу та Японії поєднується з посиленими державним адмініструванням і централізацією потоків капіталу [48,54].


Традиції системи ісламських фінансів ґрунтуються на забороні та інколи на обмеженні отримання відсоткової винагороди за проведення фінансових операцій — доходи здебільшого виплачуються як результат участі у прибутках, а не як процентні нарахування. Ісламські фінансові інститути позбавлені змоги стягувати попередньо фіксовану плату, угоди контрактуються у формі пайової участі, придбання майна посередником і перепродажу його клієнту в розстрочку зі збільшеною платою за ризик. Для акумуляції ресурсів замість традиційних депозитних рахунків використовують акції, інвестиційні та ощадні вклади, сертифікати пайових і взаємних фондів, тобто ті інструменти, виплати за якими наперед не фіксуються і відбуваються на основі розподілу прибутку з фінансовою установою. У таких країнах, як Пакистан, Кувейт, Індонезія, Іран відсутні ринки облігацій. Незначними є ринки облігацій порівняно з ринками акцій в Йорданії та Єгипті. Заборонені й строкові угоди з похідними цінними паперами. Розрахунки й перекази грошей поряд з традиційними методами їх організації (з використанням послуг банків) можуть бути забезпечені й у нетрадиційних формах без участі офіційних посередників — угоди "хавала". Наслідком застосування ісламської моделі фінансового ринку є спрощена його структура та уніфікація вживаних фінансових інструментів; переважання великих, у тому числі й сімейних власників-інвесторів у структурі акціонерних капіталів; відсутність масових дрібних інвесторів і спекулянтів. Ці особливості свідчать про порівняно обмежену ліквідність фінансових ринків, що використовують ісламську модель розвитку.


Фінансовий ринок України еволюціонує шляхом модифікації кількісних і якісних характеристик свого розвитку — насамперед через упровадження нових фінансових інструментів, операцій і послуг. Разом із наявними проблемами (незадовільні оцінки капіталізації, ліквідності та прозорості, слабкий захист прав власності) спостерігаються очікувані ознаки інституціоналізації ринку: переважання інституційних учасників — інвесторів, кредиторів і реципієнтів капіталу над індивідуальними, що засвідчує зрілість корпоративних (об'єднаних) варіантів розміщення активів та професіональне використання коштів; поширення організованих форм встановлення і реалізації фінансових відносин, що означає легітимність та прозорість намірів учасників-контракторів при здійсненні угод [51,114].


Посередницька діяльність банківських і небанківських структур як продуцентів послуг спрямована на задоволення потреб клієнтів у залученні чи/або розміщенні капіталу. Якість фінансового сервісу поступово стає визначальним компонентом економічного розвитку.


Вбачається доцільним визначити особливості розвитку вітчизняного фінансового ринку через аналіз використання тих чи інших фінансових інструментів. У нижченаведеній таблиці міститься інформація, що характеризує співвідношення використання пайових і боргових фінансових інструментів (інструментів власності та боргу) на фінансовому ринку України. див. таб.2.1.


Таблиця. 2.1.


Використання пайових та боргових інструментів на фінансовому ринку України (на кінець відповідного року)[14,76]



















































Фінансові інструменти 2000 р. 2001 р. 2002 р. 2003 р. 2004 р. 2005 р.
млрд. грн. % млрд. грн. % млрд. грн. % млрд. грн. % млрд. грн. % млрд. грн. %
Інструменти власності' 23,3 28,5 31,3 25,3 46,7 32,4 68,6 39,8 81,5 40,1 99,2 38,4
Інструменти боргу 58,2 71,5 92,2 74,7 97,4 67,6 103,4 60,2 121,5 59,9 158,6 61,6

Кількісні табличні викладки у межах поданого періоду спонукають до однозначного висновку щодо переваги інструментів боргу в сукупності засобів фінансування розвитку інституційних одиниць. Попри поступальне зростання вартісного виміру використовуваних фінансових інструментів обох видів (у 8,7 разу щодо інструментів власності та у 4,4 разу щодо інструментів боргу), помітні змінні відносні оцінки їх питомої ваги. Так, використання інструментів боргу переважає над інструментами власності і різниця між ними досить значна. Деталізація останнього твердження зводиться до того, що за наявності тренду зростання вартісних характеристик обох варіантів фінансування спостерігається практично дворазове скорочення розриву між ними у відносному виразі, тоді як у 2000 році боргові інструменти переважали над пайовими у 3,1 разу, то у 2004—2005 роках уже у 1,5—1,6 разу. Незважаючи на поступове стиснення такого "лагу", реальні обставини дають підстави характеризувати фінансовий ринок України як борговий.


До чинників, що зумовлюють борговий характер фінансового ринку України, а також особливості переважного застосування фінансових інструментів з фіксованою дохідністю відноситься [10,11]:


1. Тенденція до посилення інсайдерської структури власності з переважанням великих корпоративних власників.


За поступової концентрації капіталу мажоритарні власники підприємств не зацікавлені в розмиванні власності в акціонерних капіталах і тому схиляються до використання засобів боргового фінансування. Зрозуміло, що цілям забезпечення корпоративного контролю в інтересах великих власників, інсайдерів, менеджерів найадекватніше відповідає практика застосування кредитних інструментів. В окремих ситуаціях переважання операцій з акціями над операціями з інструментами боргу може бути викликане тимчасовими спекулятивними ефектами, приміром, як це спостерігалося раніше, в період ажіотажного розпродажу державної власності й епізодичних сплесків портфельного інвестування.


Побудова інсайдерського типу корпоративного управління, де зменшується питома вага власності держави і працівників-членів трудового колективу як дрібних інвесторів — з одного боку, і підвищується роль адміністрації (менеджменту) та зовнішніх великих інвесторів — з іншого, є визначальною тенденцією постприватизаційного перерозподілу капіталу на ринках України, Росії й інших держав. Апелювання до умов економічних перетворень у Росії, Україні та країн, що розвиваються, є доцільним з урахуванням спорідненої політики економічного розвитку і підходів до реструктуризації власності в корпоративному секторі.


Спільність поглядів щодо становлення саме інсайдерського типу господарювання у період реформ акцентується у працях Ю. Петруні, А. Радигіна та Р. Ентова, Т. Долгопятової й інших. Як зазначає Р. Капелюшников, упродовж 1995—2004 років питома вага менеджерів в акціонерних капіталах російських корпорацій зросла з 11,2% до 21,0% при зниженні частки працівників підприємств з 43,6% до 27,2%. Внаслідок посиленої концентрації власності в обігу перебуває незначна кількість акцій, попит і пропозиція на них є пакетною, а населення практично відсторонене від організованих ринків [31,121].


Тому фінансовий ринок України може бути схарактеризований як "stakeholdercapitalism" — "капіталізм власників великих пакетів", в основі якого виокремлюється німецько-японська модель. Можливості активізації вияву елементів побудови англосаксонської моделі є незначними, оскільки орієнтація на "пакетну" структуру власності обмежує розвиток ринку акцій [43,372].


2. Стабільно висока питома вага банківського кредиту в сукупності засобів фінансування.


Обсяги кредитного портфеля вітчизняної банківської системи постійно зростали упродовж останніх років як стосовно ВВП країни (більш ніж двократне зростання від 11,5% у 2000 році до 25,6% на початок 2004 року), так і у вартісному виразі (досягли 67,8 млрд. грн. на початок 2004 року і майже 88 млрд. грн. наприкінці жовтня 2004 року). У структурі кредитів комерційних банків найбільша питома вага, майже 80% посідають кредити, надані суб'єктам господарювання. З урахуванням незначних обсягів вторинного ринку акцій диспропорції вибору фінансових інструментів залучення капіталу і відповідні уподобання учасників ринку очевидні. Також спостерігається модифікація банківського кредиту через упровадження сек'юритизованих форм фінансування, наприклад, через поширення іпотечних і заставних кредитних інструментів. Позитивною є динаміка надання кредитів фізичним особам, обсяг яких за 2000—2005 роки зріс більш ніж удев'ятеро, що засвідчує одночасно і диверсифікацію банківських інструментів у сегменті споживчого кредитування та зростання доходів населення (за оцінками Держкомстату, останні за вищезазначений період збільшились майже у півтора разу) [41,19].


3. Фізичні особи (домогосподарства) як потенційно масовий інвестор є консервативними і обмеженими у виборі фінансових продуктів.


Пропозиції щодо розміщення вільних коштів домогосподарств залишаються не досить диверсифікованими внаслідок обмеженого переліку наявних фінансових інструментів. Новаторські пропозиції щодо розміщення капіталу від банківських і небанківських посередників трапляються епізодично.


Переважна частка заощаджень населення має депозитний характер з використанням відповідних банківських інструментів або ж елементарно тезаврується як скарб у номінаціях іноземної валюти. Вкладення домогосподарств у цінні папери вкрай незначні. За таких умов підходи до організації кредитування банками клієнтів орієнтуються здебільшого не на попит (який до того ж далеко не усталений), а пов'язуються з регулятивними вимогами, умовами формування ресурсної бази, святковими чи іміджевими презентаціями.


4. Спорідненість галузевої структури економіки і галузевої характеристики цінних паперів.


Структурні диспропорції експортозалежної економіки відомі. У межах вітчизняного фондового ринку домінують активи підприємств сфери паливно-енергетичного комплексу. Але оскільки їх акціонування здебільшого уже відбулося чи в окремих випадках зберігаються обмеження на приватизацію, то насамперед, з метою фінансування розвитку, такі підприємства використовують емісії корпоративних облігацій та інструменти банківського кредитування. Організований ринок акцій сконцентровано фактично на пропозиціях кількох емітентів (наприклад, індексний кошик ПФТС становлять акції десяти — дванадцяти підприємств). У 2002—2004 роках спостерігався бум емісій корпоративних облігацій (понад 4,2 млрд. грн. протягом кожного із зазначених років). У 2005 році подібна тенденція зберігалася. За оцінками експертів, головною особливістю сучасного стану вітчизняного ринку корпоративних облігацій є те, що основний попит на них формує незначна група вітчизняних банків. Тобто банки розвивають кредитний ринок безпосередньо через грошові інструменти і сприяння обігу корпоративних облігацій [42,152].


Таким чином, загальні й специфічні риси вітчизняної економіки, що відображаються в особливостях становлення інститутів фінансового ринку, тяжіють до німецько-японського типу господарювання з переважним використанням боргових інструментів для фінансування потреб економічного розвитку.


Водночас слід зазначити, що вибір прийнятної моделі фінансового ринку залежить від багатьох чинників. Серед них, зокрема, історичні умови та прогнозні сценарії розвитку фінансової системи, традиції господарського (комерційного) права, форми первісного та наступного перегрупування власності, дія інфраструктурних інститутів, стан взаємозумовленого захисту прав постачальників і реципієнтів капіталу. Інвестиційні уподобання учасників ринку також значною мірою визначаються цими обставинами. До того ж обов'язково повинна бути забезпечена максимальна в конкретних умовах ліквідність фінансових активів, розподіл відповідальності й ефективна система управління фінансовими ризиками, прозорість ринку, можливість збільшення його місткості та капіталізації й інтегрування із зарубіжними ринками.


Таким чином, взаємодія сегментів фінансового ринку здатна спрацьовувати і як амортизатор, і як резонатор макроекономічної ситуації. Реальна динаміка формується як рівнодіюча цих сил. Суперечливість є формою відображення протиріччя між ринковим регулюванням та державним втручанням у відповідні економічні відносини. Як свідчить історичний досвід, ефективність функціонування економіки в цілому та її різних секторів зокрема (в тому числі фінансового ринку) вирішальною мірою залежить від знаходження оптимального поєднання регулюючих дій ринку та держави.


2.2 РОЗВИТОК РИНКУ ПОСЛУГ В УКРАЇНІ


Міжнародний ринок послуг посідає провідне місце у процесах розвитку й трансформації світового ринку, викликаних глобалізацією. Ця галузь постійно і динамічно розвивається, створює робочі місця й дає значні прибутки країнам світу. Сфера послуг має усі передумови для подальшого розширення і вдосконалення.


Функціонування ринку послуг в кожній окремій країні має свої особливості. Адже кожна держава вживає певних заходів для підтримки того сегмента ринку послуг, який має відповідні перспективи на майбутнє, а спеціалізація країни на тих чи інших видах послуг залежить від рівня її економічного розвитку.


Особливості участі України у міжнародній торгівлі послугами в 90-х роках XX століття та на початку XXI століття традиційно зумовлювалися тим, що вона певною мірою компенсувала негативне сальдо загального торговельного балансу країни. Це відбувалося завдяки наявності таких особливо важливих для торгівлі послугами переваг міжнародної економічної діяльності, як сприятливе географічне розташування, наявність відповідно до історичних традицій участі у міжнародній торгівлі розгалуженої транспортної інфраструктури та рухомого складу [38,42].


Упродовж 90-х років характерним було значне збільшення сектору послуг, але це не свідчило про секторальну оптимізацію української економіки. Адже відбувалося майже некероване падіння виробництва та інколи спостерігалася навіть деградація виробничої інфраструктури й ресурсної бази. Зростання безробіття у промисловості виштовхувало людей у сферу послуг і в сільське господарство, причому сфера послуг, як правило, не виявляла попиту на високоосвічених виробників та сучасні моделі використання кваліфікованої праці, а ставала тимчасовим притулком для знедолених робітників і фахівців із різних галузей економіки.


Сучасний стан зовнішньої торгівлі послугами в Україні характеризується даними, представленими на рис.2.1.,2.2.,2.3.



Рис. 2.1. Динаміка торгівлі послугами в Україні, млн. дол. США.[23,72]


Аналізуючи ці дані, зауважимо, що безумовно позитивним явищем для України є порівняно значний розвиток сфери послуг, який розпочався у 2000 році і триває й досі. Проте її структура дещо гіпертрофована. Адже основну частку в ній становлять транспортні послуги — 82,7%, особливо послуги трубопровідного транспорту. Водночас рівень експорту ділових, туристичних послуг, а тим більше послуг інформаційних і таких, що пов'язані з докладанням висококваліфікованих виробничих зусиль, не відповідає потенціалу України.



Рис. 2.2. Структура українського експорту послуг у 2005 році [23,73]



Рис. 2.3. Структура українського імпорту послуг у 2005 році [23, 73]


Відбувається збільшення частки послуг у структурі українського імпорту. Україна закуповує транспортні, комунікаційні, будівельні, фінансові, професійні — бухгалтерські, правові, консультаційні, інженерні, архітектурні, дослідницькі послуги. У структурі імпорту транспортні послуги становлять 23,4%, подорожі — 4,2%, послуги зв'язку — 5,7%, фінансові та страхові — 8,3%, будівельні послуги — 2,3%, різні ділові, професійні та технічні послуги — 13,8%.


Розвиток ринкової економіки України відбувається в умовах жорсткої конкуренції на національному ринку послуг і на ринках послуг за кордоном. Відставання в деяких галузях вітчизняної економіки від світових лідерів, з одного боку, та значні здобутки в інших, наявність досвідчених галузевих фахівців і навіть географічні переваги, з іншого, визначають рівень та специфіку участі вітчизняних суб'єктів ринку послуг у міжнародному співробітництві, а також міру й інструменти державного втручання у перебіг подій на ринку послуг.


Поки що участь України у торгівлі послугами значною мірою зводиться до "надання в послугу своєї території" для транзиту російських енергоносіїв.


Тому упродовж останніх років найбільша частка української торгівлі послугами припадала саме на Росію. Відповідно у структурі української торгівлі послугами головними експортерами є країни СНД (54,7%), Європи (28,2%), Азії (7,0%), а імпортерами — країни Європи (38,7%), СНД (24,3%), Америки (20,4%) [44,283].


Україна посідає одне з помітних місць у світі щодо наявності унікальних туристичних та культурно-рекреаційних ресурсів.


Водночас в Україні туризм ще не набув пріоритетного становища. Це пов'язано з відсутністю інтегрованої системи взаємозв'язків між усіма галузями народного господарства, зокрема між транспортом, промисловістю, сільським господарством, будівництвом, медициною, культурою тощо.


В Україні туристична індустрія перебуває в стадії становлення як самостійний сектор економіки. У 2001 році країну відвідало 11,9 млн. іноземних громадян. Обсяг в'їзного туризму зріс на 31,8% порівняно з минулими роками, стрімко скорочується кількість одноденних відвідувачів. Уперше за останні 5 років більш як удвічі скоротилося число транзитних відвідувань України. У 2006 р. зросла на 5% кількість внутрішніх туристів, які подорожували Україною. Послуги з внутрішнього туризму було надано 6,9 млн. громадян України. Кількість екскурсантів сягнула 18,96 млн. осіб, що перевищило рівень попереднього року на 7,5% [45,62].


Обсяг експорту туристичних послуг у 2005 році становив 117 млн. дол. США, що на 14,4% більше від рівня попереднього року. Загальний обсяг імпорту зріс на 17,1% порівняно з 2004 роком і становив у 2005 році 58,9 млн. дол. США [47,59].


Необхідною умовою розвитку туризму в Україні є ефективне функціонування готельної індустрії, що дає близько 60% усіх доходів від туризму.


На сьогодні розвиток індустрії готельного бізнесу в Україні гальмується низкою зовнішніх і внутрішніх чинників. До зовнішніх чинників низької ефективності готельних підприємств належать: падіння попиту, низька заповнюваність, скорочення номерного фонду, відсутність конкуренції, нерівномірне податкове навантаження, низька конкурентоспроможність готельних послуг, високий державний ризик, низькорозвинена інфраструктура туризму, висока вартість будівництва і реконструкції готелів. Внутрішніми чинниками є: неефективна організація праці, низька якість пропонованого набору послуг, неефективне виробництво послуг, відсутність кваліфікованих кадрів.


Тому сьогодні важливим є зміна структури галузі, зокрема поява висококатегорійних готелів у складі мережі і малих готелів сімейного типу.


Перспективи розвитку туризму в Україні пов'язані з реалізацією глобальної програми створення в Україні транспортних коридорів та розвитку Криму. Ефективний розвиток туристичної галузі тісно пов'язаний зі сферою розгалуженої транспортної інфраструктури, адже транспортні послуги відіграють визначальну роль при переміщенні людських, грошових, товарних потоків.


Структура транспортних комунікацій у системі інтеграції України в Міжнародну транспортну мережу характеризується її широкою номенклатурою: до неї входить залізничний, автомобільний, морський, річковий, авіаційний та інші види транспорту.


Обсяг експорту транспортних послуг України у 2005 році становив 3514 млн. дол. США, імпорту — 325,3 млн. дол. США. У структурі експорту цього виду послуг головна частка припадає на трубопровідний транспорт — 51,9%. Питома вага залізничного транспорту — 15,8%, морського — 13,8%, повітряного — 10,5%. У структурі імпорту транспортних послуг провідне місце посідає залізничний транспорт — 51,6%. Питома вага повітряного транспорту становить 29,4%, морського — 7,4% [47,98].


Залізничний транспорт є найрозвиненіший в Україні, за загальною довжиною шляхів він посідає четверте місце у світі після США, Росії та Канади. За вантажообігом він виконує основні обсяги перевезень (40—50%), а за пасажирообігом є безперечним лідером (здійснює 50—70% від загального обсягу перевезень).


Автомобільний транспорт, що посідає значне місце у міжнародних пасажирських та вантажних перевезеннях, стабільно перевищує обсяг перевезень вантажів залізничного транспорту у 4,5—5 разів, а за обсягами перевезень пасажирів — у 5—6 разів.


Морському транспорту в Україні належить третє місце за вантажообігом після трубопровідного та залізничного транспорту, однак за кількістю відправлених вантажів у нього незначне місце (близько 1%), як і в річкового транспорту. Домінуюча частка обсягів перевезень у закордонному плаванні (близько 95%). На морському транспорті до складу Мінтрансу України входить 18 портів. Практично усі вони можуть бути використані для забезпечення міжнародних транспортних зв'язків, а також для надання послуг транзитним пасажирам та вантажопотокам6.


Річковий транспорт хоча й не відіграє визначальної ролі в обсягах вантажних та пасажирських перевезень в Україні, проте за рівнем доходів має відносні переваги порівняно з іншими видами транспорту. Але, незважаючи на це, ефективність функціонування його значно нижча (близько 20%), ніж у країнах, що мають подібні ресурси. Головними недоліками річкових портів в Україні, що не дає їм змоги претендувати на відповідність міжнародним стандартам, є недостатня пропускна спроможність, відсутність необхідної техніки для перевантаження контейнерів, а також природнокліматичні обмеження судноплавства.


Повітряний транспорт не відіграє істотної ролі в загальному обсязі вантажних та пасажирських перевезень в Україні, хоча залишається поза конкуренцією з-поміж інших видів транспорту відносно швидкості доставки пасажирів і термінових вантажів на велику відстань. На авіатранспорті України у 36 аеропортах діють прикордонні та митні служби, з них 17 мають статус міжнародних. Водночас устаткування та пропускна спроможність міжнародних секторів і аеропортів не повною мірою відповідають міжнародним стандартам [46,148].


Трубопровідний транспорт України має достатні виробничі потужності для забезпечення України енергоносіями — нафтою та газом, а також для виконання функції транзиту російської нафти й газу у країни Південно-Східної Європи. Вигідне географічне розташування України дає можливість використовувати транспортні мережі в системі міжнародних транспортних коридорів (МТК). Головною проблемою в Україні лишаються відсутність і неспроможність залучення інвестицій для реконструкції МТК, ненадійне й нестабільне інформаційне забезпечення, відсутність поєднання з системою міжнародного зв'язку та узгодженості з міжнародними транспортними органами.


Забезпечення міжнародних економічних відносин України з провідними державами ринкового простору потребує розвитку послуг зв'язку, якими традиційно є телефонна, пейджингова, телеграфна, інші сфери телекомунікацій. Позитивними чинниками розвитку ринку телекомунікацій в Україні є: висока місткість ринку у міжнародних масштабах; низьке насичення ринку телекомунікаційних послуг в Україні; транзитне розташування країни на шляху основних комунікацій з Європи в Азію; висока інтенсивність зовнішніх товарних, фінансових, транспортних, морських потоків; наявність внутрішніх чинників особливого характеру — високий рівень освіти населення; високий рівень урбанізації; культурна і споживча орієнтація значної частки населення на європейські стандарти й умови життя внаслідок інтенсивного культурного, міграційного і господарського обміну з країнами Західної Європи. Однак розвиток телекомунікацій згідно зі світовими стандартами в Україні відбувається дуже повільно, що, у свою чергу, гальмує розвиток інших перспективних галузей економіки. Головним негативним чинником є низький рівень життя більшості населення.


Так, у 2005 році обсяг експорту послуг зв'язку становив 83,2 млн. дол. США, що на 5,9 млн. дол. США, або на 6,6%, менше від рівня попереднього року та на 93,1 млн. дол. США, або на 52,8% менше, ніж у 1995 році.


Імпорт послуг зв'язку також зменшився у 2005 році (на 19,8 млн. дол. США, або на 20%, та 132,3 млн. дол. США, або 62,6% відповідно) [47,87].


Перспективними напрямками розвитку телекомунікацій в Україні зараз вважають: розвиток-мобільного і пейджингового зв'язку; прокладення нових волоконно-оптичних ліній та заміна фізично й морально застарілих аналогових АТС на цифрові.


Пропозицію інформаційних послуг на українському ринку можна поділити на три основних сектори:


— чисто інформаційні послуги (надання адресно-довідкової інформації, телекомунікаційні послуги тощо);


— інформаційно-консалтингові послуги, тобто послуги, які мають ознаки як інформаційного, так і консалтингового характеру (маркетингові дослідження, перевірка надійності партнерів тощо);


— консалтингові послуги (консультування з зовнішньоекономічної діяльності, юридичні консультації тощо).


Ринок консалтингових послуг в Україні останніми роками розвивається досить швидкими темпами. Здебільшого це відбувається за рахунок приватизації, яка ще не завершилася, тобто завдяки замовленням Фонду державного майна України, а також дедалі більшому попиту на обов'язковий аудит за міжнародними стандартами з боку банків.


Найпоширенішою в Україні складовою консалтингу є розроблення проектів бізнес-планів, необхідних при отриманні банківських та інших кредитів. Дістав поширення і такий різновид бізнес-планування, як інвестиційне проектування, адже жодний іноземний інвестор не почне працювати з організаціями, які прагнуть отримати інвестиції, без виконання ними низки підготовчих процедур, оскільки йому треба знати плани щодо розпорядження капіталовкладеннями.


Близько 60% виручки від реалізації консалтингових послуг в Україні припадає на управлінський та бізнес-консалтинг, а також на юридичні й податкові послуги. Це відповідає світовій практиці. У розвинених країнах податковий консалтинг становить помітну частину аудиторсько-консалтингової мережі, а управлінський взагалі виокремлюється в самостійну сферу послуг.


Консультування у сфері застосування інформаційних технологій, як і оцінювальна діяльність, є самостійною сферою послуг зі своєю специфікою та досить високою конкуренцією. Хоч у світі аудиторсько-консалтингові фірми активно здійснюють консалтинг у сфері інформатики, у нашій країні подібні послуги пропонують менше 25% аудиторських фірм.


Розвиток страхової галузі в Україні супроводжується появою значної кількості малих страховиків. У 2004 році було зареєстровано 331 страхову компанію та 68 брокерів (у 1998 році — 233 страховики, а у 2000 році — 263). На початок 2005 року сукупний розмір сплаченого статутного капіталу 120 провідних компаній, на які припадає понад дві третини страхового ринку, становив 951,6 млн. грн., зібраних премій — 2663,8 млн. грн. При цьому лише 11% українських компаній володіють власним капіталом і 8% — статутним фондом понад 10 млн. грн. За таких обставин поява на ринку великих іноземних страховиків загрожує ціновим демпінгом з перспективою подальшого монопольного підняття цін. Експорт страхових послуг України становив у 2005 році 14,4 млн. дол. США, перевищивши рівень попереднього року в 2,6 разу. Імпорт страхових послуг становив 52,9 млн. дол. США, що на 11,2 млн. дол. США, або на 26,9% більше, ніж у 2004 році. З метою посилення конкурентоспроможності українські страховики повинні істотно підвищити капіталізацію за рахунок нарощування власних ресурсів, об'єднання та купівлі малих страхових компаній, входження у промислово-фінансові чи холдингові групи. Великий блок проблем на ринку страхових послуг зумовлений загальною макроекономічною ситуацією, характер зміни якої визначає подальші перспективи страхування в Україні. Серед основних підойм пришвидшеного розвитку галузі — підвищення доходів населення, розвиток фінансової інфраструктури, поліпшення інвестиційного клімату та інше [8,24].


Таким чином, аналіз функціонування ринку послуг України на сучасному етапі свідчить про те, що наша країна має всі передумови для розвитку, модифікації і розширення національного ринку послуг та участі у міжнародній торгівлі ними.


З метою оптимізації національного механізму регулювання участі України в роботі міжнародного ринку послуг необхідне комплексне узгодження цілей розвитку окремих галузей і структурних підрозділів економіки й міжнародних зобов'язань держави, її очікувань від інших держав щодо їхніх процедур регулювання торгівлі з нашою країною. Але якщо друге — те, що стосується міжнародних економічних відносин з іншими державами, — багато в чому є предметом переговорів, узгоджень та значною мірою залежить від загальної інтеграції України до євроструктур, міжнародних торговельних об'єднань, то перше — цілі розвитку національного виробництва — мають бути визначені чітко і ґрунтовно.


2.3 РИНОК ІННОВАЦІЙ ТА НАУКОВО-ТЕХНІЧНИХ РОЗРОБОК


Хоча позиції та перспективи України на світовому ринку технологій є за багатьма критеріями більш сприятливими, ніж у країн, що розвиваються, в останнє десятиріччя ми мали в цій сфері сталу від'ємну динаміку.


Так у ліцензійній торгівлі України склалося негативне платіжне сальдо, яке зростає. У 2005 р. витрати на дані цілі з імпорту (роялті та ліцензійні послуги) становили 17,3 млн дол. США, надходження — 1,3 млн дол. США. 3 226 ліцензійних угод, укладених 58 господарськими суб’єктами України на початок 2005 p., 53 (21,2 %) стосувалися права на використання винаходів, 35 (14 %) — ноу-хау, 109 (44,0 %) — послуг типу інжиніринг. Причому тільки 60 з них підписано із зарубіжними ліцензіатами (32 країни) [9,47].


Їх розподіл по країнах має такий вигляд: 20 (33,3 %) з Росією, 6 (10 %) — Польщею, 5 (8,3 %) — Китаєм, по 3 (5 %) — з Молдовою. США та Іраном. На відміну від усталеного на Заході внутрішнього трансферу інновацій, абсолютно переважає «продукція» вітчизняних дослідницьких структур, яка являє собою новації, тобто невпроваджені нововведення [9,47].


На частку Національної Академії наук України — головного продуцента наукових знань і технологій у країні (майже 200 наукових установ з чисельністю працівників 42,9 тис. осіб) — припало лише 6 тис. ліцензійних угод, що підписані в 2001 р. з партнерами з далекого зарубіжжя (США, Німеччина, Ірландія, Китай, В'єтнам та Польща). До того ж ця заслуга належить тільки чотирьом установам НАН: інститутам надтвердих матеріалів, імпульсних процесів і технологій, металів та сплавів, технічної теплофізики [11,104].


Із 27 закуплених за цей же рік закордонних ліцензій 14 стосуються прав використання винаходів, промислових зразків, товарних знаків, корисних моделей, 13 — ноу-хау та послуг типу інжиніринг. Провідними ліцензіарами для України залишаються партнери з Росії та Німеччини. Хоча використання ліцензій є в цілому економічно вигідним, але залучаються до цієї діяльності лише кілька десятків підприємств, питома вага виготовленої за ліцензіями промислової продукції не перевищує 0,3 % її загального виробництва. До того ж майже всі ліцензійні технології не належать ні до новітніх (мають 10—15-річний «вік»), ні до наукомістких. Отже, відбувається не трансфер, а дифузія вже ринково «відпрацьованих» технологій. Такими є, наприклад, імпортовані останнім часом процеси випуску тютюнових виробів, коксу, поліетилену тощо. Можна стверджувати, що, за аналогією з трансфером у країни, що роз

виваються, здійснюється делокалізація, тобто переміщення, в Україну іноземних трудо-, ресурсомістких та еколого-небезпечних виробництв.


Патентна діяльність може розглядатися як синтетичний показник творчого потенціалу й новаторської активності нації. В кількісному плані цей показник в Україні характеризують 0,5 % заявки щодо видачі охоронних документів на інтелектуальну власність на 10 тис. чол. (у США і Японії — 3,5 і 27 відповідно). Чисельність винахідників, за офіційною статистикою, скоротилася за кілька останніх років майже в 1,5 раза. Всього на початок 2002 р. зареєстровано 25 897 патентів на винаходи, 288 — на корисні моделі, 2 472 — на промислові зразки, 11 244 — на знаки для товарів і послуг [12,154].


Якісне ж наповнення цієї статистики характеризує те, що більшість патентів до останнього часу реєструється без проведення експертизи по суті. Досі не створено передбаченої законодавством ефективної системи видачі 20-річних патентів із проведенням відповідної експертизи, а тривалість розгляду заявок на винаходи сягає 4—5 років. Переважають, за Міжнародною патентною класифікацією: здоров'я, розваги, прилади (вимірювання, оптика, фотографія), хімія (біохімія, виробництво цукру, шкіри), медикаменти, формування металу. Високі комплексні технології в цій номенклатурі є поодинокими.


Міжнародне визнання в країнах далекого зарубіжжя дістають щорічно не більше десяти вітчизняних патентів. У Росії динаміка патентування українських винаходів набрала в 1999—2002 pp. такого вигляду: 1409; 707;438; 251. Щорічні витрати України. пов’язані з охороною прав на об'єкти промислової власності, сягають 5,0 млн дол. США, доходи — лише приблизно 10,0 млн грн.[15,12]


Останніми роками в Україні набули відчутного розвитку лізингові операції - їх загальний обсяг, за даними асоціації «Укрлізинг». сягає 700 млн дол. США, 3/4 з яких становлять міжнародні трансакції. 50 % їх припадає на сільгоспмашини, 25 % — на промислове обладнання, 20 % — на авто- та авіатехніку. Однак цей перспективний напрям трансферу технологій є, по-перше, одностороннім (імпорт) і, по-друге, має не науково-технічний, а експлуатаційно-виробничий характер [28,67].


Великі надії масштабно залучити прогресивні зарубіжні ноу-хау і покладалися на створення спільних підприємств на території країни. Однак на сьогодні переважна більшість із понад 3 тис. зареєстрованих джойнт-венчурз діють у сферах зовнішньої та внутрішньої торгівлі, фінансів, посередництва, а не у сферах науки, техніки, технології. «Головний біль» зарубіжних і вітчизняних підприємців — нестійкий інвестиційно-правовий клімат, корупція та криміналізація економіки, її загальна дезорганізація.


І, нарешті, звернімося до міжнародного науково-технічного співробітництва, яке є традиційно найрепрезентативнішою формою зовнішньої техноінтеграційної діяльності суб'єктів науково-технічного, а точніше — наукового потенціалу України.


Правове середовище для такого співробітництва створюють близько 40 міжурядових і міжвідомчих угод з відповідними структурами й фондами низки країн, із міжнародними організаціями. Обсяг фінансування за цими угодами спільних програм підтримки фундаментальних та прикладних досліджень, розвитку технологій та інновацій, викладацької діяльності та освіти порівнянний з обсягом національних бюджетних асигнувань на науково-технічну сферу. Загальне позитивне сальдо, тобто перевищення надходжень за виконання замовних робіт над витратами зі спільних розробок, у 2003—2005 pp. варіювалося від 48 до 34 млн дол. США.[37,87]


Ще доволі високий у світі рейтинг вітчизняних наукових шкіл ілюструє така статистика. В 2004 р. вченими НАН України в рамках міжнародного співробітництва виконувались дослідження зі 147 довгострокових та 366 окремих наукових тем. Тільки за один рік вони взяли участь у 714 міжнародних конференціях, конгресах, симпозіумах, виставках тощо. З-за кордону одержано 310 грантів, 20 стипендій, у 22 випадках — допомога від різних фондів, 320 робіт виконувалися на контрактній основі для організацій 30 країн світу. 150 українських спеціалістів стажувалися в іноземних наукових установах. Тут вийшли друком 10 монографій наших учених, понад 2,0 тис. статей та наукових доповідей.


У процесах міжнародної комерціалізації інтелектуальної сфери держави Дедалі відчутнішу роль відіграють ринкові засади: мотиваційний менеджмент і науково-технічний маркетинг, зміна форм власності і самодостатність, орієнтація на матеріалізований результат пошуку та потенційного споживача. Але суспільна криза і концептуальна невизначеність, брак державно-правового забезпечення і дисципліни зобов'язань, ресурсів (фінансових, матеріальних, інформаційних) і належного досвіду, криміналізація економіки і пауперизація інтелігенції призводять до вкрай небажаного демпінгового або «тіньового» відпливу ідей, дослідницького наробку, «умів», відчутної упущеної комерційної вигоди.


Розглянуті явища і тенденції позиціонування України на міжнародному ринку технологій являють собою зовнішню інфраструктуру науково-технічної сфери вітчизняної економіки. Вирішальна ж роль у її глибинній трансформації, генеруванні інтелектуального продукту залишається за національними науково-технічними системами. їх тісно взаємопов'язані складові — науково-технічний потенціал і науково-технологічна та інноваційна політика. Проблемно-орієнтований аналіз цих складових дає змогу інтегровано оцінити можливості й напрями адаптації перехідної економіки України до процесів техноглобалізму. Зупинімося лише на кількох фрагментах нинішньої еволюції науково-технічного потенціалу і науково-технологічної та інноваційної політики держави.


Науково-технічний потенціал країни в загальному плані визначається як його економічною продуктивністю, а саме «виробництвом» знань, так і — ще більшою мірою — можливостями їх технологічного відтворення. Адже відомо, що саме великий часовий лаг «від ідеї до продукту» створює повсюдно найгострішу проблему.


Зміни в науково-технічному потенціалі України в останнє десятиріччя набули руйнівного характеру в усіх його трьох підсистемах: новаційного менеджменту (наукові кадри і дослідницький доробок): інноваційного менеджменту (впровадження і ринкове освоєння нововведень); функціонально-ресурсного менеджменту (організація й управління: фінансове, матеріально-технічне та інформаційне забезпечення).


Так, якщо на початку 90-х років, за даними ООН. реальна забезпеченість науково-інженерними кадрами в Україні становила 6,7 осіб на 1 тис. населення (у США — 3,8, у Швеції — 3,0. у Нідерландах — 2,6, у Франції — 2.2 особи), то нині вона скоротилася втроє. Технологічні дослідження виконують не більш як 100,0 тис. осіб (у 1990 р. — 313,0 тис). Вітчизняна наука «старіє»: кожний п'ятий фахівець — пенсіонер, частка вчених віком до 40 років не перевищує 15 % [52,985].


Загострюється структурний перекіс в інноватиці — більш ніж половина докторів і кандидатів наук зайнята в позаринковому, переважно вузівському секторі науки, в той час як у сфері заводського впровадження новацій їх лише ), 3 %. Значна частка елітних учених працює на закордонний інтелектуальний ринок: щорічно до 200 фахівців емігрують, до 10 тис. учених виїжджають за межі країни для участі в наукових дослідженнях, роботи за контрактами, стажування. Переважна більшість їх спеціалізується в наукомістких галузях: технічних, фізико-математичних. біологічних, медичних. Гіпертрофоване «рекрутування» до аспірантури в галузях суспільних наук (економічних, юридичних, політичних) не відповідає нагальним потребам країни в кадрах кваліфікованих технологів-інноваторів.


Обсяг науково-технічних робіт в Україні за десятиріччя зменшився в 4 рази. Позитивним при цьому можна було б вважати оптимізацію за «світовими стандартами» співвідношення фундаментальних, прикладних досліджень і розробок (15 % : 25 % : 60 %). Однак цей процес, по-перше, відбувався за рахунок деструкції галузевого сектора науки — основного впроваджувача технологічних інновацій, по-друге, він не привів, як це має місце в західній університетській моделі, до концентрації фундаментальних досліджень у вищих навчальних закладах, де зосереджена основна маса наукових кадрів вищої кваліфікації, і, по-третє, не супроводжувався необхідним фінансуванням, особливо на стадії освоєння [35,98].


Екстремальним умовам, що склалися в країні, насилу, але достойно «протистоять» ті галузі знань, які мають вагомий творчий доробок: вітчизняні наукові школи планетарного значення (електрозварювання, надтвердих матеріалів, імпульсних процесів, композиційних матеріалів, космічних технологій, кібернетики, медицини тощо). Вони «роблять погоду» в українській науці, персоніфікують високотехнологічні напрями НТР, але ані їх, ані їхніх «метрів» не обминає невблаганна суспільна криза.


Зміни аналогічного характеру простежуються і в інших підсистемах вітчизняного науково-технічного потенціалу.


Щодо другої складової національних науково-технічних систем — політики у сфері науки і техніки, то вона не тільки формує технологічну «траєкторію» розвитку країн, але є нині для більшості з них по суті транснаціональною, її пріоритети, цілі, завдання, функції, механізми визначаються загальними тенденціями науково-технічної революції і світового ринку технологій. З огляду на вирішальну роль технологій у міжнародній конкурентоспроможності, можливості «подвійного призначення» (в тому числі військового), соціальні наслідки їхнього використання держави здійснюють пряме і непряме втручання в процеси вивезення-ввезення технологій як засіб національного убезпечення.


Сучасні ринкові перетворення в Україні не сприяють технологічним змінам, інтегруванню країни в техноглобалістський тренд. Вони порушили усталений адміністративний механізм регулювання науково-технічного розвитку і не створили належного конкурентного ринкового середовища, здатного до інноваційної синергетики (самоорганізації, самовідтворення).


У контексті проголошеного на найвищому офіційному рівні інноваційного імперативу державно-господарського відродження України, переходу від екзогенного до ендогенного типу виробництва найбільш «вузьке місце» становить відсутність сталої, всебічно обгрунтованої, реальної й далекосяжної економічної парадигми, ключову роль у якій має відігравати інноваційно-технологічна політика.


Концепція останньої розроблена в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. В її основу покладено три принципи.


Перший — це еколого-інноваційний імператив реформування народногосподарського комплексу України. Він означає безумовну пріоритетність відтворення життєвого середовища, продовольчої й ресурсної бази і друге рядність товарного насичення ринку на початковому етапі.


Другий принцип — інноваційно-випереджувальний напрям науково промислової революції в країні. Він реалізується шляхом стратегічного вибору і концентрації ресурсів на найперспективніших, адаптованих до умов України технологіях, виходячи з вимог так званої «технології проривів».


Третій принцип — це масштабна «інтелектуалізація» професійно-кадрового потенціалу України в еколого-реноваційному та інноваційно-випереджу вальному напрямах.


Усі три концептуальні принципи мають актуальне звучання з огляду на сучасні тенденції техноглобалізму та можуть слугувати базовими при обґрунтуванні вітчизняної моделі технологічного відродження України.


«Пропустивши» попередні етапи НТР (інформатика та ресурсозбереження), Україна має нагальну потребу якнайшвидше визначити та розпочати освоєння своїх перспективних «ніш» на світових ринках і в міжнародному поділі праці. У зв'язку з цим, виходячи із запропонованої концепції, довгострокову мету має становити досягнення лідерських позицій у масштабній розробці, промисловій апробації та реалізації на міжнародному ринку технологій наукомістких природоохоронних процесів та послуг. Тим більше що. за компетентними прогнозами, альтернативу наявній ціновій та якісно-продуктовій конкуренції має скласти в найближчому майбутньому екологічная науково-технічна безпека товарів.


Ефективне поєднання систем вищої школи, науки та інноваційного бій несу, як показує досвід розвинутих країн, сприятиме нарощуванню наукове технічного потенціалу України, прискоренню її інтеграції у світовий ринок технологій.


Досвід багатьох розвинутих країн переконує, що формування конкурентного експортного потенціалу безпосередньо залежить від рівня науково-інноваційної сфери країни та її впливу на технологічну динаміку оновлення виробництва. Кризові явища в економіці України привели до великого дефіциту державного бюджету і різкого скорочення фінансування науково-технічної сфери.


Базові показники стану та динаміки розвитку інноваційної діяльності в Україні за останні роки представлено в таблиці 2.2.


Таблиця 2.2.


Розвиток науки й інноваційної діяльності в Україні [36,123]










































































Показник 1996 1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005
Фахівці, зайняті науковими дослідженнями і розробками, ніс. осіб 295,0 248,5 222,1 207,4 179,8 160,1 142,5 134,4 126,0 120,8
Питома вага виконаних науково* технічних робіт у ВВП, % 1,81 1,40 1,41 1,35 1,34 1,38 1,36 1,22 1,2 1,13

Кількість розробок зі створення нових видів техніки і


технологій, гне. од.


33,7 31,6 29,9 24,2 21,2 14,9 11,5 10,2 10,7 7,5
Кількість використаних винаходів, од. 8674 7211 6087 1953 1366 1097 1187 1614 1632 1905

Кількість створених


нових і пнів машин, обладнання, приладів і засобів автоматизації, од.


526 458 574 637 498 407 335 268 266 300

З наведених вище даних випливає загальний висновок про занепад наукової сфери країни. За останній період помітно скоротилася кількість зайнятих науковими дослідженнями й розробками. Так. з 1996 р. вона скоротилася майже в 2,5 раза. Якщо в США, Японії на 1000 осіб припадає близько семи наукових працівників, то в Україні тепер — менш ніж три. Це можна пояснити зменшенням обсягу замовлень на наукову продукцію, які надходять від сфери матеріального виробництва, а також падінням престижу наукової й освітньої діяльності через невисокі доходи від неї.


За розглядуваний період більш як наполовину скоротився обсяг виконання науково-технічних робіт. До того ж зменшення робіт відбувається у базових сферах створення та виготовлення якісно нових зразків продукції — У сфері фундаментальних досліджень, НДДКР. в експериментальній базі виробництва.


Експортний потенціал промисловості вирішальною мірою залежить від розвитку машинобудування, електротехнічної та електронної галузей, які є лідерами в освоєнні нової конкурентоспроможної продукції. Але слабкий фінансовий стан фірм і науково-проектних організацій, зменшення їх кількості призводять до помітного скорочення робіт зі створення й освоєння нової техніки.


Йдеться, зокрема, про енергетичне устаткування, електротехнічні машини, металорізні верстати, ливарне, металургійне та гірничошахтне обладнання а також прилади, засоби автоматизації та обчислювальну техніку тощо. А ще недавно ця продукція становила досить помітну частку в експорті України. Зменшення майже на 50 % за означений період виробництва нових типів машин, устаткування, апаратів, приладів, засобів автоматизації підриває саму основу виробництва і якісного оновлення продукції.


Технічний рівень зразків нової техніки не відповідає сучасним вимогам. Частка зразків техніки, де втілено принципово нові технічні рішення, в останні роки не перевищує 7 %. Тому й не дивно, що тільки 2,6 % створених у 2004 р. зразків нової техніки за своїми техніко-економічними параметрами перевищили кращі світові аналоги. Технічний рівень кожного третього зразка взагалі не визначений через відсутність інформації на підприємствах про найкращі світові аналоги. Триває скорочення випущеної вперше в Україні нової продукції, яка становить лише 2 % загальної кількості. А в кінцевому підсумку не відбувається оновлення основних фондів.


Все це позначилося на інноваційній діяльності в цілому, яка різко скоротилася за останнє десятиріччя, хоча і на його початку (1996 р.) інноваційна активність не відповідала статусові України як великої індустріальної держави. Зруйновано старий механізм стимулювання НТП, технологічних змін, творчого пошуку в країні, але не створено нового механізму, базованого на поєднанні державних стимулів та ринкового інструментарію. Поки що спостерігається тенденція до подальшого скорочення кількості підприємств і організацій, сконцентрованих на новаторській науково-технічній діяльності, зменшується кількість винаходів. Усе це свідчить про слабкість, інертність та неефективність інноваційної політики.


По суті не відбувається принципових змін у ставленні промислових підприємств до інноваційної діяльності. В останні роки інноваційна діяльність майже 90 % промислових підприємств, що впроваджують нововведення, була спрямована на відновлення продукції, з них близько 70 % освоювали виробництво товарів народного споживання і тільки майже 8 % — машин і обладнання.


Таким чином, можна зробити висновок: інноваційний клімат в Україні в цілому є несприятливим. І якщо досить оперативно не вжити кардинальних заходів з метою його суттєвого поліпшення, то в перспективі нас чекає ще більш застаріла виробнича база, технічна залежність, скорочення можливостей інтегрування України в систему МПП, особливо в західноєвропейському напрямі, а як наслідок — втрата конкурентоспроможності промислового сектора країни на внутрішньому й зовнішньому ринках.


Особливе занепокоєння у цьому плані викликає стан машинобудівного комплексу. Нині тут склався критичний дисбаланс між науково-технічним і виробничим потенціалами та фактичним рівнем виробництва, що зумовлено двома обставинами. По-перше, це скорочення експорту продукції машинобудування (тепловозів, екскаваторів, металорізних верстатів, обробних центрів і т. п.) до Росії і країн СНД. а також споживчих товарів довгострокового користування (телевізорів, магнітофонів, холодильників, пральних машин).


По-друге, і це головна причина, підприємства машинобудівного комплексу практично відмовляються від впровадження вітчизняних науково-технічних розробок, для яких необхідні кооперація виробників і науки, перекваліфікація кадрів, а також заміна застарілого виробничого обладнання. Деградація структури виробництва, занепад ВПК, який був провідником НТП, та невикористання вітчизняних новацій призводять до втрати висококваліфікованих кадрів, міграції їх за межі країни, посилюють соціальне напруження в суспільстві, гальмують подолання економічної кризи.


Отже, з метою підвищення темпів зростання та обсягів виробництва сучасної промислової продукції необхідно рішучіше задіяти такі чинники науково-технічної діяльності, як збільшення обсягів фінансування науки та розробок, залучення діючих ліцензій: активізувати роботу зі створення нових зразків, освоєння продукції; підготовки науково-технічних кадрів; інтенсифікувати науково-технічні роботи та винахідницьку діяльність.


РОЗДІЛ 3
.
ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ РИНКУ В УКРАЇНІ


3.1 РИНОК ЯК ЗАСІБ ВІДРОДЖЕННЯ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ


Лібералізований ринок виявився найкращим засобом так званого реформування постсоціалістичних суспільств. Він швидко й ефективно зруйнував командну економіку, сприяв швидкому первісному нагромадженню великих капіталів за рахунок одержавленої економіки, насадженню капіталізму. Глибоке руйнування суспільства тривало десять років, проте вічним воно не могло бути. З 1999 p., коли падіння досягло "дна," почалося поступове відродження економіки, яке ще є далеким до завершення.


Яким би не був ринок, сьогодні він - об'єктивно необхідне явище і має діяти. Діє ринок лише остільки, оскільки піддається впливу конкуренції між учасниками обміну. Зрозуміло, що епоха вільної конкуренції на Заході минула наприкінці XIX ст. Тепер усі суб'єкти ринкових відносин відразу потрапляють в умови панування ТНК і змушені підпорядковуватись їм. Тому постсоціалістичні перехідні суспільства з перших років свого існування формують законодавство, спрямоване на захист конкуренції між товаровиробниками. Орієнтуючись на більш як столітній досвід Заходу, Україна створила одне з кращих серед країн СНД антимонопольне законодавство, яке, до речі, належно адаптоване до законодавства ЄС. Вона має закони "Про Антимонопольний комітет України" (1993 p.) із змінами та доповненнями 2000, 2002, 2003 і 2004 pp., "Про захист економічної конкуренції" (2001 р.), "Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту" (1999 р.), "Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту" (1999 р.), "Про рекламу" (2003 р.), "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності" (2003 р.) та ін. З 1 січня 2004 р. набрав чинності Господарський кодекс України, який встановлює: "Держава здійснює антимонопольно-конкурентну політику та сприяє розвиткові змагальності у сфері господарювання на основі загальнодержавних програм..." (ст. 18, п. 1). Указом Президента України (2001 р.) було схвалено програму "Основні напрями конкурентної політики на 2002-2004 роки" [34,34].


Отже, антимонопольне законодавство створено, та це зовсім не означає, що конкурентний ринок функціонує в Україні. Названі документи мають істотні вади. "Основні напрями конкурентної політики", наприклад, повинні були б містити заходи, що забезпечують безумовну реалізацію вимог законодавства і самої конкурентної політики держави. Проте, як і всі подібні документи сьогодні, вони нікого ні до чого не зобов'язують. У них йдеться про "створення ефективного конкурентного середовища", "подолання негативного впливу тіньового сектора економіки на конкуренцію", "забезпечення виваженого підходу щодо порушення антидемпінгових процедур" тощо, але ці вірні й потрібні положення не конкретизовано, не вказано, як, хто, що, коли, яким коштом повинен це робити, хто відповідає, хто контролює і т. п.


Господарський кодекс України встановлює: "Правила конкуренції... визначаються цим Кодексом та іншими законами" (ст.18, п. 4). Як це не дивно, Закон України "Про захист економічної конкуренції" не визначає, що конкретно він має захищати. Навіть статті про економічну конкуренцію як правову норму ринкових відносин у Законі немає. Він весь стосується погоджених антиконкурентних дій. Боротися ж з анти-конкурентними діями і формувати конкурентне середовище - не одне й те саме.


Наочний приклад того, як впливають прийняті Верховною Радою і підписані Президентом Закони України на ринкові відносини, показав у 2002 р. наш зерновий ринок. Якраз у розпал жнив того року було оприлюднено Закон України "Про зерно та ринок зерна в Україні", який зазначав: "Основними засадами державної політики щодо регулювання ринку зерна є: ... забезпечення внутрішніх потреб держави у продовольчому, насіннєвому, фуражному, технічному зерні та заходів щодо нарощування його експорту..." (ст. 9, п. 2). Як бачимо, закон чітко визначає "державну політику щодо регулювання ринку зерна". До чого призвела ця "державна політика", підтримувана особисто Президентом, особливо щодо "нарощування його експорту", ще всі добре пам'ятають: Україні довелось імпортувати мільйони тонн збіжжя за вдвічі вищі ціни, щоб не допустити голоду, а також підняти внутрішні ціни на хлібні вироби більш яку півтора раза. Подібне діється на ринку металу: країна відчуває гострий його дефіцит, тоді як 85% металу експортується.


Проблема не тільки в тому, що ринки основних продуктів не регулюються державою, а самі товаровиробники не знають потреб країни.


Закон України "Про захист економічної конкуренції" визначає:"... Органи влади, органи місцевого самоврядування, а також органи адміністративно-господарського управління та контролю зобов'язані сприяти розвитку конкуренції та не вчиняти будь-яких неправомірних дій, які можуть мати негативний вплив на конкуренцію" (ст. 4, п. 2).


Але в дійсності все маємо навпаки чиновники всіх рівнів перешкоджають створенню нових підприємств, владарюють над підприємцями, контролюють суди і т.п., так що в Україні діє не сила права, а право сили. У такий же спосіб діють у взаєминах між собою підприємці. "Самі підприємницькі структури також часто порушують правила конкуренції. Вони не тільки домовляються між собою про ціни, розподіл ринків, а й поводять себе вкрай некоректно по відношенню одна до одної.


Виходить так, що в країні сформовано не конкурентний ринок, а, навпаки, анти-ринкову вседозволеність, діють не об'єктивні закони ринку, а закон джунглів, закон сили. Трагедія України (і не тільки України) в тому, що методи ринкової боротьби запозичуються у Заходу, в Європи, а Європа і США уважно наглядають за реформами в пострадянському світі. До того ж, чим більше посилюються фінансово-промислові клани в Україні, тим далі зростає антиринкова вседозволеність, але й тим більше Україна наближається до того стану, коли Європа, яка фактично виступає учасницею творення цієї антиринкової вседозволеності, визнає-таки економіку України ринковою. Чи не здається кожному, знайомому із станом ринку в Україні, що все тут - мало схоже на цивілізовану країну. Це й примусило більшість бізнесменів вийти у процесі президентських виборів на вулиці.


Влада і реформатори дедалі частіше апелюють до Антимонопольного комітету України. АМКУ, звичайно, працює незадовільно. Він сам організовує свою діяльність, сам, звісно, веде її і сам же контролює себе. Через це становище не змінюється. Воно й не може змінитися, бо такі реформи, таке суспільство, такий стан, бо іншого за цих конкретних історичних умов і не могло бути.


Ніяких істотних зрушень у формуванні цивілізованого ринку і цивілізованого суспільства ми не досягнемо, доки на ділі не забезпечимо того, про що часто ведемо мову, - не зробимо усі відносини в суспільстві справді прозорими. Стосується це усіх сторін суспільного життя. У всьому повинні діяти об'єктивний закон, право і здоровий глузд. Роботодавець має бути таким же підзвітним, як і найманий працівник. Принаймні доти, доки в країні не стане діяти на повну силу Закон, про комерційну таємницю треба забути. Капітал має усвідомити, що змусив суспільство до таких надзвичайних порядків передусім він сам, через загальну вседозволеність.


В Україні продовжується важкий процес демократизації політичної системи. Він необхідний, але цього мало. Важливо глибоко реформувати всю суспільну систему в напрямі формування дійсно прозорого, демократичного, тобто громадянського суспільства.


Досягається прозорість суспільного життя по-різному. Скажімо, не може затверджуватися звіт уряду про виконання закону про бюджет країни без перевірки його парламентською опозицією, не можуть питання приватизації вирішуватися в кабінеті Президента України, без участі ради трудового колективу.


На багато що здатні тут різні колективні органи, спеціалізовані комісії Рад народних депутатів. Але це ще не вирішення проблеми, і вона не тільки у тому, що комісії не непідкупні. Треба змінювати становище в суспільстві в цілому, а це може здійснити лише сам народ через активно підтримуваний владою, справді незалежний, справді народний контроль. Склад його органів повинен відбивати соціально-економічну структуру суспільства, на всіх рівнях його мають очолювати люди "від верстата", "від плуга". Потрібно, щоб Народний контроль працював головним чином через підзвітні комісії, у тісній взаємодії з радами трудових колективів, з відповідними комісіями Рад народних депутатів.


Разом з тим в Україні має скластись розуміння необхідності глибоких змін у суспільстві, зокрема в його ставленні до ринку, бо без конкурентного ринку цивілізованого перехідного суспільства не побудувати.


Ринок діє активніше і повніше, якщо він представлений суб'єктами різних форм власності. Адже це - соціальна взаємодія різних інтересів.


Перехідну економіку характеризує багатоукладність. У постсоціалістичних перехідних суспільствах об'єктивно формуються господарські уклади, що ґрунтуються на суспільній, приватній та індивідуальній формах власності. Об'єктивний характер багатоукладності перехідної економіки диктує вільний вибір трудовими колективами чи фізичними особами форми господарства і створює рівні умови господарювання кожному з них. Ця об'єктивна вимога постсоціалістичного перехідного суспільства знайшла правове оформлення у Господарському кодексі України, ст.6 якого встановлює: "Загальними принципами господарювання в Україні є: забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання; свобода підприємницької діяльності; захист національного товаровиробника" тощо.


Економічне відродження України відбувається на тлі істотних порушень інституціональних основ економіки, структурних перекосів, гострих соціальних суперечностей. У приватизаційному процесі не досягнуто головного - відокремлення влади від підприємництва. Фінансово-промислові групи тісно пов'язані з владними структурами. Протиправно отримана приватна власність не має ні правових гарантій недоторканності та захисту від політично мотивованого перерозподілу, ні суспільної легітимності. "Приватизація супроводжувалася численними недоліками концептуального, нормативно-правового, організаційно-методологічного, економічного, ... інформаційного характеру, часто тіньовими, а нерідко і кримінальними методами. На найвищому рівні офіційно визнано, що ці процеси фактично не контролюються державою. Недоліки процесу приватизації в Україні органічно пов'язані з недоліками системи державного управління, з поширеною в її середовищі корупцією.


У формуванні ринкових відносин важливу роль відіграє законодавство. Воно має бути демократичним. Проте, демократичне законодавство може успішно діяти в демократичному суспільстві, а в глибоко криміналізованому суспільстві воно часто на руку кримінальним структурам.


Митний кодекс України фактично закриває доступ громадськості до статистичної інформації, чим і користуються кримінальні ділки. Широко використовується протиправне привласнення державного майна штучно збанкрутілих держпідприємств замість того, щоб реалізовувати його на відкритих торгах.


Так само здебільшого неринковими методами здійснюється в Україні перерозподіл власності. За закономірних умов підприємство, що не витримує конкуренції, привласнюється конкурентом. В Україні, з одного боку, тривалий час функціонують підприємства, що офіційно є збитковими. Належної уваги держава їм, як правило, не приділяє. З іншого боку, вона інтенсивно приватизує державні і колективні підприємства з високою ефективністю та прибутковістю виробництва. Приватизуються й такі підприємства, як правило, за пільговими умовами.


Щоб змусити суб'єктів економіки рахуватися з вимогами ринку, потрібно перекрити всі лазівки до позаринкових джерел збагачення. Найбагатші серед них, поза приватизацією, — бюджетні кошти. Найсприятливіші умови для зловживань у фінансовій сфері утворює децентралізація фінансів.


Отже, рух усіх бюджетних коштів має бути прозорим і жорстко централізованим. Досягти цього можна єдиним шляхом — централізацією всіх фінансових джерел держави в єдиній фінансовій установі країни — Міністерстві фінансів. У рамках Мінфіну України доцільно об'єднати Державну податкову адміністрацію, Державну митну службу, Пенсійний та інші сьогодні позабюджетні фонди, зібравши всі суспільні фінанси у Зведений бюджет України. В уряді має бути друга посада першого віце-прем'єра з питань фінансів, інвестицій та інновацій, який стане інтегратором фінансової та інвестиційної діяльності виконавчої влади. За мобілізацію фінансових ресурсів держави і за їх розподіл між відомствами мають персонально відповідати Перший віце-прем'єр, міністр фінансів, їх заступники і керівники відповідних служб; за ефективне використання фінансових ресурсів у рамках відомств - перші заступники керівників цих відомств, підзвітні у фінансових питаннях і міністру фінансів. Необхідно ліквідувати систему позабюджетних доходів і зборів силових міністерств.


Український ринок успішно нищить і система податкових пільг суб'єктам економіки. їх загальний обсяг у 2003 р. Рахункова палата України оцінює в 65 млрд. грн. Це -86,3% Зведеного бюджету країни. Пільги виводять "пільговиків" із системи нормальних ринкових відносин, дискримінують інших учасників ринку. Причому, масштаби пільг швидко зростають: за 2001-2003 pp. ВВП збільшився на 32,9%, а обсяг податкових пільг - на 38,9%, що свідчить про посилення розкладаючого впливу пільг на ринок. Треба взяти до уваги й те, що чорна металургія, продукція якої на 85% експортується, має найбільше пільг - у 2003 р. 8,1 млрд. грн., харчова промисловість - 4,3, машинобудівна - 4,1 млрд. грн.7. Без пільг не обійтись, але їх детальна прозора перевірка Верховною Радою давно назріла [16,144].


Утворення самостійних національних економік після зруйнування СРСР спричинило помітне посилення монополізму. Створені в розрахунку на значно ширший ринок підприємства тепер діють на вужчому просторі. Прозорість кордонів відкрила дорогу на український ринок світовим монополіям. У результаті ринок України став наскрізь монополізованим, багато в чому гіршим за радянський ринок. Він не сприяє відродженню України. У конкретних умовах України монополізм можна подолати лише через державне регулювання ринкових відносин. Те саме слід сказати про приватну форму власності. Вона поки-що мало виявила свою ринкову ефективність. Нарада керівників і власників підприємств металургійного комплексу


Усе зазначене доводить: реформування постсоціалістичної власності не формує активних суб'єктів ринку. Принаймні помітних змін тут не відбулося.


Зважаючи на сучасні умови відродження України, треба взяти до уваги таке. Ринок здатний активізувати економіку, проте він може мобілізувати тільки наявні можливості. Незахідні суспільства можуть щось запозичити у Заходу. Та можливості такого шляху вкрай обмежені, тому й не дивно, що "ринковий світ" приростає тільки на 2-3% на рік. Сучасне відродження України має ґрунтуватися на інноваційній базі. Безрозгортання фундаментальних наукових досліджень, без планомірного погодження розвитку науки і економіки, економіки і суспільства тут не обійтись. Це може забезпечити всеохоплюючий план-прогноз. Він є нагальною потребою часу. Це мають усвідомити не тільки Національний інститут стратегічних досліджень та Інститут економічного прогнозування НАНУ, не тільки Прем'єр-міністр і Міністр економіки, а й усе суспільство.


Формування ринкової економіки в Україні треба розпочинати з відтворення ринкових інститутів, які існують лише в зародковому стані. Це повинно відбуватися за схемою, яка враховує економічні, політичні, історичні та психологічні особливості, характерні для нашої країни.


Передусім зазначимо, що Україна ніколи не мала високорозвинених товарно-грошових відносин, її становлення по суті розпочалося після скасування кріпацтва у 1861 р. і відбувалося на фоні значних феодальних пережитків. Великим було втручання держави в економіку.


Після 1917 р. протягом майже 70 років країна йшла шляхом розвитку економіки, який ігнорував ринок, вважаючи його рудиментом, що має віджити у всьому світі. Результат відомий: створено суспільство з низькою ефективністю виробництва і відсталим рівнем життя людей, загальним одержавленням і монополізованою, негнучкою економікою, підпорядкуванням особистих і колективних інтересів відомчим, відсутністю демократичних інститутів [3,75].


Однією з головних причин, що призвела до побудови такого суспільства, була панівна доктрина «безринкового соціалізму». Ця теорія сприяла проведенню політики автаркії, тобто економічного відособлення від світового ринку. Саме тому Україна не займає відповідного місця у міжнародному поділі праці, в зовнішньоекономічних зв'язках.


У нас відсутній визначальний ринковий інститут—економічна самостійність господарюючих суб'єктів. Саме він гарантує незалежність суб'єктів ринкової економіки, їхню економічну відповідальність, без чого ринку бути не може. Більшість підприємств України належать державі, управляються її органами, що сприяє високому ступеню монополізму. Промислові підприємства, великі за обсягом виробництва, вузькоспеціалізовані. Останнє з суто технологічних причин не дає можливості швидко розукрупнити їх, а отже, і приватизувати. За цих умов формальна заміна державного власника на приватного не тільки нічого не змінить, а й сприятиме подальшому зменшенню обсягів виробництва продукції, зниженню її якості, усуненню тих початкових елементів конкуренції, які вже мали місце за державної власності. До того ж відбудеться швидкий занепад і руйнування гігантських підприємств, які є домінуючими у нашій економіці.


Відтворення інституту багатосуб'єктивних власників має відбуватися шляхом роздержавлення власності, її трансформації у різні форми — колективну, індивідуальну, державну. Це сприятиме утворенню багатьох форм господарювання та відтворенню конкурентного середовища.


Невіддільним інститутом ринку є вільні ціни, за допомогою яких в умовах конкурентного середовища здійснюється еквівалентний обмін, а отже, реалізуються інтереси продавця і покупця, відтворюється рівновага в економіці. Проте це класичне положення економічної теорії діє лише при наявності відповідних інших ринкових умов: демонополізації сфер розподілу, обміну і виробництва, наявності різних форм господарювання, великих, середніх, малих підприємств, які управляються не з єдиного центру, а самостійними товаровиробниками. У пас усіх цих передумов поки що немає в розвиненому вигляді.


Лібералізація цін при високому рівні монополізму призводить до обов'язкового зростання їх і не створює стимулів до виробництва. Отже, те, що є правильним теоретично і діє за умов, які відтворюють ринкове середовище у будь-якій країні, не може бути правильним для нашої економіки, де поки що не створені відповідні ринкові інститути.


Нерозуміння цього теоретичного положення владними структурами України, зняття обмежень на ціни в умовах монопольного характеру виробництва, розриву господарських зв'язків викликало бурхливе зростання цін, зниження купівельної спроможності карбованця і відповідно нарощування грошової емісії для підтримування товарообороту.


В умовах перехідної економіки визначення купівельної спроможності грошей таким ціновим зіставленням не є раціональним. Гонитва грошей за цінами триватиме доти, доки ціни не будуть обмеженими і не стабілізується купівельна спроможність карбованця, не будуть створені умови для стимулювання товарного виробництва.


Ось чому в сучасних умовах нам, як і іншим постсоціалістичним країнам, що переходять до ринкової економіки, необхідне ринкове регулювання, в тому числі щодо ціноутворення.


Конкуренція, вільне ціноутворення як необхідні інститути ринку не можуть функціонувати через відсутність ринкової інфраструктури (бірж, інформаційно-комерційних, оптових та постачальницьких організацій, пунктів прокату), культури ведення ринкової економіки (немає досвіду роботи і кадрів).


Створення ринкової інфраструктури відбувається повільно, з великими відхиленнями. Товарних бірж, наприклад, у нас засновано більше, ніж у США або в будь-якій іншій країні. І це зрозуміло: не так просто за короткий час перейти після стількох років життя в умовах командно-розподільчої економіки до системи координат, де діють закони ринку, немає такого втручання в економіку з боку держави. Проте процес формування ринкової інфраструктури відбувається, його треба прискорювати. Набувають досвіду і кадри, що працюють в інститутах ринку.


Для того щоб суб'єкти національного ринку не тільки мали ринкову інфраструктуру, право власності на засоби виробництва і продукцію, а й могли реалізувати це право, крім економічних потрібні ще й правові передумови. Ось чому в країні йде процес відпрацювання і прийняття юридичних законів, які сприяють формуванню ринкового середовища. Проте він іде повільно, часто в прийняті закони вносяться суттєві зміни, відсутня узгодженість законодавчих актів. Все це гальмує ринкові перетворення. Юридичні закони мають відображати реалії економічного життя, бути націленими на відтворення конкурентного середовища. Слід відпрацювати механізм реалізації цих законів.


Відтворюючи ринкові інститути, не можна забувати, що ринок будують люди, від їхньої свідомості, бажання, розуміння залежить дуже багато. Якщо суспільна свідомість не буде настроєна на ринкову хвилю, то ринок будуватись не буде. Цей процес може затягтись, а то й піти у якомусь іншому напрямі. Слід врахувати, що психологічний стан наших людей нині досить складний і суперечливий. Вони не тільки мало знають про ринок, а й вважають, що держава кинула їх напризволяще. У такій обстановці вибір моделі й шляху побудови ринку має надзвичайно важливе значення.


Відомо, що всі країни, що йдуть ринковим шляхом розвитку, мають різні ринкові моделі. Скажімо, є ринок американський, канадський, німецький, японський тощо. На який з них може орієнтуватись Україна.


Канадський варіант приваблює своїми методами розв'язання соціальних питань, де велика частина витрат на медичне обслуговування, освіту здійснюється державою. В зв'язку з цим там більші податки. В США — навпаки, податки менші, але ці витрати несуть самі громадяни.


Виходячи з того, що ефективність ринкової економіки не залежить від частки приватної власності, можна зробити висновок: будувати економіку, в якій домінував би дрібний приватний сектор, Україні недоцільно, оскільки у нас переважає державна власність.


Специфікою економіки України є і те, що в ній переважного розвитку набули промисловість (особливо важка) і сільське господарство. Тут виробляється понад 80 відсотків суспільного продукту.


Допускаючи іноземний капітал в економіку, треба також регулювати ці процеси, адже це може призвести до втрат в певних галузях виробництва, подальшого спотворення економіки, яка перетвориться на технологічний придаток розвинених країн, де відбуваються екологічно шкідливі або безперспективні процеси.


3.2 ІНВЕСТИЦІЙНИЙ РИНОК: ПОЛІТИЧНА НЕСТАБІЛЬНІСТЬ


Полеміка щодо доцільності та необхідності залучення іноземних інвестицій для економіки країни-реципієнта як у зарубіжній, так і вітчизняній науковій літературі ведеться досить давно.


Потреба у іноземних інвестиціях для України обумовлена надзвичайно низькою інвестиційною активністю власних товаровиробників через тривалу кризу та стагнацію виробництва; гострою необхідністю технічної і технологічної модернізації виробництва і всієї ринкової та соціальної інфраструктури на базі імпорту сучасних машин і устаткування; використання передового досвіту управління та організації підприємницької діяльності; потребами впровадження в усі сфери господарського життя нових методів управління, менеджменту та маркетингу як невід’ємних атрибутів ринкової системи; формуванням інноваційної моделі економічного розвитку; потребою у запровадженні ноу-хау та нового виробництва; фінансування дефіциту поточного рахунку платіжного балансу та імпорту капітального обладнання для модернізації та реконструкції економіки України; поповнення внутрішніх заощаджень капіталу та забезпечення фінансування підприємств, галузей, секторів економіки тощо. При чому автор підкреслює, що у результаті залучення необхідної кількості іноземних інвестицій до національної економіки України переваги отримують не тільки інвестори (у вигляді прибутків), а й економіка нашої країни, а саме:


збільшуються обсяги виробничих потужностей та ресурсів, поширюються передові технології та управлінський досвід;


з’являються нові не тільки матеріальні і фінансові ресурси, а й мобілізуються і більш продуктивно використовуються вже наявні ресурси;


прямі інвестиції сприяють розвитку національної науково-дослідної бази; стимулюється конкуренція і пов’язані з нею позитивні явища ( підрив позицій місцевих монополій, зниження цін та підвищення якості продукції, що заміщує імпорт та застарілі вироби місцевого виробництва);


підвищується попит та ціни на національні (місцеві) фактори виробництва;


збільшуються надходження у вигляді податків на діяльність міжнародних спільних підприємств;


в умовах слабкого контролю за використанням державних позик інвестиційний ризик переноситься на іноземних інвесторів, які самостійно вирішують проблему самоокупності [9,5].


Але, звичайно, позитивний вплив іноземного інвестування на економіку України не може бути абсолютним, тому в економічній літературі виділяють певні негативні насліди цього процесу, найголовнішими серед яких є такі:


імпортовані ресурси працюють для окупності та отримання прибутку, який потім репатріюється. Тому говорити про зростання виробничого потенціалу країни за рахунок іноземних інвестицій має сенс лише в тому плані, що ці інвестиції стимулюють розвиток приймаючої країни в цілому;


цілі іноземного інвестора можуть не збігатись з національними;


підприємства з іноземними інвестиціями як канали передачі технологій часто перетворюються на закриті, тобто слабко пов’язаними з іншими її частинами національної економіки;


іноземні інвестиції можуть справляти стримуючий вплив на національне підприємництво, поглинаючи фінансові накопичення у місцевій та національній валюті;


суттєві експорті надходження найбільш реальні у сировинній галузі, а у обробній промисловості іноземні інвестиції мають переважно імпортозаміщуючий характер;


нерегульований розвиток підприємств з іноземними інвестиціями може підсилити соціальне розшарування.


З огляду на ці позитивні та негативні наслідки іноземного інвестування, в економіці Україні є певні особливі тенденції, які характеризують розвиток іноземного інвестування: перевага партнерів з країн, що розвиваються ( за кількістю інвестицій) і партнерів з розвинутих країн (за обсягами); орієнтація підприємств з іноземними інвестиціями на виробництво товарів, якими світові ринки практично насичені, і сферу послуг. Це свідчить про те, що головною метою іноземного інвестування є просто збут продукції без митних та протекціоністських обмежень; нерівномірність розподілу інвестицій за галузями і регіонами, їх зосередженість у промислових центрах України; значна частка майнових внесків іноземних інвесторів у загальних обсягах інвестицій; слабке використання механізмів фінансового ринку для інвестування.


Отже, як ми бачимо, більшість тенденцій іноземного інвестування в Україні є негативними, а це свідчить про потребу негайного впровадження комплексу заходів з суттєвого покращення інвестиційного клімату України та з підвищення загального рівня розвитку національної економіки у цілому. І хоча іноземні інвестиції для України можуть бути не тільки позитивними, бо вони спричиняють певні негативні процеси, які можуть стримувати загальний розвиток національної економіки, функціонування економіки у перехідний період неможливий без залучення додаткових коштів, навіть незважаючи на негативні моменти. Тому активізація іноземного інвестування є дуже важливою для України, але можлива вона лише за умов пожвавлення економіки та виникнення позитивних тенденцій у відродженні виробництва. Адже досягнення в країні певної макроекономічної стабільності та зростання виробництва є передумова зовнішніх інвестицій, а не навпаки. Отже, на сьогоднішньому етапі розвитку економіки України найважливішим завданням є впровадження активних заходів з подолання негативних тенденцій у розвитку національної економіки.


Незначні обсяги іноземних інвестицій в першу чергу обумовлені непривабливістю інвестиційного клімату України для інвесторів. Але причини цієї непривабливості іноземні інвестори та вітчизняні економісти трактують дещо по-різному. Так, у 2002 році Адміністрація Президента України, Американська торгова палата, компанія “Ернстенд Янг”, Бюро делегата німецької економіки, Європейська Бізнес-асоціація провели анкетне опитування 122 найбільших іноземних інвесторів відносно інвестиційного клімату в Україні. Основними перепонами на шляху іноземного інвестування вони вважають: бюрократизм та корупцію місцевих та центральних органів влади; відсутність податкової реформи та посилення податкового тиску; складні податкові процедури та проблеми з своєчасним поверненням ПДВ; складне і незрозуміле ліцензування, сертифікаційні та митні процедури; відсутність застави землі і простих процедур викупа землі; недостатня прозовість процесу приватизації; відсутність незалежної судової влади [1,168].


На нашу ж думку, якщо об’єднати всі негаразди економіки України у певні групи, можна виокремити три основні причини, які гальмують активність іноземного інвестування. По-перше, це слабкий захист прав іноземного інвестора. На сьогоднішній день досить важко реалізувати захист як майнових прав, так і бізнес інтересів, і справа тут не зовсім у корупції, а в нездатності судовою системою виконувати покладені на неї функції.


По-друге, дуже низькі інфраструктурні можливості: слабо розвинений фондовий та страховий ринки; слабкі інвестиційні та інноваційні компанії; фактично відсутні інвестиційні інструменти. Портфельний інвестор навряд знайде в Україні щось привабливе для себе. Так як він розраховує на збільшення вартості цінних паперів, чи на отримання дивідендів. А в Україні навіть великі підприємства не поспішають показувати свої прибутки і нараховувати дивіденди. Тому заробляти він може лише на різниці в ціні, а прогнозувати цю різницю в нашому нестійкому кліматі і при теперішньому стані фондового ринку навряд хто зможе.


По-третє, практично не можливо спрогнозувати розвиток економічної ситуації. Як наслідок – прогнозувати бізнес і його результати також неможливо. В Україні – нестабільні умови бізнесу, але негативним є о не зміни нормативно-правових актів, а непередбаченість їх змін. Тому необхідно створити публічну, прозору політику законодавчої, виконавчої та судової влади. Це для інвестора найважливіше. А ми намагаємося замінити нормальний інвестиційний клімат пільгами, насправді ж пільги інвесторів цікавлять найменше. Бізнес повинен бути окупним без пільг – будь-який інвестор орієнтується саме на це, а податкова пільга – це просто можливість більше заробляти.


Так як економіка України має непривабливий інвестиційний клімат, а для нормального її функціонування необхідні додаткові кошти, то для усунення негативних тенденцій і стимулювання іноземного інвестування у економіці України доцільно вдатись до комплексу загальних та спеціальних заходів. Але в першу чергу необхідно дотримуватись таких принципів:


незмінності ( стабільності ) основних законодавчих положень щодо умов іноземного інвестування;


диференційованого підходу до податкових та інших пільг іноземним інвесторам, з огляду на обсяги іноземних інвестицій, види, форми й сфери інвестування та з урахуванням відповідних пріоритетів розвитку економіки;


надійності, доступності та оперативності організаційного та інформаційно-методичного забезпечення, залучення і здійснення іноземних інвестицій.


Дотримуючись цих принципів необхідно впровадити в економіку низку заходів з покращення інвестиційного клімату. Ці заходи пов’язані з оптимізацією законодавчої бази, надання пільг, розвитку промислово-фінансових груп, функціонування фінансового ринку, діяльності банків, здійснення приватизації, проведення конверсії, селективної політики стосовно регіонів, галузей, видів виробництва для іноземного інвестування, взаємин з міжнародними фінансовими організаціями, обліку зовнішньополітичного фактора.


Важливу роль також відіграє удосконалення застосування деяких показників інвестиційної діяльності та модифікації менталітету працівників в умовах ринкового середовища. До їх числа можна віднести створення вільних економічних економічних зон, поліпшення чинної податкової системи, амортизаційної та інноваційної політики і т.д.


Нестабільність законів обумовлює невпевненість іноземних інвесторів та ініціює нераціональну економічну поведінку. Створення відлагодженої законодавчо-регульованої інфраструктури передбачає існування трьох базових чинників : а) “прозорість” і простота правової бази; б) поважне ставлення до неї всіх суб’єктів економічних відносин; в) стабільність та визначеність, що унеможливлює коригування законів відповідно до певних інтересів окремих осіб [7,54].


Стабільність важлива через те, що інвестування, на відміну від торгівлі, відбувається протягом тривалого проміжку часу – 2-3 роки, а можливість отримання прибутку передбачає значно триваліший проміжок часу. На наш погляд, у умовах України зарано ставити знак тотожності між поняттям “стабільність” та “незмінність”. Остання, безперечно, складає невід’ємний компонент першої і важлива для іноземних інвесторів. Проте невідлагодженість правового простору не дає можливості забезпечити стабільність.


Першим кроком у формуванні механізму залучення та розміщення іноземних інвестицій мусить стати створення чіткої гарантії недоторканності власності, так як прагматичність західних бізнесменів не дозволяє здійснювати інвестування на підставі обіцянок та запевнень. До нагальних завдань законодачої і виконавчої гілок влади належить створення надійного середовища, за якого буде забезпечене страхування вкладених коштів та реальність безперешкодного отримання дивідендів. Для цього доцільне створення цільового фонду або страхових фондів у вільноконвертованій валюті, зокрема за рахунок фінансових ресурсів окремих країн та міжнародних організацій.


Результативність іноземного інвестування прямо залежить від удосконалення чинного закодавства. Це стосується Закону України “Про режим іноземного інвестування” стосовно регулювання лише прямих інвестицій, не враховуючи портфельні. Покращення законодавства передбачає і спрощення порядку реєстрації підприємств з іноземною часткою, порядку перетину кордону, зменшення податків, зниження мита на ввіз та вивіз товарів.


Потребує радикальних змін Земельний кодекс та вирішення питання власності іноземних інвесторів на землю.


2. Припливу іноземного капіталу також у певній мірі зашкодила повна відміна після прийняття Законів України “Про оподаткування прибутку підприємств” (28 грудня 1994 р.) і “Про режим іноземного інвестування” (19 березня 1996 р.) пільг іноземним інвесторам, що були передбачені декретом “Про режим іноземного інвестування” (20 травня 1993 р.) та попередніми законодавчими актами. У той же час слід мати на увазі, що загалом іноземні інвестори з великою підозрою ставляться до країни, яка надає їм особливі умови порівняно з місцевими виробниками, оскільки усвідомлюють загрозу втрат цих привілеїв[32,80].


Проблема надання пільг іноземному капіталу належить до найактуальніших та дискусійних у світовій теорії та практиці іноземного інвестування. Деякі представники міжнародних офіційних кіл та вчені вважають за необхідне відмовитись від стимулювання надходжень зовнішніх коштів. Аналогічні міркування існують і серед вітчизняних дослідників. На думку М.С. Герасимчука, “іноземні інвестори не повинні мати переваг над вітчизняними, у обох повинні бути рівні, однаково сприятливі умови”. Це підтверджує прагнення багатьох суб’єктів підприємницької діяльності (насамперед суднобудування), які бажають отримати податкові пільги, після списання заборгованості “АвтоЗАЗу”. Пільги окремим підприємствам призводять до втрати податковою системою України прозорості, рівності, економічної раціональності та нейтрального характеру.


Тому існування пільг повинно бути належним чином зафіксованим. Пріоритет у пільговому оподаткуванні повинен надаватись спеціалізованому виробництву наукоємної або дефіцитної продукції, необхідна диференціація податкових пільг за критерієм галузевого вкладення капіталу, термінів та обсягів іноземних інвестицій, ступеня використання товарів і послуг вітчизняного виробництва. Цьому істотно сприятиме якнайшвидша оптимізація податкової системи та запровадження у її межах додаткових пільг для іноземного капіталу, зокрема звільнення від оподаткування дивідендів, отриманих власниками приватизованого підприємства у період реструктуризації, та частини прибутку, реінвестованого в основний капітал. Прибуток же від експлуатації придбаних основних засобів, на нашу думку, доцільно не оподатковувати протягом часу їх окупності.


3. Забезпеченню іноземного інвестування, переливу коштів з сфери обігу до виробничої сфери та запобіганню їх відпливу за кордон допоможе розробка механізмів інтеграції фінансового ринку з виробничою сферою, зокрема за рахунок створення промислово-фінансових груп (ПФГ) та оптимізація функціонування фондових бірж, через які мобілізують кошти для капітальних вкладень у промисловість та інші галузі.


Але до ідеї функціонування ПФГ слід підходити вкрай обережно. По-перше, надання їм податкових пільг стимулюватиме експорт вітчизняних товарів і таким чином породжуватиме їх внутрішній дефіцит. По-друге, інтернаціональні за своєю структурою ПФГ можуть спрямовувати доходи для отримання прибутку за межами України, уникаючи оподаткування.


4. Одним з завдань інвестиційної політики є створення національного ринку капіталів шляхом формування фондового ринку, проведення приватизації і зниження процентних ставок по кредитах. Важливим фактором підвищення інтересу іноземного капіталу до економіки України може стати використання ринку цінних паперів, нерозвиненість якого обмежує приплив зовнішніх фінансових ресурсів. При нормальному функціонуванні він створює умови для ефективного вкладення, купівлі, продажу (перепродажу) капіталу. Шляхом придбання цінних паперів відбувається акумуляція інвестицій у народне господарство, його модернізація та структурна перебудова. Розвинений ринок цінних паперів полегшує перехід власності у руки іноземних інвесторів. Чекає вирішення проблема застави, оскільки у функціонуванні ринкових систем існує практика виходу на ринок цінних паперів шляхом застави власності.


Активізації фондового ринку сприятиме поява на вторинному ринку ліквідних акцій великих підприємств, які підлягатимуть приватизації.


5. Недосконале законодавство не дає змоги розгорнути діяльність вітчизняним інвесторам. Успішна робота всіх видів підприємств залежить від створення нормальних умов у сферах кредитно-фінансової діяльності та грошового обігу, засобом залучення іноземного капіталу може стати реорганізація банківської системи.


За своєю організацією та фаховою компетенцією вітчизняні банки рідко проводять реальну оцінку проектів, що є звичним для західних інвестиційних та комерційних банків. На сьогодні вони головним чином виступають у якості посередників операцій з укладання кредитних угод. Це спричинено браком досвіду, оскільки раніше вибір варіантів та проектів, а також доцільність їх фінансування та включення певних структурних одиниць до кредитної лінії становили прерогативу міністерств.


Тепер вітчизняним банкам доцільно різко посилити роль комерційного кредиту у використанні фінансових ресурсів, перетворити через банківський кредит заощадження населення у інвестиції. При цьому механізм стимулювання інвестиційної активності банків потребує розробки. Можливе встановлення для них сприятливих нормативів для економічної діяльності та підкріплення фінансовими ресурсами за умови, що питома вага довгострокового кредитування в загальному обсязі кредитного портфеля складатиме не менше 25%, а також надання податкових пільг комерційним банкам, які кредитують довгостроковий розвиток приватного вітчизняного виробництва [49,382].


Однією з форм залучення зовнішніх кредитних ресурсів могла б стати система франчайзінгу, за якої володар (держава) делегує права розпорядження капіталом одержувачу (комерційному банку). Цей метод можна удосконалити шляхом надання банкам прав не тільки розпоряджатись фінансовими ресурсами, а й певних повноважень зі сплати відсотків за борговими зобов’язаннями, а інколи – й самих боргів. Тоді отримані зовнішні позики працюватимуть у якості внутрішніх кредитних ресурсів і насамперед – інвестиційних коштів, а банки сконцентрували б зусилля на детальному розрахунку та обґрунтуванні всіх проектів.


6. Проведення приватизації належить до засобів здійснення іноземного інвестування та системної трансформації. Головне її завдання полягає у залученні коштів в економіку. Водночас слід пам’ятати, що приватизація є інструментом короткострокової дії, який залежить від створення привабливого економічного простору для інвестора. Також варто передбачати і можливість викупу підприємства з метою його подальшого закриття Для запобігання цьому при розробці інвестиційної програми необхідно враховувати:


вид, обсяги та терміни здійснення первинних капітальних інвестицій;


вимоги щодо збереження або заздалегідь обумовленого подальшого профілю діяльності підприємства;


проблеми соціального захисту працівників з наданням їм певних гарантій за умов продажу контрольного пакету акцій;


контроль за реалізацією інвестиційної програми з можливістю застосування штрафних санкцій;


ймовірні додаткові умови, пов’язані зі збереженням робочих місць, охороною навколишнього середовища тощо [4,115].


Для створення довіри іноземних інвесторів потрібне законодавче закріплення можливості продажу їм об’єктів приватизації разом з земельними ділянками (або здійснити їх одночасну приватизацію під інвестиційні зобов’язання), а також надання пільг у обмін на виконання додаткових інвестиційних зобов’язань у післяприватизаційний період. Велике значення тут відіграють завершення сертифікаційної приватизації та забезпечення захисту майнових прав.


7. Особлива увага мусить бути приділена конверсії. Як і в економіці України у цілому, тут існує багато заплутаних питань. Насамперед вони пов’язані з відсутністю концепції конверсії та регулюючих її законодавчих актів, а також низкою невирішених міжнародних аспектів.


Більшість підприємств оборонного комплексу можуть бути приватизованими; до того ж піддавати конверсії потрібно не все військове виробництво, а лише його надлишкові потужності. Через надмірні витрати на конверсію доцільним є надання переваги не останній в чистому вигляді, а комплексу заходів з інтеграції військового та цивільного бізнесу та їхнього взаємного переливу капіталів. Звичайно, такі величезні заводи, як “Арсенал” (м. Київ) та “Південмаш” (м.Дніпропетровськ), мусять залишатись державними. Але існує багато невеликих радіозаводів та заводів колишнього Мінмашпрому, які реально перетворити на об’єкти приватної власності. Та незбалансованість законодавства не дає можливості визначити можливу форму участі у приватизації обробної промисловості підприємницьких структур, а тим більше іноземних, та залучення їх коштів у створення акціонерного товариства закритого типу на військовому виробництві.


На нашу думку, приватизацію, поряд з легкою та харчовою промисловістю, можна починати з ВПК. Після опублікування списку підприємств, що підлягають приватизації, доцільно оголосити конкурс для західних партнерів, які стали б їх співвласниками.


Конверсія становить не тільки економічну проблему. До її вирішення корисно залучити і зовнішньополітичні структури, керуючись при залученні іноземного капіталу програмою озброєння та класифікацією підприємств, які підлягають конверсії.


8. Потребує розробки система прийому оптимальних варіантів включення іноземного капіталу у структуру національної економіки, яка у нас формується спонтанно, що притаманне для країн, які не застосовують міжнародні економічні відносини в інтересах розвитку національної економіки.


Селективна інвестиційна політика мусить бути сконцентрована на інвестиціях, які перш за все спрямовані на організацію та налагодження виробництва імпортозаміщуючих та експортоорієнтованих галузей. Аналіз надходження та використання іноземних інвестицій в Україні засвідчив, що лише 40% зовнішніх коштів припадає на експортоорієнтовані сектори – агропромисловий комплекс (14,5%), машинобудування (12,8%) та видобувні сировинні галузі (12,5%). Розвиток даних тенденцій актуальний і надалі [24,48].


Насамкінець напрочуд терміново слід звернути увагу на промислову, наукову, освітню та транспортну інфраструктуру, яка невтримно занепадає. Якщо негайно не забезпечити її підтримкою і модернізацією, то вже найближчим часом вона зруйнується і фактично доведеться споруджувати її заново. В такому випадку жодний серйозний інвестор не ризикне вкладати кошти навіть за сформованого громадянського суспільства, як головної гарантії надходження інвестицій.


9. Стратегія подальшого розвитку України включає формування відносин з рядом міжнародних фінансових організацій, зокрема Світовим банком і Міжнародним валютним фондом. Використання їхніх кредитів є нормальним явищем у практиці багатьох країн світу, до того ж кредити мають пільговий характер з певною можливістю реструктуризації, а підписання угоди з МВФ у багатьох випадках генерує подальше надходження приватних інвестицій, слугує каталізатором, що відчиняє українським приватним компаніям доступ до кредитів приватних зарубіжних банків. Проте МВФ та Світовий банк практикують використання усереднених неоліберальних шаблонів, а не диференційованих підходів до конкретних країн. Акцент при цьому робиться не на розвитку виробництва, а на застосування різних маневрів фінансового плану.


Також важливою є співпраця з ООН, ЮНКТАД, ЮНІДО, Міжнародною Фінансовою Корпорацією, Європейським банком реконструкції та розвитку тощо, що також визначає місце України у світовому господарстві і підвищує зацікавленість іноземних інвесторів до вітчизняної економіки.


10. Підприємницька діяльність вимагає ретельного обліку зовнішньополітичних ситуацій. При укладанні угоди з будь-якою країною слід знати контекст її відносин з іншими державами та проаналізувати їх геопотетичну динаміку.


Зараз існує безперечна енергетична залежність України від Росії, на яку припадає 90% імпорту нафти (причому вимоги мінімальної економічної незалежності становлять 25% імпортування з одного джерела). А інвестори вельми заінтересовані в стабільності та маршрутах транспортування нафти, інакше виникне потреба у збільшення видатків на будівництво трубопроводів [25,60].


Не повинні бути проігнорованими тенденції протистояння між Європою та Америкою, з одного боку, та ісламськими державами - з другого. Це означає не необхідність зведення нанівець українсько-іранських стосунків, а бажаність вивчення альтернативних шляхів імпорту нафти з арабських країн – ОАЕ, Бахрейну, Катару та ін.


Ліквідації залежності від деяких країн і зниженню ризику від втрати капіталовкладень допоможе географічна диверсифікація як зовнішньо-торговельних стосунків, так і інвестиційної взаємодії.


Отже, впровадження цих заходів сприятиме підвищенню привабливості інвестиційного клімату України та піднесенню загального рівня розвитку національної економіки у цілому, що збільшить довіру іноземних інвесторів до вітчизняного виробництва і дозволить залучити більші обсяги коштів. Але іноземні інвестори мають свою думку щодо заходів, які повинні проводитись для подолання перешкод на шляху іноземних інвестицій і вони мають більш спеціальний характер. Так, “інвестиційна компанія Sigma Bleuzer з американською компанією Thunderbird Corporate Consalting Group проаналізували, що заважає залученню та ефективному використанню іноземного капіталу. В результаті експерти підготували конкретні рекомендації уряду України по покращенню інвестиційного клімату, а саме:


Створити систему реєстрації бізнесу у вигляді одноетапного процесу.


Скоротити кількість контролюючих органів.


Припинити практику закриття підприємств державними органами, якщо вони не складають прямої загрози безпеці, здоров’ю людей чи оточуючому середовищу.


Зняти обмеження на купівлю та лізинг комерційної нерухомості, землі та житла.


Ліквідувати привілейовані диспути до землі, державних контрактів, кредитів.


Удосконалити Митний кодекс і інші торгові закони, щоб вони відповідали світовим стандартам.


Заборонити всім органам державного регулювання залишати собі частину штрафів, які вони стягують.


Фінансувати з бюджету в потрібному обсязі роботу суддів, ввести обов’язкове підвищення кваліфікації службовців суду.


Прийняти новий Громадянський кодекс.


Прийняти Податковий кодекс


Покращити механізм виконання рішень суду.


Прийняти Закон “Про акціонерні товариства”.


Провести адміністративну реформу.


Лібералізувати валютні операції, в тому числі відмінити всі обмеження, які стосуються використання іноземної валюти, отриманої від зовнішньоторгових операцій” [2,16].


Це далеко не повний перелік рекомендацій, підготовлених цими компаніями. Список дуже широкий. На нашу думку, доки влада не виконає хоча б частину цих рекомендацій, іноземні інвестори не почнуть вкладати в Україну більше коштів.


Отже, негативність інвестиційного клімату України для іноземного інвестування є очевидною, але шляхи вирішення цих проблем є. Тому перед урядом України стоїть завдання швидкого реагування на негативні тенденції розвитку вітчизняної економіки і впровадження активних заходів з раціонального використання існуючих іноземних інвестиції та з залучення нових. При цьому уряд повинен, враховуючи національні інтереси, звертати увагу на рекомендації іноземних інвесторів щодо покращення інвестиційного клімату, бо відтік іноземних капіталів в останні роки починає гостро відбиватись на стані вітчизняної економіки.


ВИСНОВКИ


Детальний аналіз ринку як форми функціонування товарного господарствадає підстави зробити такі висновки:


Ринок – синтетична категорія, за допомогою якої визначаються різноманітні за змістом і параметрами явища. Історично слово «ринок» характеризувало певне місце, де продавалися та купувалися товари. Внаслідок розвитку засобів зв’язку необхідність певного фізичного місця зустрічей для взаємодії продавців та покупців стає несуттєвою. Саме тому в даний час під терміном «ринок» розуміють будь-яку впорядковану структуру, що забезпечує нормальну взаємодію продавців і покупців.


Сучасна економіка являє собою синтез великої кількості взаємодіючих ринків. Їх підрозділяють на різні види залежно від умов діяльності суб’єктів ринкових відносин, відповідності чинному законодавству за ознакою простору дії, об’єкта купівлі продажу та ін. Залежно від об’єктів купівлі-продажу розрізняють такі види ринків: товарів широкого вжитку, товарів промислового призначення, праці, цінних паперів, науково-технічних знань, фінансовий та ін. Кожен вид ринку, має свою інфраструктуру, свій набір інструментів, які забезпечують його життєдіяльність. Окремі види ринків не існують самі по собі. Всі вони пов’язані між собою, утворюючи розгалужену ринкову систему. Вона діє не тільки в межах тієї чи іншої країни, а й глобально, охоплюючи своїм впливом значну частину світового господарства.


Фінансовий ринок є особливим механізмом взаємодії власників заощаджень, посередників та реальних інвесторів, який ґрунтується на принципах добровільності та економічної доцільності і дозволяє мобілізувати заощадження в фінансові ресурси, трансформувати їх в фінансові фонди та реалізувати як реальні інвестиції. Фінансовий ринок виконує функції: мобілізація заощаджень в фінансові ресурси (доринкова): трансформація фінансових ресурсів в фшансові фонди (внутрішньоринкова); стимулювання ефективного використання інвестицій (післяринкова); інформування про стан економіки в цілому та окремих її складових (загальноринкова);


Специфічною рисою фінансового ринку є відсутність чіткого розмежування суб'єктів на покупців та продавців. З позиції покупців фінансових послуг останні можна поділити за ознаками комплементарності та субституції. Перше є свідченням певної цілосності цієї сфери, що визначає передумови співпадання інтересів певних суб'єктів (в стабільності та надійності фінансового ринку тощо). Друге призводить до розмежування учасників, перетворює їх у конкурентів;


Між фінансовим ринком та реальним сектором економіки має місце обопільний вплив. Стабілізуючий вплив з боку цього ринку відбувається шляхом перерозподілу фінансових ресурсів мрк сегментами, що позитивно діє на економічне зростання. Дестабілізуючий вплив може мати місце при економічно некоректних діях держави. Причини останніх пов 'язані з низькою якістю складання та управління державним бюджетом. Практичним вирішенням цієї проблеми є прийняття певних нормативних положень, здатних локалізували можливості політичного маніпулювання економічними процесами;


Ринок сфери послуг є, з одного боку, органічною складовою всієї ринкової економіки, а з іншого - виступає як відокремлена самостійна система, в якій ціна на послуги формується не тільки на основі загальних ринкових важелів (співвідношення попиту та пропозиції), а й специфічних чинників, що властиві лише ринку послуг: індивідуальній адресній корисності, маркетинговій інформації, якісних характеристик виробника послуг тощо.


Аналіз ринку послуг дозволяє виокремити наступні його особливості: а) високу швидкість обороту капіталу внаслідок більш короткого виробничого циклу; б) територіальну сегментацію і локальність; в) високу диференційованість продукту в одній і тій же галузі; д) індивідуальність і нестандартність наданих послуг і технологій в багатьох галузях сфери послуг; є) високу невизначеність результату при наданні послуг, наявність асиметрії маркетингової інформації; ж) високу чуттєвість до ринкової кон'юнктури в зв'язку з неможливістю транспортувати та накопичувати послуги, особливостями самого процесу надання послуг, що зумовлений особистим контактом виробника та споживача.


Становлення ринку послуг в трансформаційній економіці передбачає формування ринкового середовища: наявність економічної свободи підприємництва й вибору, реалізації особистого інтересу як головного мотиву поведінки, вільного доступу до економічних ресурсів, інформації та ринків збуту, вільного входу і виходу з галузі.


Нерівномірність, нестабільність та міжгалузева диспропорційність формування ринку товарів в трансформаційній економіці України потребує активного і своєчасного втручання в означений процес.


Світовий досвід показує, що конкурентоспроможність країни на світових ринках, її пріоритети в міжнародному поділі праці забезпечуються в наш час за наявності двох головних умов. По-перше, країні необхідно мати досить розвинуті науково-технічний та інтелектуальний потенціали. По-друге, її контакт зі світовим ринковим господарством може забезпечити якісна ринкова внутрішня інфраструктура.


Процес упровадження інновацій в Україні характеризується тією негативною ознакою, що вони мають досить короткий життєвий цикл. Це не лише зумовлює низьку конкурентноздатність вітчизняної продукції, а й, блокує розвиток інноваційного комплексу й прикладної науки, створює реальну небезпеку виникнення технологічної залежності вітчизняної промисловості від іноземних розробок.


Іноземні інвестиції є потужним джерелом додаткових коштів, яких гостро потребує наша економіка. Тому необхідне швидке впровадження заходів з покращення інвестиційного клімату в Україні та розширення методів та способів іноземного інвестування. Для цього небхідно спочатку визначити пріоритети у розвитку національної економіки і вже згідно з цими пріоритетами створювати правові та економічні основи для збільшення обсягів іноземних інвестицій. Необхідно увести персональну відповідальність урядовців за терміни і напрямки використання іноземних інвестицій, потрібно вирішити питання щодо надання підприємствам з іноземними інвестиціями права власності на земельну ділянку, зменшити податковий тягар, активізувати кредитну політику та удосконалити митну.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ


1. Багрова І.В., Гетьман О.О., Власюк В.Є. Міжнародна економічна діяльність України: Навч. посіб. / За ред. IB. Багрової. — К.: "Центр навчальної літератури". — 2004. — С 168—169.


2. Вірван Л. А. Иностранное инвестироввание в економику Украины // Діловий вісник,2004. - №5( 120). - с. 16-17.


3. Гош О. Ринок як засіб відродження перехідної економіки України // Економіка України. – 2005 – № 12 – С. 75-82.


4. Даниленко А. А. Ефективність прямих іноземних інвестицій у промисловість України // Фінанси України — 2006 — №6 — С. 115-121


5. Дахнова Е. Е. Институциональные формы организации рынка инфраструктурных услуг // Харків: ХДЕУ, Економіка розвитку. - 2005. — № 3. -С. 50-54


6. Дергачев В. А .Зарубежные модели «зкономического чуда» Украденный социализм или капитализм с человеческим лицом - Одесса Лотос. 1994 -53с.


7. Дергачев В.А. Свободные зкономические зоны в современном мире. —Одесса Судоходство, 1996 —92с.


8. Дмитрієва О. А. Вплив ринку фінансових послуг на інвестиційний процес // Фінанси України. – 2005 – № 5 – С. 20-24.


9. Долгопятова Т. Модели и механизмы корпоративного контроля в российской промышленности // Вопросы экономики. - 2006. — №5. — С. 47.


10. Задоя А.О., Ткаченко І.П. Фінансовий ринок як засіб трансформації заощаджень в інвестиції // Академічний огляд. – 2006. - № 1. - С. 11-16.


11. Капелюшников Р. Крупнейшие и доминирующие собственники в российской промышленности // Вопросы экономики. —2003. — №1. - С. 104.


12. Козак Ю.Г., Лук'яненко Д.Г., Макогон Ю.В. та ін. Міжнародна економіка: Навчальний посібник. — К.:Центр навчальної літератури. Видавництво «АртЕк», 2002. — 436 с.


13. Козик В.В., Пайкова Л.А., Даниленко Н.Б.Міжнародні економічні відносини: Навч. посіб.-3-тє вид., перероб. і доп.-К.:Знання-Прес,2002.- 406с.


14. Корнєєв В. В. Модель та інструментарій фінансового ринку України // Фінанси України. – 2005 – № 7 – С. 76-81.


15. Крючкова И Капитал с политической окраской // Деловая неделя —2006 —№34 (194) —2-8 сентября —С. 12


16. Кузнецова Н. П. Зкономический рост история и современность — СПб Издательский дом «Сентябрь», 2001 —144 с.


17. Лымарь Е. Е. Инфраструктурное обеспечение развития рыночных институтов // Молодые ученые - науке, тєхнологеям и профессиональному образованию: проблемы и новые решения: Материалы междунар. науч.-практ. конф. (13-17 нояб. 2000 г., Москва). - М., 2005. - С. 63-65


18. Лымарь Е. Е. Инфраструктурная роль государства в рыночной системе // Вестн. Нац. техн. ун-та «Харьк. политехи, ин-т». - 2001. - Вып. 24, ч. 4. - С. 178— 179


19. Лымарь Е. Е. Проблемы оптимизации инфраструктурных услуг на энергорынке Украины // Проблемы равновесия экономических систем в условиях рыночной трансформации: Материалы [II] межвуз. науч.-практ. конф., Харьков, 14 дек. 2001 г. / Нар. укр. акад. - X., 2001. - С. 63-64


20. Лымарь Е. Е. Рыночная инфраструктура как фактор макроэкономического равновесия // Проблемы равновесия экономических систем в условиях трансформации: Материалы межвуз. науч.-практ. конф., Харьков, 27 апр. 2001 г. / Нар. укр. акад. - X., 2001. - С. 39-41


21. Лымарь Е. Е. Экономическое содержание инфраструктурной услуги // Вісн. Харк. нац. ун-ту. - 2005. - № 551. - С. 35-39


22. Льмарь Е. Е. Роль банковской системы в формировании инфраструктуры финансового рынка // Вісн. Харк. нац. ун-ту. Економічна серія. -X., 2005. - № 508. - С. 205-208


23. Макогон Ю. Україна на зовнішніх ринках, перспективи // Економіка України — 2005 — №4 — С. 72-80


24. Марченко С. Міжнародна кредитно-рейтингова оцінка інвестиційної привабливості України // Банківська справа. – 2004. - №1. - с.48-58


25. Михайловська О. Моделювання інвестиційної привабливості спеціальних економічних зон // Економіст —2004 —№8 —С. 60-63


26. Новицький В. Є. Міжнародна економічна діяльність України: Підручник. — К.:, КНЕУ, 2003.—948с.


27. Овчинников К. П. Международное разделение труда: тенденции и противоречия. М.: Экономика, 1987. - 324с.


28. Онишко С. В. Фінансовий потенціал інноваційного розвитку економіки. // Фінанси України. – 2005 – № 6 – С. 67-74.


29. Основи внешнеэкономических знаний / Под ред. И. ГІ. Фаминского. М.: Международны отношения, 1994. – 236 с.


30. Основи економічної теорії / За ред. С.В. Мочерного: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2002. – 472 с.


31. Петруня Ю.Є. Непрофесійні суб'єкти ринку акцій України. — К.: Т-во "Знання". — 1999. -С. 121-136.


32. Підлісна О. Ефективність залучення інвестицій в Україну: інноваційно-інвестиційні системи // Економіст. - 2005. - №4. - с. 80-84


33. Політична економія: Навч. посібник/ К.Т.Кривенко, В.С. Савчук, О.О. Бєляєв та ін.;За ред. Д-ра екон.наук.проф.К.Т.Кривенка.–К.:КНЕУ,2001.–508с


34. Послання Президента України до Верховної Ради України // Економіст —2004 —№7. – С.34


35. Про соціальне економічне становище України за січень травень 2004 року Державний комітет статистики України До парламентських слухань на тему «Економічна політика України актуальні питання»—К Державний комітет статистики України, 2004 —98с.


36. Проблеми становлення інноваційної політики в Україні / Макаренко І П , Трофимчук О М, Кузьменко ВП та ін, за ред І П Макаренко — К.: УІДНСІР ін-т еволюц економіки, 2004 —123 с.


37. Радыгин А., Энтов Р. Инфорсмент прав собственности и контрактных обязательств // Вопросы экономики. — 2003. — №5. — С. 87.


38. Румянцев А.П., Коваленко Ю.О. Міжнародна торгівля послугами: Навч. посібник. — К.: Центр навчальної літератури. — 2003. — С. 60.


39. Семенов К. А. Принципи развития международного разделениятруда. М.: Гуманитарное знание, 1996.


40. Сіваченко І. Ю., Кухарська Н 0, Левицький МА Вільні економічні зони Навчальний посібник — К Дакор, Алерта, 2001 — 480 с.


41. Спивак Л.С. Финансовые услуги страхового бизнеса в сфере охраны здоровья // Финансовые услуги.- 2006.- № 3-4.- С. 19-22.


42. Співак Л.С, Терещенко А.Н. Державне регулювання фондового ринку та послуг // Економічна теорія: сучасна парадигма та її еволюція на порозі XXI століття: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції 1-2 березня 2000 р.- К.: КДТЕУ, 2000, ч.2.- С. 152-154


43. Співак Л.С. Суперечливість фінансового забезпечення розвитку сфери послуг // Науковий вісник Волинського державного університету імені Лесі Українки / Економічні науки.- 2006.- №4.- С.372-373


44. Співак Л.С. Зростання ролі сфери послуг в цивілізаційному розвитку // Еволюція економічного розвитку та економічних теорій (проблеми дослідження та викладання): Матеріали Міжнар. наук.-метод. конф. 26-27 квітня 2006 р./Відп.ред.І.Й.Малий, Н.О.Татаренко.-К.: КНЕУ,2006.-С.283-285


45. Співак Л.С. Методологічні проблеми дослідження сфери послуг в умовах трансформації економіки України // Теорії мікро-макроекономіки. Збірник наукових праць. - К., 2005. - С.62-67.


46. Співак Л.С. Структуризація ринку послуг в перехідній економіці // Стратегія економічного розвитку України: Наук. зб. - Вип.5 / Відп.ред. О.П.Степанов.- К.: КНЕУ, 2005. - С. 148-153.


47. Статистичний щорічник України за 2005 рік—К. Державний комітет статистики України, 2005 — 600 с.


48. Сфремова Н.Ф., Саніна О.В., Ткаченко І.П., Щвець В.Я. Фінансовий механізм та його вплив на ефективне функціонування підприємства. - К.: Вища школа, 1998. - 145 с.


49. Тимохова Г. Б., Лымарь Е. Е. Активизация инвестиционных процессов в инфраструктуре Украины // Вчені зап. Харк. гуманіт. ін-ту «Нар. укр. акад.» -2002. - Т. 8. - С. 382-388


50. Ткаченко И.П. Методическое пособие для студентов по курсу "Финансовый менеджмент". - Днепродзержинск: Днепродзержинский государственный технический университет, 1998. - 526 с.


51. Ткаченко И.П. Субституция и комплементарность сегментов финансового рынка // Академічний огляд., 2006. - № 1-2. -С. 114


52. Федоренко І П Інноваційна модель розвитку України специфіка і перспективи / Економіка проблеми теорії та практики Збірник наукових праць Випуск 192 В 4 т Том III — Дніпропетровськ ДНУ. 2004 — С. 985-993

Сохранить в соц. сетях:
Обсуждение:
comments powered by Disqus

Название реферата: Ринок як форма функціонування товарного господарства

Слов:21080
Символов:174012
Размер:339.87 Кб.