На тему: № 19
«Державне регулювання ринкової економіки»
Виконала:
ХАРКІВ-2009
ЗМІСТ
ВСТУП………………………………………………..…………………………3
1. ЕКОНОМІЧНІ ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ………………………………….…..5
2. CТРУКТУРА МЕХАНІЗМУ РЕГУЛЮВАННЯ ТА ОСНОВНІ МЕТОДИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ……………………………………………………….…………13
3. ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ В УКРАЇНІ…………22
ВИСНОВОК……………………………………………………..………….…28
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………….………..…30
ВСТУП
Державне регулювання ринку — це втручання держави у функціонування ринкових механізмів, вплив на економіку шляхом адміністративних, економічних та інших методів.
Високорозвинена ринкова економіка являє собою оптимальне поєднання засад, притаманних товарному виробництву (конкуренція, попит і пропозиція, вільне ціноутворення), та ці
леспрямованої політики державного регулювання економічних процесів.
Державне регулювання доповнює ринковий механізм, що в сукупності становить єдину систему макроекономічного регулювання народного господарства.
Розвинена ринкова економіка не означає якоїсь "абсолютної свободи" і "вільної гри" економічних сил, що спрямовуються "невидимою рукою" саморегульованої конкуренції. Необмежена економічна свобода існувала лише на ранніх ступенях розвитку товарного виробництва і формування ринкових відносин, коли (функціонувало безліч порівняно однакових за розмірами капіталу, переважно дрібних і середніх підприємств, між якими точилася конкурентна боротьба за ринок збуту товарів. За умов вільної конкуренції ринкові сили попиту й пропозиції стихійно, через вільне ціноутворення визначали оптимальні пропорції виробництва та його економічну ефективність. Головними регуляторами суспільного виробництва були вільний ринок і конкуренція. Держава лише створювала загальні умови для функціонування приватних капіталів. З розвитком відносин власності та вдосконаленням організації суспільного виробництва розширилися сфера і напрями політики державного втручання в економічні та соціальні процеси. Головним завданням політики централізованого економічного регулювання стало розв'язання суперечностей між частковою монополістичною планомірністю і товарними відносинами, які залишалися загальною формою економічних зв'язків у суспільстві.
В умовах високорозвиненої ринкової економіки, яка характеризується наявністю великої кількості не лише дрібних і середніх підприємств, а й великих виробничих комплексів, про "вільну гру" економічних сил не може бути й мови.
Для сучасних умов характерні переплетення ринкових з державними методами регулювання та їх поєднання. Кожен з них має свою сферу застосування і відповідає певним інтересам суб'єктів власності та господарювання. Проте вони збігаються в тому, що і держава, і ринок приводять у відповідність часткові планомірності, властиві окремим господарським одиницям.
Головна мета державного втручання в економічний розвиток — це забезпечення безперервності процесу відтворення національного господарства як єдиного цілого, досягнення економічної ефективності на макрорівні, її реалізація здійснюється через свідоме визначення суспільних потреб, можливостей і шляхів їх задоволення.
1.
ЕКОНОМІЧНІ ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ
Економічні функції держави полягають у забезпеченні ефективності, справедливості та сприянні макроекономічному зростанню і стабільності.
1) Ефективність.
Економіка інколи терпить від невдач ринку. Наприклад, фірма може отримувати високий прибуток, підвищуючи ціни або збільшуючи виробництво. Деякі фірми забруднюють повітря або скидають токсичні речовини в грунт. У кожному випадку ринкові невдачі призводять до неефективного виробництва і споживання. Держава може відігравати корисну роль у лікуванні економічних хвороб. Проте, оцінюючи роль держави у лікуванні хвороб економіки, ми мусимо також бути уважними до помилок, тобто ситуацій, в яких уряд намагається виправляти ринкові невдачі, і можливо, погіршує становище або спричиняє інші проблеми.
1.1. Недосконала конкуренція.
Суттєвим відхиленням від досконалої конкуренції є недосконала конкуренція, або елементи монополії.
Досконала конкуренція виникає на ринку, коли існує достатня кількість фірм або рівень конкуренції такий, що жодна фірма не може впливати на ціну певного товару. Недосконалий конкурент – це той конкурент, чиї дії можуть вплинути на ціну товару.
Насправді майже всі власники підприємств, можливо, за винятком кількох мільйонів фермерів, кожен з яких виробляє незначну частку сукупного врожаю, є недосконалими конкурентами. Крайнім проявом недосконалої конкуренції є монополіст – єдиний постачальник, який сам визначає ціну певного товару.
Якими є наслідки монополістичної влади – здатності великої фірми впливати на ціну товару на певному ринку? Влада монополії веде до того , що ціна товару значно перевищує витрати, і це зменшує кількість купованих виробів, продаж яких падає нижче від ефективного рівня. Цей варіант дуже високих цін і дуже малого виробництва є критерієм неефективності, пов’язаною з владою монополії.
1.2. Побічні наслідки економічної діяльності.
Інша ситуація падіння ефективності виникає, коли мають місце зовнішні, або позаринкові, фактори. Ринкові операції – це добровільний обмін, за якого люди обмінюють товари за гроші. Коли фірма використовує обмежені ресурси, такі як земля, вона купує землю у власника на ринку землі. Коли фірма виробляє цінний товар,наприклад, видобуває нафту, вона отримує всю вартість від покупця на ринку нафти.
Однак багато угод насправді мають місце поза ринками. Фірма А скидає токсичні відходи у річку і забруднює її для людей, які ловлять рибу або купаються. Фірма А використовує чистий обмежений ресурс – воду без оплати людям, які терплять від забруднення води. Фірма Б, навпаки, забезпечує своїм працівникам безплатні зчеплення проти інфляційних хвороб; коли імунітет набуто, працівники і поза фірмою мають вигоду від зменшення небезпеки захворювання.
В обох випадках фірма допомагає або шкодить людям позаринковими операціями, тобто існує економічна дія без економічної плати.
1.3. Побічні, або позаринкові, ефекти виникають, коли фірма або люди завдають збитку або приносять вигоду іншим позаринковими відносинами.
Коли наша країна стала щільніше заселеною, обсяг виробництва енергії, хімічних та інших речовин збільшився, а негативні позаринкові впливи зросли від невеликих незручностей до великої загрози, саме тоді втручається держава. Мета державного регулювання – контролю побічних наслідків економічної діяльності, таких як забруднення повітря і води, відкриті розробки корисних копалин, небезпечні відходи, недоброякісні напої та їжа, радіоактивні матеріали тощо.
Критики регулювання натякають, що економічна діяльність держави є непотрібним примусом. Уряди як батьки – завжди кажуть “ні”. Але ми не повинні використовувати дитячу працю. Ми не повинні випускати дим із заводської труби. Ми не маємо право продавати наркотики. Ми не повинні керувати автомобілем, не скориставшись ременем безпеки. І так далі.
І водночас більшість людей сьогодні погоджується з тим, що уряд мусить запобігати найгіршим позаринковим ефектам, вчинений через ринковий механізм.
1.4. Товари колективного споживання.
Фірмам можна заборонити викидати відходи, встановлюючи відповідні обмеження; набагато складніше уряду заохотити виробництво товарів колективного споживання. Останні виступають як економічна діяльність – надання великих чи малих вигод суспільству – яка не може ефективно здійснюватися приватним підприємством. Прикладами товарів народного споживання є підтримка національної безпеки, охорони порядку, побудова мережі автомагістралей, підтримка фундаментальної науки та охорони здоров’я. Приватне виробництво товарів колективного споживання неможливе, тому що вигоди від них настільки поширюються серед населення, що жодна окрема фірма чи споживач не мають економічного стимулу в їх наданні.
1.5. Податки.
Держава мусить вишукувати надходження, щоб заплатити за товари колективного споживання, і для програм перерозподілу. Такі надходження отримуються від податків на особисті доходи і доходи корпорацій, заробітну плату, продаж споживчих товарів та інші статті. Уряд на всіх рівнях збирає податки, щоб оплачувати свої видатки.
Податки нагадують ціну, яку громадяни платять за товари колективного споживання. Проте податки суттєво відрізняються від цін. Податки не є добровільними. Кожен громадянин є об’єктом дії податкового законодавства. Ми усі зобов’язані оплачувати частину витрат на товари колективного споживання. Звичайно, ми як громадяни самі накладаємо на себе податки і кожен з нас має право на свою частку товарів колективного споживання, які забезпечуються урядом.
Однак тісний зв’язок між видатками і споживанням, який ми бачили для товарів індивідуального споживання, не існує для податків і товарів колективного споживання. Я куплю гамбургер чи свитер з вовни лише в тому разі, якщо я його хочу, але я мушу платити свою частку податків, що використовуються для фінансування безпеки і освіти, навіть якщо мене зовсім не цікавлять ці види діяльності.
Отже, коротко, для видимої руки уряду ґрунтується на економічній логіці. Держава встановлює правила дорожнього руху, збирає податки і збори, щоб оплачувати діяльність державних установ, купує товари колективного споживання, наприклад, такі, як автомагістралі. Ці види діяльності сприяють нормальному функціонуванню підприємництва, попереджують зловживання і обмежують діяльність фірм, коли викиди в повітря загрожують життю і майну.
2) Справедливість.
Наш аналіз ринкових невдач, таких як влада монополії чи видатки на товари колективного споживання, зосередився на недоліках розподільної функції ринків – вадах, які можна скоригувати розумним втручанням. Але припустімо на хвилину, що економіка функціонує з повною ефективністю – завжди на межі виробничих можливостей і ніколи всередині неї, завжди вибирає правильне співвідношення між товарами індивідуального і колективного споживання тощо. Навіть якби ринковий механізм функціонував так досконало, як було описано, це все одно могло б призвести до небажаних наслідків. Чому?
Ринки не обов’язково забезпечують розподіл доходу, що розглядається як суспільно допустимий і справедливий. Чиста економіка вільного підприємництва може продукувати неприйнятні для суспільства розриви в доходах і споживанні.
Чому ринковий механізм може давати неприйнятне розв’язання питання для кого? Причина полягає в тому, що доходи визначаються неусталеним набором обставин – спадщиною, невдачею, важкою працею, ціновим фактором тощо. Тому результат розподілу доходу, можливо, не завжди відповідає критерію справедливості. До того ж згадайте, товари ідуть за доларовими голосами, а не за найбільшою потребою. Кіт багатої людини, можливо, випиває молоко, яке необхідне бідній дитині, щоб бути здоровою. Чи відбувається це через помилки ринку? Зовсім ні, оскільки ринковий механізм виконує свою функцію – надає товари в руки тих, хто володіє доларовими голосами. Якщо в країні більше використовується на їжу для тварин, ніж на допомогу бідним, щоб вони навчалися в коледжі, то це дефект розподілу доходів, а не ринку. Навіть найефективніший ринковий механізм може продовжувати велику нерівність.
Часто розподіл доходів в ринковій системі є результатом випадковостей в розвитку технології. Припустімо, винахід робота може спричинити різке падіння конкурентної ціни на працю, зменшуючи доходи робітників у разі спрямування 95 % національного доходу власникам роботів. Чи буде кожен сприймати це як необхідне право чи ідеал? Можливо, ні.
Чи можна дозволити, щоб хтось став мільярдером, просто успадкувавши 5000 квадратних миль землі або нафтові свердловини? Це є зворотний бік ринкового механізму. Чи ви хотіли б оподаткувати доходи роботів, або запровадити високі податки на спадщину та нагромаджене багатство? Люди глибоко розходяться з питання: чи дуже високі доходи мають обкладатися дуже високими податками?
Нерівність у доходах може бути політично чи етично несприйнятною. Для країни рішення конкурентних ринків як наперед визначені і незмінні не є обов’язковими. Люди можуть перевірити ринковий розподіл доходів і вирішити,що він несправедливий. Якщо демократичне суспільство не погоджується з розподілом доларових голосів за вільної системи підприємництва, то воно може вжити заходів щодо зміни розподілу доходів.
Припустімо, виборці вирішили зменшити нерівність у доходах. Які інструменти може застосувати Конгрес? По-перше, він може використати прогресивне оподаткування, оподатковуючи великі доходи вищою ставкою, ніж малі. Федеральний прибутковий податок і податок на спадщину є прикладами такого прогресивного перерозподільного оподаткування.
По-друге, оскільки низькі податкові ставки не можуть допомогти тим, хто зовсім не має доходів, в останні десятиліття держава створила систему трансфертних платежів, або грошових виплат населенню. Такі трансферти включають допомогу престарілим, сліпим немічним, батькам з неповнолітніми дітьми, а також страхування безробітних. Ця система трансфертних платежів створює “мережу безпеки” для захисту нещасливців від нестатків. І, нарешті, держава інколи субсидіює споживання груп з малим доходом, надаючи продовольчі талони, безплатну медичну допомогу і дешеве житло.
Через економічне зростання і програми соціальної допомоги, які встановлюють мінімальний життєвий рівень,багато значних і очевидних недоліків капіталізму ХІХ ст, були ліквідовані у
ХХ ст. Проте відносна бідність вказує на труднощі розв’язання цієї проблеми. Внаслідок змін у складі сімей за останні роки масштаби бідності зросли.
Що можуть внести економісти в дебати про справедливість? Економіка як наука не може відповісти на такі нормативні питання, яку величину конкурентно визначеного доходу треба передати бідним сім’ям. Це політичне питання, яке повинно розв’язуватися на виборчих дільницях.
Економісти можуть аналізувати втрати чи вигоди від різних систем перерозподілу. Економісти витратили багато часу, аналізуючи, чи спричинюють соціальні програми, соціальні втрати, коли люди працюють менше або купують наркотики, а не їжу. Економісти вивчали, чи є надання бідним грошей, а не товарів, ефективним засобом зменшення бідності. Економіка як наука не може відповісти на питання, який рівень бідності прийнятий і справедливий. Проте вона може допомогти розробити ефективніші програми для збільшення доходів бідних.
3) Макроекономічне зростання і стабільність.
Окрім забезпечення ефективності і справедливості, держава також виконує макроекономічну функцію підтримання економічного зростання та стабільності економіки.
Від свого початку капіталізм терпів від періодичних приступів інфляції (зростання цін) і депресії (високого безробіття).
Сьогодні, завдяки інтелектуальному внеску Джона Майнарда Кейнса і цього послідовників, ми знаємо, як контролювати найгірші прояви ділового циклу. Ми тепер розуміємо, як уряд може впливати на обсяг виробництва, зайнятість та інфляцію, обережно застосовуючи монетарну і фіскальну політику. Фіскальна політика держави, як уже зазначалося, це право оподатковувати і право витрачати. Монетарна політика встановлює пропозицію грошей, впливаючи, таким чином, на процентні ставки та пропозиції, та інші чутливі до процента видатки. За допомогою цих двох головних інструментів макроекономічної політики держава може впливати на розмір сукупних видатків, темпи зростання і обсяг національного виробництва, рівні зайнятості та безробіття, на рівні цін і темпи інфляції в економіці.
Уряди індустріально розвинених країн успішно застосовували уроки кейнсіанської революції протягом останнього півстоліття. Численні монетарні і фіскальні заходи прискорили економічний розвиток країн з ринковою економікою, засвідчивши безпрецедентне зростання після другої світової війни. Проте, зіткнувшись з економічними труднощами у 70-ті роки – високою інфляцією і зростаючим безробіттям та уповільненням темпів зростання продуктивності праці – дехто висловлював скептичні зауваження щодо здатності монетарної і фіскальної політики стабілізувати економіку. Два завдання перебувають у фокусі довгострокової макроекономічної політики: швидке економічне зростання і висока продуктивність праці. Економічне зростання визначає зростання національного обсягу виробництва, а продуктивність праці впливає на обсяг виробництва на одиницю ресурсів, або ефективність застосування ресурсів.
У 70-ті роки уряди розробили макроекономічну політику, щоб забезпечити довгострокові завдання економічного зростання і підвищення продуктивності праці. Фіскальні заходи були розроблені, щоб збільшити зацікавленість у виробництві. Розміри податків було зменшено в більшості розвинених країн, зростання програм державних податків уповільнилося. Уряди цих країн тривожилися впливами своїх фіскальних заходів на заощадження, інвестиції та іновації.
Макроекономічні заходи, спрямовані на стабілізацію і економічне зростання, включають фіскальні заходи разом з монетарними заходами. З формуванням макроекономіки як науки у 30-ті роки уряд успішно справляються з найважчими проявами інфляції та безробіття.
В усіх передових країнах панує змішана економіка, в яких ринок визначає більшість індивідуальних цін і кількість товарів. Водночас уряд управляє економікою через програми оподаткування, видатки і регулювання грошового обігу.
Обидві половини – ринок і уряд – важливі для здорового функціонування економіки. Управляти сучасною економікою, вилучивши одну з них,- це пробувати аплодувати однією рукою.
2.
CТРУКТУРА МЕХАНІЗМУ РЕГУЛЮВАННЯ ТА ОСНОВНІ МЕТОДИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ
Одним з основних елементів механізму регулювання капіталістичного господарства, тобто збалансованості національного ринку, за умов сучасного капіталізму є, по-перше, ринкове регулювання, що здійснюється за допомогою механізму конкуренції, динаміки ринкових цін, стихійного вирівнювання попиту та пропозиції тощо.
До основних складових елементів механізму регулювання капіталістичного господарства і рівноваги національного ринку належить, по-друге, корпоративна (а в її межах монополістична або олігополістична)
планомірність. Гігантські багатогалузеві концерни за допомогою ЕОМ,
маркетингу постійно вивчають масовий попит (його структуру, динаміку), формують його. Тому виробництво товарів концернами орієнтується на відомий ринок на основі попередніх погоджень щодо номенклатури продукції, ї
ї кількості і якості. У наш час на світовий капіталістичний ринок на основі попередніх домовленостей між виробниками та споживачами надходить близько 70 % усіх товарів, основну масу яких виробляють гігантські монополістичні об'єднанн
я.
По-третє
, державне регулювання найповніше здійсн
юється у наданні державою замовлень, закупівлі нею значної частини виробленої продукції, що означає гарантований попит на неї.
Між складовими елементами механізму регулювання сучасного капіталізму має місце взаємодія, взаємопроникнення. Це означає, наприклад, що механізм ринкового регулювання дещо доповнює
монополістичну планомірність, а остання частково поширюється і на немонополізований сектор економіки.
Найважливіші напрями державного регулювання економіки, а отже і вста
новлен
ня
рівноваги національного ринку, такі:
1) антициклічне регулювання, що має короткочасний характер і спрямоване на послаблення циклічних коливань, зниження рівня інфляції;
2) ка
піталістична
планомірність, що має довготривалий характер, прагне цілеспрямовано впливати на обсяг і напрями капіталовкладень, зміну структури народного господарства, тобто має
стратегічні цілі.
Для досягнення як короткотривалих, так і довготривалих цілей використовують:
1) пряме (адміністративне) регулювання, яке здійснюється за допомогою прийняття законодавчих актів і заснованих на них дій виконавчої влади;
2) непряме регулювання, засноване на використанні різних економічних, фінансових важелів (зміна ставки податків, норми процента, надання податкових пільг та ін.). Економічна роль держави у даному випадку полягає в тому, що вона забезпечує регулювання суспільного капіталу у цілому.
Антициклічне регулювання передбачає використання таких методів, як бюджетна та кредитно-грошова
політика. У першому випадку з метою впливу на платоспроможний попит населення маневрують державними витратами та податк
ами (при недостатньому попиті збільшуються державні капіталовкладення, знижуються податки та ін.; при надмірному - державні витрати скорочуються, а податки зростають). Стимулювання попиту, як правило, посилює інфляцію, а антиінфляційне регулювання посилює застій При кредитно-грошовому
регулюванні центральні банки збільшують або зменшують кількість грошей в обігу і ставки позичкового процента.
За своєю соціально-економічною
сутністю державна капіталістична планомірність означає планомірне вилучення прибутків, централізоване регулювання пропорцій економіки, темпів її розвитку. Методами капіталістичної планомірності є складанн
я загальнонаціональних планів, програм, прогнозів, промислова політика.
Здійснення капіталістичної планомірності не передбачає комплексності та директивності,
тобто вона базується н
е на встановлених державою обов'язкових нормах а на орієнтованих показниках і рекомендаціях, що не мають обов'язкової сили для виконання. Тому таку планомірність називають індикативним плануванням. З приходом до влади консервативних урядів, що виражають інтереси реакційних кіл монополістичної буржуазії, у ряді промислово
розвинутих країн капіталу загальнонаціональні плани зводяться все більше лише до складання прогнозів без прямого забезпечення фінансовими та іншими програмами.
Довголітня практика державного втручання в економіку дала змогу виробити відповідні методи і важелі, в результаті чого економічна система стала високоефективною. Політика державного регулювання дає можливість нейтралізувати численні руйнівні процеси і небажані відхилення, які періодично переривають і деформують рух економічного циклу.
Економічна політика держави формується свідомо через мережу органів державного апарату, суспільні інститути, засоби масової інформації. Важливу роль в цьому відіграють підприємницькі організації, фінансові групи та "групи тиску".
Підприємницькі організації готують економічні проекти і рекомендації для органів державної і муніципальної влади, впливають на розробку і прийняття багатьох законів і указів, у певних випадках здійснюють контроль за їх виконанням.
Фінансові групи мають безпосередні контакти з органами державної влади. Оскільки в кожній з розвинених країн їх склалося по декілька, то між ними точиться боротьба за лідерство і отримання певних пільг.
"Групи тиску" формуються з метою виливу на офіційних представників державної адміністрації і членів уряду при розв'язанні таких питань, як оподаткування, ціноутворення, регламентація ринків, право на створення нових підприємств тощо.
Місце політики державного регулювання в господарській системі є сталим, проте його масштаби і форми не залишаються незмінними. Дії державної адміністрації не обов'язково втілюються у певних заходах щодо управління національною економікою. Регулювання відбувається і тоді, коли держава відмовляється від реалізації цих заходів, якщо вони стають недоцільними з точки зору макроекономічної та соціальної ефективності.
Незважаючи на т
Основні метод
и державного регулювання економіки:
1) проведення реформ в оподаткуванні корпорацій, державних підприємств і підприємств немонополізованого сектора економіки;
2) державне стимулювання науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок, або науково-технічна політика;
3) активна амортизаційна політика;
4) кредитно-грошова
п
олітика;
5) здійснення структурної, або промислової політики.
На думку консервативних урядів, високі податки стримують ін
вестиційний процес, послаблюють процес нагромадження капіталу. У такому поясненні є
певний сенс. Але корпорації не схильні негайно вкладати нагромаджені таким чином кошти у розширення діючих підприє
мств і будівництво нових. Значні суми одержаних коштів вони, як і до цього часу, витрачають на фінансові спекуляції
, будівництво дорогих готелів, будинків відпочинку й інших аналогічних об'єктів, чим не сприяють або мало сприяють пожвавленню економіки. Крім того, багато гігантських корпорацій, як правило, не сплачують законодавче
встановлених ставок податку, проте це не означає капіталізації ними зекономлених сум прибутку. Податкові реформи держави стримуються також необхідністю забезпечити нормальні, неінфляційні
доходи для покриття дефіцитів.
Щоб послабити дію тенденції гальмуван
ня корпора
ціями науково-технічного прогресу і нагромадження капіталу, держава активно стимулює
розвиток НДДКР,
проводить науково-технічну політику. Держава будує великі науково-дослідні центри та лабораторії, а потім передає їх монополіям, створює науко- та капіталомісткі галузі промисловості передає патенти та ліцензії урядові замовлення
на НДДКР,
готує наукові кадри.
Основними елементами такої політики, що створюють у сукупності її господарський механізм (механізм здійснення державної науково-технічної політики), є, по-перше, визначення та встановлення пріоритетів науково-технічного розвитку відповідно до головних цілей загальнодержавної стратегії розвитку, прогнозування науково-тех
нічного розвитку. Основними суб'єктами формування та проведення цієї політики є держава (як колективний асоційований капіталіст) і крупний капітал. В останні роки посилюється вплив демократичного суспільства (прогресивних
науковців, масових рухів) на вибір пріоритетів науково-технічного розвитку та відвернення або послаблення негативних наслідків НТП
3 початку сучасн
ого етапу розгортання НТР у розвинутих капіталістичних країнах відбуваються істотні якісні зрушенн
я у пріоритетах
науково-технічного розвитку. Оскільки головною ме
тою загальнодержавної стратегії розвитку високо розвинутих країн проголошено
розвиток наукомістких і високотехнічних галузей (біотехнології,
електронно-обчислювальної
техніки, комплексної автоматизації виробництва на основі найновіших досягнень електроніки та робототехніки,
розгалуженої інформаційної системи, створення нових
конструкторських матеріалів, виробництва ядерної та термоядерної енергії, створення телекомунікація з використанням лазерної техніки та ін.), то при виборі таких пріоритетів виробляються галузеві науково-технічні програми розвитку, здійснюється їх фінансування. Загальним для більшості розвинутих країн капіталу є
інтенсивний розвиток НДДКР у сфері електроніки й обчислювальної техніки, їх наступне комплексне впровадження у сферу матеріального та нематеріальн
ого виробництва.
Наступним елементом здійснення науково-технічної політики у розвинутих країнах є організаційне та ресурсне забезпечення реалізації найбільш важливих ключових напрямків науково-технічного прогресу. Основними ланками цього елемента НТП виступають:
1) розподіл державних ресурсів між різними секторами сфери наукових досліджень (приватним і державним, а у межах останнього
— між державними лабораторіями, вузами, а також між безприбутковими науковими центрами) й виконання
досліджень і розробок у державних наукових центрах;
2) функціонування державної контрактної системи, за допомогою якої здійснюється фінансування НДР
і забезпечується
гарантований ринок збуту для промислових корпорацій;
3) непряме державне стимулювання НДДКР
у приватному секторі господарства за допомогою податкової, амортизаційної, патентної, антитрестівської та зовнішньоторговельної політики;
4) формування інноваційного клімату в економіці та інфраструктури забезпечення досліджень і розробок, включаючи національні служби науково-технічної інформації, стандартизації, статистики, вивчення зарубіжного досвіду та міжнародне співробітництво;
5) вдосконалення та фінансування системи освіти, підготовка і перепідготовка кадрів вищої кваліфікації.
Третім основним елементом науково-технічної політики є оцінка одержаних у процесі її реалізації результатів. При цьому оцінюються можливі наслідки науково-технічного прогресу, здійснюється коригування такої політики.
Разом з прямим фінансуванням науково-дослідних робіт держава за допомогою податкової, амортизаційної, кредитної політики стимулює зростання витрат монополістичного та немонополістичного
капіталу на НДДКР.
Водночас при проведенні державою науково-технічної політики виникає
та розвивається ряд проблем, що значно послаблює,
її ефективність, ускладнює досягнення рівноваги та збалансованості у функціонуванні національного ринку. До таких проблем належать: значна мілітаристська спрямованість такої діяльності буржуазної держави (у 1988 р. 80 % вартості контрактів укладалися з міністерством оборони та космічних досліджень);
відсутність координаційних центрів, дублювання наукових досліджень, розпорошеність фінансових коштів, гостра нестача засобів проведення НДДКР у ряді цивільних галузей промисловості, сільського господарства, несвоєчасна підготовка наукових кадрів, перенасичення військових НДДКР і їх низьке використання у цивільних галузях — все це призводить до поглиблення суперечностей між наукою та монополістичною власністю.
Важливим методом державно-монополістичного регулювання економіки є амортизаційна політика уряду. Держава проводить політику прискореної амортизації.
3 погляду нагромадження капіталу політика прискореної амортизації означає
зростання частки амортизації у внутрішніх джерелах нагромадження.
Кредитна система розвинутих країн капіталізму опосередковує весь процес суспільного виробництва та нагромадження капіталу. Елементами цієї політики є
операція з державними цінними паперами на відкритому ринку, регулювання рівня банківського процента, пряме регулювання банківських резервів.
Для оздоровлення кредитної системи в Україні, що, у свою чергу, сприятиме подоланню інфляційних процесів, зміцненню стабільності грошової системи, потрібен комплекс заходів. По-перше, слід визначити об'єктивну межу кредиту, за якою він стимулює інфляцію, тобто усунути практику надання кредитів, не забезпечених матеріальними цінностями. Винятком може стати кредитна емісія під великий майбутній урожай, переробку сільськогосподарської продукції, виробництво будматеріалів та інші аналогічні практичні кроки. Водночас слід припинити кредитування неефективного виробництва, різних нереальних проектів. Слід також підвищити ефективність безготівкового обігу. По-друге, Держбанк
(або Центральний банк) повинен перетворитися на банк банків, управляти (регулювати) за допомогою економічних важелів діяльністю всіх інших комерційних і спеціальних банків (наприклад, кредитувати їхню діяльність і враховувати векселі під процент), регулювати грошовий обіг і кредит, безготівковий обіг (визначати загальну масу грошей, зберігати у себе частину касового резерву банків) та ін. Потрібно усунути відомчу, галузеву розпорошеність,
і прив'язаність банків, інтегрувати всю мережу комерційних і спеціалізованих банків в одну систему. По-третє, Центральний банк повинен бути виведений з-під влади уряду, виконавчої влади та перейти у розпорядження лише закон
одавчої влади. По-четверте, всі комерційні та інші спеціалізовані банки повинні перейти на комерційні засади діяльності (самоокупність, самофінансування та ін.), працювати прибуткове
на основі вивчення діяльності промислових підприємств, об'є
ктів їх кредитування, якості продукції, що виробляється, з вигодою займатися купівлею-продажем грошових коштів підприємств і населення і т. ін. Банки повинні, з одного боку, стимулювати за допомогою процента вкладення населенням, підприємствами вільних грошових коштів на різні строки, а з другого — стягуючи більш високий банківський процент за кредит, змушувати підприє
мства ефективно його використовувати, сприяти зниженню потреб у кредиті. Такі заходи слід органічно пов'язувати з індексом цін, темпами інфляції. Виходячи з досвіду комерційних та інших спеціалізованих банків у США, слід встановлювати норми резер
вів дл
я комерційних банків і ощадних кас, брати участь у купівлі-продажу урядових ці
нних паперів та ін. По-четверте, необхідно створити реальні передумови і поступово перейти до конвертованого карбованця. Заходи щодо такого переходу збігаються із заходами, спрямованими на оздоровлення грошової системи, послаблення інфляційних процесів. Це, передусім, необхідність наситити товарами та послугами внутрішній ринок, оздоровити кредитну, фі
нансову
систему, домогтися конкурентоспроможності товарів на зовнішніх ринках, рівноваги державного бюджету, здійснити реформу ціноутворення, у результаті якої ціни повинні наблизитися до світових, і т. ін. Специфічними умовами конвертованості
карбованця є встановлення рівноваги платіжного балансу, реального валютного курсу, формування прогресивної податкової системи, відновлення всіх грошових функцій карбованця всередині країни, створення валютного, фінансового ринків та ін.
По-п'яте, слід створювати нову мережу комерційних банків та інших спеціалізованих закладів, формувати умови для їх конкуренції між собою. Кожен банк, у свою чергу, має
право створювати свої відділення, враховуючи при цьому економічну доцільність.
3. Д
ЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ В УКРАЇНІ
За умов зруйнування Радянського Союзу різкий перехід до ринкових механізмів саморегулювання був цілком виправданим, а за тодішніх політичних умов, мабуть, єдино можливим кроком. Та ринок, з яким було покладено стільки надій, виявився дуже складною конструкцією. Вона не може скластися сама собою – тут потрібні значні зусилля держави протягом десятиліть.
А ми підняли занадто багато пилу на своєму життєвому шляху
І можна навіть зробити висновки відносно можливого розвитку подій у країні у разі, якщо не буде вжито рішучих заходів до посилення регулюючого впливу держави в потрібних напрямах
Слід визнати, що певних заходів в Україні вживали, але вони були якимись безцільними. А мудрі люди завжди вважали, що безцільне – це не тільки те, що не досягає цілі, а й те, що б’є через ціль, по своїх тилах.
Ось чому, на жаль, наші «незалежні» продуктивні сили продовжували йти в напрямі, протилежному тенденціям, характерним для розвинених держав, а також для деяких з тих, що перебувають у так званому перехідному періоді.
Відносна частка видобутку сировини в нашій економіці продовжує зростати; збільшується матеріально- і енергоємність виробництва; застаріле, традиційне устаткування не замінюється; нові технології не впроваджуються ;знищуються професіональні якості нації, навпаки,частка витрат на науку, освіту, медицину, так само як і їх вкладу в економіку катастрофічно падають.
За п’ять років виробництво України впало, на 55%. Українські банкіри майже не кредитують українське виробництво, а, навпаки, створюють умови для втечі капіталу за кордон і, отже, для фінансування іноземного виробництва.
За рубіж йде також і значна частина заробітної плати наших громадян, оскільки 95% товарів широкого вжитку на українському ринку – імпортні. Взагалі українська грошово-фінансова система практично є антиринковою.
Рівень фонду зарплати в складі ВВП становить в Україні 10%, тоді як у розвинених країнах – 50-70%. Поза межею бідності перебувають нині 80% громадян країни. Бурхливими темпами зростає безробіття – офіційне і, особливо, приховане.
Вільне суспільство стало фактично некерованим, і єдина тенденція, що чітко проглядається, це деградація. Корумповане чиновництво у союзі із кримінальними злочинцями, відчуваючи повну безкарність, тягне країну у прірву.
Пік державного регулювання еконономіки припадає на перші післявоєнні десятиліття. Держава прагнула розв’язати конкретні завдання шляхом активного державного.
Це ,по-перше, відбудова зруйнованого чи підірваного війною народного господарства. По-друге, підвищення конкурентоспроможності своєї продукції і відновлення втрачених позицій на світових ринках, де у перші післявоєнні роки безроздільно панували американські корпорації. По-третє, прискорення економічного зростання і підвищення на цій основі рівня життя населення, тобто створення в тому чи іншому варіанті ”соціального ринкового господарства”.
Характерною рисою розглядуваного етапу стала націоналізація ряду галузей промисловості й транспорту.
Так, одним з найважливіших елементів витрат виробництва є затрати на енергію і транспортні тарифи, які на той час визначалися ціною на вугілля.
Іншою характерною рисою перших післявоенних десятиріч стало різке зростання трансфертних платежів, за рахунок яких сплачувалися допомоги безробітним та непрацездатним членам суспільства, будувалося муніципальне житло, вводилося пільгове або медичне обслуговування. Всі ці заходи широко рекламувалися як характерні ознаки “держави” загального добробуту, зразком якої вважалася Швеція.
Однак уже в другій половині 60-х років стало очевидним, що державне втручання в економічне життя перейшло оптимальні межі, значно послабило діяння ринкового механізму, а тому породило ряд серйозних наслідків. Насамперед стало очевидним, що націоналізовані підприємства менш ефективні, ніж приватні та акціонерні фірми. Державні підприємства користувалися фінансовою підтримкою держави, яка брала на себе їх борги і таким чином захищала їх від банкрутства. Інакше кажучи, вони були захищені від впливу жорсткого механізму ринкової конкуренції.
По-друге, надмірні трансфертні платежі справляли негативний вплив на розвиток економіки. З одного боку, надто високі соціальні допомоги підривали стимул до трудової діяльності: значна частина працездатного населення вважала за краще жити на соціальні допомоги, а не заробляти гроші своєю працею. З іншого,- зростання трансфертних платежів вимагало надмірного підвищення прибуткового податку на дрібних і середніх підприємців та податку на прибуток корпорацій, що обмежувало інвестиційні ресурси приватного сектора, підривало заінтересованість в іноваціях та зростанні обсягу виробництва.
Тому в 70-х роках на сцену виходять такі напрями економічної політики, як рейганоміка і тетчеризм, які передбачають реприватизацію державних підприємств, скорочення соціальних програм, зниження податків на підприємців і в кінцевому підсумку – обмеження прямого державного втручання в економічне життя. До того ж нафтові кризи 70-х років, які породили стагфляцію, настійно вимагали проведення жорсткої монетарної антиінфляційної політики. Тому криза у таборі кейнсіанців супроводжувалася зростанням популярності і впливу монетаристів, насамперед чікагської школи М. Фрідмена.
Сказане не означає, однак, відмову від кейнсіанських ідей державного регулювання економіки і тих конкретних інструментів регулювання, які були розроблені послідрвниками Дж. М. Кейнса і успішно перевірені на практиці.
Велику роль в реалізації економічних функцій держави відіграють її місцеві органи, система яких сьогодні в Українській державі тільки формується. Економічні функції місцевих органів державної влади дуже широкі. В більшості країн ці органи є повноправними суб’єктами господарської діяльності. Вони розв’язують більшість проблем соціального обслуговування і забезпечення населення, охорони навколишнього середовища, розвитку інфраструктури ринку. В Україні на них також покладено сьогодні продовольче і побутове забезпечення людей та інші питання. Від того, як швидко Україна створить ефективну систему своїх місцевих органів, багато в чому залежить її доля. На нинішньому етапі необхідно, щоб центральна влада мала правові, організаційні й економічні можливості ефективного впливу на діяльність місцевих органів забезпечували їх взаємодію.
Функції центральних і місцевих органів державної влади мають бути чітко розмежовані. У всьому світі відроджується тенденція децентралізації функцій державного управління, делегування повноважень прийняття рішень з багатьох економічних питань місцевим органам влади. Проведення децентралізації функцій державного управління стало об’єктивною потребою і в Україні.
На сучасному етапі основними завданнями державних органів управління в Україні є:
- створення умов для зайн
ятості працездатного населення і забезпечення соціального захисту громадян;
- охорона навколишнього середовища та забезпечен
ня раціонального природокористування;
- формування фінансово-бюджетної політики та її реалізація;
- кредитно-грошове регулювання, контроль за грошовим обігом; проведення цін
ової політики;
- здійснення зовн
ішньоекономічної діяльності та організація міжурядових відносин, створення державного валютного фонду; «
розвиток місцевого самоврядування;
- розміщення державних замовлень на виробництво продовольства, товарів та послуг, що фінансуються з держбюджету;
- управління виробництвом електроенергії, розвитком енергетичної бази України та забезпечення нею народногосподарськи
х потреб;
- організація внутрішньодержавних комунікаційних мереж і шляхів сполучень (залізничний, автомобільний, морський, річковий, повітрян
ий транспорт), інженерних к
омунікацій (трубопроводи, лінії електромереж, кабельні мережі) та їх комутація у міжнародну систему;
- здійснення заходів щодо конверсії;
- реалізація програм роздержавлення, приватизації власності;
- державна підтримка пі
дприємництва, стимулювання конкуренції; вироблення механізмів та ефективно діючих структур захисту де
ржавного ринку;
- стимулювання модернізації технології, інноваційної діяльності ;
- забезпечення найраціональнішого
використання
земельних ресурсів;
- забезпечення належного рівня профілакти
ки та охорони здоров'
я, безкоштовного лікування
хворих у державних медичних закладах;
- безкоштов
не забезпечення досягнення достатнього мінімуму загальної та спеціальної освіти в державних школах і спеціальних навчальних закладах;
Аналіз економічної ситуації в Україні та практика державного регулювання у країнах з розвинутою економікою свідчить, що до складу основних елементів державного регулювання ринку включають: правове і адміністративне регулювання, цільові комплексні програми, державне підприємництво, індикативне планування, стратегічне планування, бюджетно-фінансове, грошово-кредитне та цінове регулювання, структурно-інвестиційну, галузеву, науково-технічну, соціальну політику
Параметри регулювання ринку мають певні межі, визначені самою його природою. Ринок не є пасивним середовищем, яке автоматично змінюється під тиском зовні, він сприймає державні заходи лише там і тоді, коли вони коригують (а не ігнорують) мотиви ринкових агентів. Світова практика проілюструвала певні недоліки надмірного втручання держави в економіку. Посилення державного втручання в економіку пригнічує ініціативу ринку. Держава, як і інші господарські агенти, не застрахована від помилок й прорахунків.
У цьому зв'язку основними принципами створення системи державного регулювання економіки в Україні є такі:
- розумної достатності — державі перепідпорядковуються
тільки ті
економічні функції, які ні за яких умов не можуть виконувати нижчестоящі
ланки господарської системи (виробники та інші суб'єкти ринкових відносин) внаслідок обмеженої компетентності;
- адекватності — система державних регуляторів економіки та системи їх застосування мають відбивати реально існуючий стан соціально-економічного розвитку;
- поступовості — командно-адміністративні регулятори замінюються економічними у міру того, як для цього створюються об'єктивні умови у вигляді процесів роздержавлення, демонополізації, приватизації, стабілізації економіки, створення ринкової інфраструктури.
ВИСНОВОК
Ринковий механізм об’єднує виробників і споживачів в єдину економічну систему, упорядковує виробництво суспільним потребам у формі платоспроможного попиту. Ринок сприяє ефективному розподілу ресурсів та виконує велику селективну функцію серед товаровиробників. Проте ринок не є ідеальною формою організації суспільного виробництва. Він має певні обмеження, які можуть бути компенсовані лише за допомогою державного втручання. Тому на сучасному етапі розвитку товарного виробництва держава об’єктивно змушена виконувати ряд функцій, спрямованих на регулювання економіки:
1) розробка політики соціально-економічного розвитку країни, за допомогою якої визначаються головні цілі, пріоритети та засоби розвитку економіки. Державна економічна політика реалізується через економічні прогнози, плани та програми, які в умовах ринкових відносин мають орієнтуючий характер;
2) формування правових засад функціонування економіки. З цією метою держава визначає правовий статус окремих форм власності, узаконює існування різних видів господарської діяльності, регулює відносини між окремими суб’єктами ринку, тобто виконує роль арбітра;
3) захист конкуренції, як головного мотора ринкового механізму. З цією метою держава здійснює антимонопольну політику;
4) перерозподіл доходів і ресурсів. Це обумовлюється природою ринку, згідно з якою первинні доходи окремих домогосподарств жорстко пов’язані з результатами їхньої індивідуальної трудової діяльності. Це породжує надмірні коливання в особистих доходах, та відсутність доходів у непрацездатних членів суспільства. За цих умов держава скориговує розподіл доходів;
5) стабілізація економіки. Виникає необхідність державного впливу на економічний цикл через нездатність ринку втручатись у цей процес. Ця функція держави виконується за допомогою фіскальної та грошово-кредитної політики. Державне втручання в економіку має бути ефективним та зваженим – необхідно визначити співвідношення між державним регулюванням і ринковим саморегулюванням економіки.
Економічна діяльність сучасної держави відіграє дуже важливу роль. Поряд з приватною ініціативою і громадською самодіяльністю вона є одним з вирішальних факторів суспільного прогресу. Молода українська держава лише розпочала проводити власну економічну політику. Від її успіху залежатиме доля українського народу.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Політична економія: Навчальний посібник для самостійного вивчення дисципліни / За ред. К. Т. Кривенка. — К.: КНЕУ, 2003
2. Основи економічної теорії: / За ред. С. В. Мочерного.-Тернопіль, 1993
3. Курс переходной экономики/ под редакцией Л.И. Абалкина – М.: Финсатинформ, 1998
4. Курс экономики/ под редакцией Б.А. Райзберга – М.:ИН-ФРА-М,1999
5. Экономика/ под редакцией А.С. Булатова – М.:БЕК ,1996
6. Мельник А.Ф. Державне регулювання економіки. – К., 1994
7. Морозова Т.Г, Пикулькин А.В. Государственное регулирование экономики и социальный комплекс. – М., 1997
8. Бєляєв О. О., Бебело А. С. Політична економія: Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2001
9. Шишкин А.Ф. Экономическая теория Кн.2.-М: Гуманитарный издательский центр ВЛАДОС, 1996
10. Економічная теорія: Політичная економія: Підручник / За ред. В.Д. Малевича. – К: Знання-Прес. 2001