РефератыЭтикаАгАграрні відносини та їх особливості

Аграрні відносини та їх особливості

Аграрні відносини та їх особливості


План


Вступ


1. Суть аграрних відносин і їх місце в системі економічних відносин. Особливості аграрних відносин в умовах переходу до ринкової економіки.


2. Економічне значення аграрних реформ в Україні.


Висновки


Список літератури


Вступ


Аграрні відносини на сьогоднішньому етапі розвитку економіки, розглядаються, як одні з визначальних і домінуючих в агропромисловому комплексі. Аграрні відносини представляють собою всю сукупність виробничих, соціальних, культурно – відносин між структурними формами в процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання продовольства, що визначається характером землеволодіння і землекористування.


Аграрні відносини, як в попередні роки, так і в даний момент, знаходяться на такому рівні, на якому вони б мали бути. На відповідний рівень сучасні аграрні відносини здатні підняти лише наукові розробки теорії аграрних відносин. Проте ці розробки будуть лише тоді чогось варті, коли вони вивірені практикою, дають чітку орієнтацію та мають чітку базу для зваженої державної політики.


Спираючись на здобутки аграрної науки останніх років, з урахуванням власного історичного досвіду та зарубіжної практики на даному етапі, першочергово потрібно зміцнювати політичні основи агропромислового комплексу, насамперед сільського господарства. Адже саме життя вимагає визначення напрямів дій, реалізація яких могла б привести до позитивних змін, забезпечити комплексний підхід до забезпечення росту сільськогосподарського виробництва, та продовольчої бази держави.


Зусилля держави мають концентруватися на сприянні розвитку і зростанні обсягів аграрного виробництва, перетворенню агропромислового комплексу у високоефективний, експортно-промисловий сектор економіки.


У своїй курсовій роботі , я намагався розкрити суть та місце аграрних відносин у системі економічних відносин і тим самим показати важливість нормального функціонування аграрних відносин в агропромисловому комплексі. Проте не тільки нормальне функціонування аграрних відносин є одним із основних завдань на сьогоднішньому етапі. Варто також приділити увагу вдосконаленню функціонування аграрних відносин. В аграрних відносинах , як і у всіх відносинах, які існують в суспільстві є певні особливості. А так, як в нашій економіці відбувається перехід до ринкових відносин , то , відповідно, і аграрні відносини в умовах переходу до ринкової економіки мають свої особливості, які певним чином впливають на розвиток і функціонування останніх.


На сьогоднішньому етапі реформування аграрного сектору України велике значення має і економічна сторона аграрних реформ. Адже багато процесів у реформуванні АПК відбуваються на економічному підґрунті. Це особливо проявляється в останні роки, коли значно більше стало реформованих господарств і відповідно більше стало продукції, яку ці господарства виробляють.


Я у своїй курсовій роботі намагався, наскільки це можливо, розкрити викладені проблеми аграрних відносин і перспектив розвитку АПК.


Для написання своєї курсової роботи я намагався використати самі останні статті відомих вчених, економістів. Зокрема такі статті, як : „Аграрні відносини в системі економічної реформи ” автор Юрчишин В.В. ; „Аграрні відносини: соціально-економічна суть і місце в системі суспільних відносин” автор Баланюк І.Ф. . Крім цих статей були використанні статті І.С. Плюща, які безпосередньо стосуються аграрних відносин. Крім статей я намагався використовувати найважливіші данні про стан в аграрному секторі.


1.
Суть аграрних відносин і їх місце в системі економічних відносин. Особливості аграрних відносин
в умовах переходу до ринкової економіки.


У становленні, розвитку та ефективному функціонуванні всіх без винятку економічних систем і країн одне з визначальних місць займає аграрний сектор. Незалежно від обсягів виробництва у ньому, його частки у внутрішньому валовому продукті він являє собою ту серцевину, навколо або з безпосередньою участю якої вирішується переважна більшість соціально-економічних проблем країни. При добрій розвину тості аграрної сфери вона збагачує країну економічно, зміцнює її у військово-оборонному і політичному відношеннях, набуває значення одного із найважливіших чинників формування досить високого життєвого рівня громадян. І, навпаки, недостатній розвиток цього сектора обмежує можливість країни ставати багатшою або робить її бідною у всіх відношеннях. Крім того, від розвитку аграрного сектора, залежить суспільно-політичне становище безпосередньо, навколо або й в країні в цілому, а при великих складнощах з його розвитком стає однією з найважливіших передумов ускладнення політичної ситуації. Це особливо проявляється в країнах, де аграрний сектор посідає важливе місце в економіці країни. З цих причин аграрні відносини , рівень їх розвитку і соціально-економічної віддачі у всі часи посідали і будуть посідати одне із найбільших або й найбільше місце серед пріоритетів, які в кожній країні доводиться вирішувати постійно і, як правило, з наростаючими зусиллями.


У найбільш загальному розумінні це зумовлюється двома групами причин. По-перше, як відомо, в аграрному секторі формується переважна частина (понад 90% ) світових продовольчих ресурсів. По-друге він ґрунтується на найважливішому засобі виробництва у сільському господарстві – землі, боротьба за володіння якою, за права бути її господарем, відбувалася постійно в різних формах. Тому земельні, а отже і аграрні проблеми, та відповідні їм відносини завжди є не тільки соціально-економічними, а й політичними. Тим більше коли їх доводиться вирішувати на крутих поворотах суспільно-економічного розвитку, як це має місце в сучасній Україні, і формувати принципово нові нетрадиційні для неї аграрні відносини, не маючи для цього науково-методологічної та прикладної бази.


Справа ускладнюється тим, що в Україні ще не відпрацьована теорія аграрних відносин, яка б давала чітку відповідь на питання про її сучасну суть, особливості розвитку та практичного здійснення соціально-економічних відносин на сучасному і на найближчому етапах розвитку сільського господарства. Поки що переважає ситуація, за якої замість того, щоб по можливості йти попереду практики, теорія розвитку аграрних відносин відстає від темпів соціально-економічних змін на селі, характеру і особливостей їх розвитку.


Це стає обмежуючим чинником прискорення, поглиблення і підвищення розвитку ефективності аграрних відносин.Об’єктивна дійсність формує ситуацію за якої аграрні відносини посідають особливе місце в системі інших суспільних відносин, в яких вони покликані виконувати ряд важливих функцій. Найважливішою з них є функція продовольчого забезпечення. Вона ґрунтується на загальноприйнятому розумінні визначального місця продуктів харчування в становленні людини і людства в цілому , без яких вони не могли бути замінені чим несуть іншим, що забезпечувало життєдіяльність людини , як щодо підтримання власного існування, так і виробництва у всіх без винятку сферах діяльності і галузях.


Тобто аграрні відносини є тим осередком, навколо якого тією чи іншою мірою , безпосередньо чи опосередковано формуються, забезпечуються, підтримуються виробничі відносини в усіх їх проявах.


Як свідчить світовий і вітчизняний досвід, щонайменше недооцінка цього вихідного положення рано чи пізно призводить до формування великої соціально-економічної і психологічної напруги, яка, якщо не вживати своєчасних дійових заходів щодо її подолання, може зумовити великі не тільки економічні, а й політичні ускладнення або й втрати. Тому аграрні відносини займають не просто важливе, а одне із визначальних місць у системі суспільно-економічних і економічних відносин. Недосконалість, недостатня відпрацьованість та ефективність функціонування аграрних відносин є обмежуючим чинником їх розвитку. Більше того, їх недосконалість в багатьох випадках не просто зумовлює занепад цілих галузей ( насамперед по виробництву матеріально-технічних ресурсів для сільського господарства ), а й може спричинити надмірну обмеженість в їх потрібності, як це має місце зараз з деякими переробними галузями.


Неперевершеною за значенням є також соціально-відтворювальна функція аграрних відносин, яка справляє багатофакторний безпосередній і опосередкований вплив на систему відтворювальних процесів у суспільстві взагалі.


На селі зокрема, на формування, та оздоровлення демографічної ситуації. Незважаючи на те, що народжуваність дітей, темпи приросту населення, вік людей, розвиток демографічних процесів, значною мірою залежать від рівня розвитку медицини, демографічна ситуація у кожному конкретному випадку найбільшою мірою формується під впливом рівня харчування людей, його досконалості, повноти і збалансованості. Це зокрема підтверджується значними скороченнями віку громадян України, яке склалося під впливом погіршення в останні роки харчування їх переважної частини.


Справа набагато ускладнюється, оскільки недостатнє харчування становить під загрозу не тільки фізичний, а й розумовий розвиток дітей. На це вказує, зокрема, Німецька консультативна група з питань економіки при уряді України : „Недоїдання може мати ряд наслідків, які є особливо небезпечними для порушень у функціонуванні імунної системи і може вплинуть на розумовий розвиток дитини”. Наведені та інші обставини зумовлюють об’єктивну виправданість виділення соціально-відтворюваної (демографічної) функції аграрних відносин і вказують на невідкладну необхідність виведення їх на якісно вищий рівень.


Функції аграрних відносин-продовольчого забезпечення і соціально-відтворювальна через сільське господарство формують визначальне місце аграрних відносин у соціально-виробничій системі життєзабезпечення людей. Йдеться не про протиставлення аграрних відносин усім іншим формам суспільних відносин, не про спробу поставити їх над усіма іншими відносинами, а лише про те, що аграрні відносини мають розглядатися як серцевина, навколо якої повинне формуватися і втілюватися в практику все те, що покликане забезпечити всі життєві потреби окремих громадян, їх сукупностей, держави. Сучасні, не тільки продовольчі, а й інші складнощі, які переживає Україна на сучасному етапі, великою мірою, а по деяких аспектах повністю зумовлені недооцінкою саме визначальної ролі і місця аграрних відносин у системі інших відносин. Явище це зумовлене ситуацією, за якої до цього часу не вдалося вивести аграрні відносини на рівень, який відповідав би потенційним можливостям і потребам сучасного розвитку України.


Крім вищезазначених функцій, в аграрних відносинах реалізуються також інші. Одна з них – збереження і підтримка способу життя, притаманного українському селянству. Як відомо, проживання в селі і робота в сільському господарстві – це не просто функціонування селянства, а спосіб їх життя з усіма його особливостями, складнощами і проблемами. За обставин, що склалися в останні роки в сільськогосподарській галузі, дуже багато з історично зумовленого способу життя українських селян втрачено або підірвано, що поглиблює сучасні складнощі.


Однак при цьому не втрачений потяг до землі, а навпаки, як свідчить досвід останніх років, відроджується їх тяготіння до власної, приватної землі. Ситуація не змінюється при зміні організаційних способі її використання, за яких поряд з безпосереднім, власним господарюванням на землі широкого розвитку набувають різні форми земельно – орендних відносин. Навпаки, урізноманітнення форм реалізації прав на приватні земельні ділянки набуває значення одного з найважливіших чинників відродження найкращих історично зумовлених рис українського селянств, які в свою чергу забезпечать відродження сільського господарства.


Засобом узгодження економічних інтересів суб’єктів, господарюючих на землі, як свідчить досвід, є система науково обґрунтованих рентних відносин та адекватного цінового механізму, яка ґрунтується на праві земельного власника продавати землю, давати її в оренду тощо. В Україні ці атрибути ринкової економіки відсутні а отже, немає реального власника землі. Він існує лише формально.


Земельна власність економічно реалізується у земельній ренті, розміри якої визначаються договором між землевласником і орендарем, де враховуються такі фактори, як родючість земельних ділянок, переданих в оренду, їх місцезнаходження відносно ринку збуту, вирощена на цих ділянках продукція, а також ринкова ціна землі та форма позичкового процента. Адже земельна рента є процентом на той капітал, який заплатив землевласник за землю або міг би отримати за її продаж.


Таким чином, на перший план формування реального приватного власника на землю висувається проблема визначення ринкової вартості землі, перетворення її в об’єкт купівлі – продажу, тобто товар. Купівля - продаж землі, її обіг у товарній формі є наслідком розвитку капіталістичного способу виробництва, до яких, як відомо, належить і земля. Але ж земля не має вартості, тобто не є продуктом праці, а тому і не є товаром. Однак для перетворення будь – якої речі в об’єкт купівлі – продажу, тобто товар, непотрібно нічого іншого, як здатності стати об’єктом монополії і відчуження. Приватна власність на землю одних передбачає відсутність власності на землю у других, що означає монополію і відчуження.


У результаті продажу землі, особливо тих ділянок, які нині не обробляють через відсутність у їх власників матеріально – технічних і фінансових резервів, нічого не відчужується від її речового складу , а тільки збільшується кількість земель як засобу виробництва. При продажу землі, яка уже слугує засобом виробництва, збільшується земля – капітал, не збільшуючи і не зменшуючи матеріальний склад або просторовий її вимір. Земля як матерія – вічна, а як капітал не більш вічна, ніж будь – який інший капітал, продуктивне використання якого приносить доход його власнику, зокрема земля – капітал – доход у вигляді ренти. Для землевласника рента є процентом на той капітал, який він заплатив за землю, землевласник продає тільки ренту, тобто монопольне право отримувати доход із землі у вигляді ренти.


У країнах з розвинутою економікою земельна рента знаходить вираз у певній сумі коштів, яку землевласник отримує від передачі в оренду певної ділянки землі. В Україні власники земельних паїв, переданих в оренду, отримують у вигляді земельної ренти певну кількість продукції в розмірі 1% від вартості валової продукції, зібраної з орендованих ділянок. Розрахунки свідчать, що отримує наш власник земельного паю у вигляді земельної ренти мізерну частину того, щ він міг би отримувати за наявності ринку землі та її реальної ринкової ціни. За таких умов сформувалося б дійсно господарське ставлення до земельної власності, бажання її примножувати та ефективно використовувати. В усіх країнах Заходу земельна власність вважається особливо почесною формою власності, а купівля земельної власності – найнадійнішим способом вкладення капіталу.


Аграрна сфера є складовою частиною народногосподарського комплексу і тому розвиток чи реформування цієї сфери має здійснюватися на основі певних економічних законів. В той же час сільське господарство має певні особливості, які визначають специфіку функціонування відносин цієї галузі. Особливо ці особливості аграрних відносин проявляються в сучасних умовах переходу до ринкової економіки. Основними особливостями аграрних відносин є слідуючи:


· по – перше – на відміну від галузей промисловості, для яких земля є всього лише загальною умовою для функціонування в сільському господарстві земля виступає головним об’єктом виробничих відносин і основним засобом виробництва;


· по – друге – збіг часу виробництва і робочого часу, що породжує сезонний характер виробництва;


· по – третє – кінцевим результатом в сільському господарстві є сума зусиль людини і природи;


· по – четверте – складність і різноманітність економічних зв’язків, породжених входженням сільського господарства до агропромислового комплексу;


· по – п’яте – відновлення функціонування рентних відносин;


· по – шосте – розвиток і вдосконалення відносин власності;


· по – сьоме – розвиток і вдосконалення майнових відносин;


Згідно із першою особливістю аграрних відносин в умовах переходу до ринкової економіки на відміну від галузей промисловості, для яки земля є всього лише загальною умовою для функціонування, в сільському господарстві земля є головним засобом виробництва Україна моє власний земельний потенціал. Проте у недалекому минулому державна монополія на землю суттєво обмежувала реалізацію великих земельних можливостей України. Через це поступово наростала необхідність проведення радикальної земельної реформи. Така реформа почала народжуватися у кінці 80–х років. Наше суспільства потребувало кардинальних змін в політичних та економічних відносинах.


Другою вагомою особливістю аграрних відносин є збіг часу виробництва і робочого часу, що породжує сезонний характер виробництва.


Сезонний характер виробництва, особливість, яка дуже суттєво впливає на характер аграрних відносин, щ зумовлена великим періодом часу між початком виробництва і його кінцевим результатом. Крім цього саме через сезонний характер виробництва більшість сільськогосподарської техніки використовують мільки в певний період часу. Весь інший час техніка стоїть без діла.


Зараз більшість людей йдуть із села. Основними причинами такого явища є сезонність сільськогосподарського виробництва, недостатній рівень механізації виробничих процесів, відсутність необхідних санітарно – гігієнічних норм і умов на робочих місцях, слабка мережа дитячих дошкільних закладів, недостатній благоустрій сіл. Саме через сезонний характер виробництва сільське господарство всього світу змушене вдаватися до кредитів банків, щоб можна було нормально функціонувати на протязі періоду, протягом якого буде вирощуватись продукція.


Третьою особливістю аграрних відносин є та особливість, кінцевим результатом в сільському господарстві є сума зусиль людини і природи. Ця особливість існує тому , що сільському господарстві тісно переплітаються економічні і природні процеси відтворення. Тобто виробництво сільськогосподарської продукції відбувається за спільної і нерозривної участі праці людини і природних процесів. Розвиток сільського господарства саме по собі не відбувається. Він відбувається лише завдяки втручанню людини і природні процеси. Людина з давніх – давен намагалася своїми діями підкорити природні процеси, займатися землеробством , так як вона розуміла, що саме завдяки її гармонійної діяльності з природою, вона зможе вижити і продовжити свій рід. Тому ведення сільського господарства потребує знань про гармонійне життя з природою. Така проблема гармонійного життя з природою поставила зараз численні економічні проблеми, які важким тягарем нависли над природою. Тому ведення сільського господарства має бути по можливості екологічно чистим. Без господарського, науково обґрунтованого відношення до використання природних багатств неможливе розширене використання в сільському господарстві. Основними джерелами забруднення природного середовища, в першу чергу ґрунту, в процесі сільськогосподарського виробництва являються мінеральні добрива, залишки пестицидів, відходи великих тваринних комплексів, а також ерозія ґрунту.


Для зниження негативного впливу на навколишнє середовище мінеральних добрив, хімічних засобів захисту рослин і тваринних відходів рекомендується:


· на високому науково – теоретичному рівні використовувати раціональну технологію використання добрив;


· дотримуватися комплексу міроприємств по скороченню втрат добрив при транспортуванні, зберіганні, змішуванні і внесенні в ґрунт;


· застосовувати комплекс міроприємств по боротьбі з водною і вітровою ерозією ґрунту;


· суворо дотримуватись встановлених регламентів по використанню пестицидів і технології роботи з ними.


Четвертою особливістю аграрних відносин є складність і різноманітність економічних зв’язків, породжених входженням сільського господарства до агропромислового комплексу. Сільське господарство, як галузь, розвивається не самостійно, а у зв’язку з іншими галузями.


Успішний розвиток сільського господарства на сучасному етапі обумовлено комплексними народногосподарським підходом до вирішення економічних і соціальних проблем, корінними і якісними змінами продуктивних сил і виробничих відносин.


Під впливом науково – технічного прогресу в виробництві продовольства і сільськогосподарської сировини відбуваються певні зрушення. В загальних затратах на продовольство частка сільського господарства незмінно знижується і підвищується кількість інших галузей народного господарства, які приймають участь в вирощуванні , переробці, зберіганні і доведенні цієї продукції до споживача, що обумовлює об’єктивний розвиток інтеграції промисловості і сільського господарства з промисловістю відбувається на певному рівні розвитку продуктивних сил суспільства, при наявності відповідної матеріально – технічної бази.


Це знайшло відображення в формуванні агропромислового комплексу – складної виробничо – економічної системи взаємопов’язаних галузей, основною задачею яких являється надійне забезпечення країни продовольством і сільськогосподарською сировиною.


Згідно п’ятої особливості в умовах переходу аграрних відносин до ринкової економіки відбулося відновлення функціонування рентних відносин на новому рівні.


Вдосконалення механізмів оренди та підвищення ролі орендної плати стане вагомим кроком у вдосконаленні аграрних зокрема рентних відносин. Адже наявність стабільних і цивілізованих рентних відносин є не явищем, яке потрібне, воно вкрай необхідне сьогодні. Проте поки що 90% від всіх договорів оренди землі укладаються на термін до 5 років. У країнах Європи термін дії більшості таких угод значно довший, що створює господарям – орендарям сприятливі умови, можливості та перспективи діяльності і розвитку. Забезпечується це виключно економічними важелями. Розмір орендної плати в країнах Європи коливається в межах 20% від урожаю. На такий рівень поступово треба виходити і в Україні, де він поки що приблизно удвічі нижчий. Крім цього назріла необхідність у посиленні захисту прав орендарів з одночасним підвищенням їхньої відповідальності за використання землі.


Відповідно з удосконаленням функціонування рентних відносин, вдосконалюються і відносини власності, які є однією з особливостей (шоста), в умовах переходу аграрних відносин до ринкової економіки.


Характеризуючи сьому особливість аграрних відносин слід наголосити, що в ході виконання Указу Президента України „Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки” від грудня 1999 р. № 1529199 структура недержавних сільськогосподарських підприємств зазнає істотних змін. Створення сучасних підприємницьких структур у сільському господарстві стратегічний напрям щодо удосконалення виробничих відносин і якісного оновлення засобів виробництва важливе місце займають майнові відносини. Проте не всі аспекти відносин власності на майно вирішені.


Суть питання полягає в тому, що майно пайового фонду в більшості випадків фактично не відокремлене від загального майна, тобто не виділене в натурі та за напрямками використання – під погашення боргів, майно, що не підлягає розподілу на паї, майно соціальної сфери. Тобто майно, що використовується новоствореними сільськогосподарськими підприємствами, не має чіткого юридичного статусу. В інтересах власників паїв існує загальна потреба врегулювання питання майнових, що сприятиме припливу інвестицій у сільське господарство.


У регулюванні майнових відносин зацікавленні дві сторони: пайовики , щоб отримати майно у власність і на законних підставах володіти, користуватися та розпоряджатися ним на власний розсуд; юридична особа – правонаступник КСП, щоб визначитися з правовим статусом майна, яке залишилось у користуванні підприємства, відокремити майно пайовиків від майна підприємств і правильно оформити використання майна пайовиків.


Аграрні відносини піддані реформуванню економічної реформи і без її здійснення неможливий перехід до ринкових відносин.


2.
Економічне значення аграрних
реформ в Україні


Постановка питання про визначення економічного значення аграрних реформ в Україні, обумовлюється як життєвою необхідністю, так і потребами науки.


Стан економіки аграрного сектора зумовлює активізацію пошуку шляхів виходу з економічної кризи та розвитку підприємницької діяльності.


Головною метою економіки АПК є формування конкурентноспроможного аграрно – промислового виробництва, спрямованого на вирішення політичних, соціальних, економічних завдань та забезпечення продовольчої безпеки країни.


Найголовнішим на сьогодні є створення передумов для довгострокового економічного зростання, зокрема: посилення інноваційного спрямування аграрної політики; визначення пріоритетів структурної перебудови, технологічного і технічного забезпечення; вирішення питань земельних відносин; структуризація власності та формування організаційно – правових структур АПК; стимулювання кооперації.


Стратегія і тактика реформ АПК повинні концентрувати на трьох взаємопов’язаних напрямках. Перший – формування ефективного господаря – власника. Другий – створення сприятливого економічного середовища на ринку. Третій - активний пошук і мобілізація внутрішніх резервів зростання обсягів виробництва, підвищення ефективності. Сучасна агарна реформа за своєю суттю, цільовим призначенням і масштабністю належать до найважливіших складових процесу переведення агропромислового сектору економіки на принципово нові засади розвитку .


Аграрна реформа неможлива без радикального політичного відновлення країни, послідовної демократизації сусп

ільства. В цьому усвідомлено визначена величезна складність агарної реформи і водночас реальність її задуму і головне - реформа за концепцією не повинна була обмежуватись зміною зовнішніх форм економічного життя, складу і функцій центральних органів управління, економічних важелів, стимулів. Логіка реформ потребує почати масштабне оновлення відносин власності, що дозволить перейти від локальних перетворень до перебудови всієї системи господарювання. На початковому етапі з участю багатьох вдалося сформувати первинні стратегічні цілі аграрних перетворень, а саме:


· відхід від планово – розподільчої економіки та надання суб’єктам господарської діяльності у формуванні виробничих програм економічної самостійності, виборі каналів реалізації та визначенні цін на продукцію;


· широкомасштабне роздержавлення і приватизація державної власності в агропромисловому комплексі;


· перерозподіл землі між власниками і скорочення частки державного сектора і перехід до різноманітних форм власності на землю;


· розвиток кооперації в агропромисловому комплексі;


· лібералізація цін, скорочення дотацій і субсидій;


· створення ринку сільськогосподарської продукції і формування продовольчих резервів;


· формування ринку матеріально – технічних ресурсів і послуг;


· розвиток ринкової інфраструктури;


· лібералізація зовнішньоекономічної діяльності;


· надання пріоритету розвитку соціальної сфери села.


Незважаючи на їх завершеність, на практиці вдалося реалізувати ряд базових заходів, важливих для подальших реформ. У сільському господарстві України відбулися і відбуваються події, які мають історичне значення. Вперше селянин не на словах, а реально одержав у володіння і користування землю. Відбулися зрушення у бік ринкових відносин, самостійно господарюючі суб’єкти вільні у виборі діяльності, розпорядженні засобами виробництва та виробленою продукцією, на них не тисне, як було донедавна, адміністративна система. Кількість державних сільськогосподарських підприємств значно скоротилась. Суттєво зросла чисельність особистих підсобних господарств. У самостійний секторформуються фермерські господарства. Зокрема за цим процесом можна прослідкувати по району області (таблиця 1)
















Роки

Державні


господарства


Колективні


господарства


Товариства з обмеженою


відповідальністю


Фермерські господарства Приватно – орендні підприємства

1998


1999


2000


2


-


-


40


7


7


-


17


17


7


49


73


-


18


18



Дехто звинувачує науковців в тому, що вони своїми рекомендаціями розвалюють суспільний сектор. Кількість колективних господарств за рахунок їх поділу зростає. Особливо цей процес відбувається інтенсивно в попередні роки. Сприяло цьому і роздержавлення частини радгоспів, які реформувалися в КСП або акціонерні товариства. Всі ці факти спростовують звинувачення на адресу науковців. За вказаний період відбулися зміни в користуванні сільськогосподарськими угіддями на їх структурі по землекористувачах (малюнок)[12]






Серед найважливіших напрямів забезпечення аграрної реформи чи не найголовнішим є реформування відносин власності на засоби виробництва, як бази для створення ринкового середовища в агропромисловому комплексі. Зокрема, вже розпайована земля в 11 тис. Недержавних сільськогосподарських підприємствах, або 99% від їх наявності а в 96,5% господарств усім громадянам видано сертифікати на земельну частку[3]. Більшість з них - колективні сільськогосподарські підприємства (КСП), акціонерні товариства (АТ), сільськогосподарські кооперативи, селянські спілки, різні товариства довіри, корпоративні господарські об’єднання селянські (фермерські) господарства, державні (казенні) підприємства, агрофірми та деякі інші. Останнім часом виникли приватно – орендні підприємства.


У системі Мінагропрому України перебуває 6 тис. переробних, агросервісних і будівельних підприємств та організацій, з яких 5,3 тис. загальнодержавної і 0,7 тис. повністю приватизовані підприємства загальнодержавної власності і комунальної власності.


Розгорнуті роботи по реформуванню власності підприємств системи хлібопродуктів, загальна кількість яких – 878 підприємств, у тому числі 204 хлібоприймальні пункти, 91 елеватор, 281 переробне підприємство, які щодоби можуть приймати 1,3млн т. зерна, очистити 900 тис та висушити 530 тис т зернових і 270 тис т кукурудз. Крім того, система елеваторів здатна забезпечити зберігання 30 млн. т зерна[3,13]


Одже, з огляду на перспективу розвитку ринку зерна в Україні протягом найближчого часу підприємства системи хлібопродуктів будуть одними з найбільших об’єктів для потенційних інвесторів у процесі їх приватизації.


За даними 1998р. в цілому по країні одержано 35,4 млн. т зерна, з них продовольчого – 20,5 млн. т . валовий збір зернових порівняно з 1997р. збільшився на 44% . цього досягнуто за рахунок розширення посівних площ (майже на 14%) і підвищення врожайності (на 25%)[3,13]. Одержано найвищий за останні вісім років урожай кукурудзи – 5,3 млн. т. однак у 1998р. через зменшення посівних площ частково посуху суспільний сектор виробив близько 24 млн. т зерна, а з урахуванням приватного сектора його валовий збір був трохи більший 27 млн. т . Слід наголосити, що зменшення виробництва продукції сільського господарства досить суттєве. Якщо в 1991р. її вироблялось на 49 млн. грн., то в 1997р. – 28,6, в 1998 р. – 28,4 в 1999р. – 27,6 млн. грн., або на 3% менше попередніх років.[3]


Незважаючи на відносно високі обсяги виробництва, фінансовий стан сільськогосподарських підприємств незалежно від організаційно – правових форм господарювання і власності є надзвичайно складним. Для сільськогосподарських підприємств стали недоступними кредити. Скоротилося також бюджетне фінансування сільського господарства до мінімуму. Розвинулась платіжна криза, загальмувавши грошові розрахунки, в тому числі і по платежах до бюджету. Господарства вдалися до бартерних операцій, натурального ведення господарства.


Збереглися серйозні недоліки у приватизації землі і майна. В руках одних не виправдано концентруються великі земельні масиви, нагромаджений працею декількох поколінь виробничий потенціал колгоспів і радгоспів, тоді, як значна кількість селян під приводом різних умов позбавляються своєї частки власності. В занепаді соціальна сфера села та сільська інфраструктура. Відсутні умови для подальшого розвитку усіх форм власності та господарювання в сільському господарстві. Не виправдано зменшення обсягів виробництва сільськогосподарської продукції в колективному секторі. Це зокрема можна побачити по виробництву валової продукції по господарствах району області у порівняльних цінах 1996 року (таблиця 2)


Виробництво валової продукції по господарствах району області у порівняльних цінах 1996 року [14]
































Роки


Товариства


Колективні с/г підприємства


ПОП


всього в тому числі всього в тому числі

всього


в тому числі
рослинництво тваринництво рослинництво тваринництво рослинництво тваринництво

1998


1999


2000


-


9852


8907


-


6710


6829


-


3142


2078


36512


9584


9843


25451


6568


7029


11061


3016


2814


-


12880


11321


-


9859


9028


-


3021


2293



Вищенаведене свідчить, що питання піднесення вітчизняного виробництва набуло надзвичайної актуальності. Постало питання : що робити? Щоб на нього знайти відповідь потрібно з’ясувати причини. Безумовно, що до появи передумов зростання аграрної економіки потрібно вирішити ряд принципових питань. Правда, дещо в цьому плані намічалося, щось у стані обговорення, але більшість з них не включені до порядку денного, якщо аналізувати програми дій уряду на найближчу стратегічну перспективу. До цього часу немає ні Концепції аграрної політик, ні самої програми.


Найголовніше нині – умови господарювання, насамперед податкова система, плата за кредити, ціни на енергоносії, матеріально – технічні ресурси і послуги, рівень платоспроможності населення, ступінь захисту внутрішнього ринку, загальна фінансова політика,


тощо. За даними 1996р. підприємства суспільного сектора одержали з 1 гривні реалізації 11коп. збитків, у 1997р. – 24,7 і в 1998р. – 47 коп. збитків. Тобто існуючі умови спонукають виробників виробляти собі у збиток, все більше і більше втягуватись у борги. У 1998р. останні становили близько 6 млрд. грн.. Борги роблять невигідними виробництво незалежно від того, яка форма власності, вітчизняне воно чи спільне.[3,14]


У 1992р. Держава активно включилась до формування ринкових відносин, але не подбала про механізм державного регулювання АПК. Ре ший удар, який було нанесено товаровиробникам, пов’язаний з реалізацією цін. Можливо цей захід і дав би щось позитивне, якби в країні домінувала стала економічна ситуація, урегульованості процесів переходу до ринкових засад. Ситуація ускладнювалась хаотичною приватизацією, в результаті якої переробними відгородились від першооснови – виробників сировин. Водночас розірвавши економічні зв’язки з Росією, що призвело до розвалу традиційних ринків збуту. В умовах монополізму виробників засобів виробництва розвинувся ціновий диспаритет, правова незахищеність товаровиробників. У 1993р. послідували нові удари по товаровиробниках. Знову ж таки цінові, податкові, кредитні та інші. Ціни на енергоносії зросли за рік більше як у 20 разів. Якщо в 1990р. 1т азотних добрив дорівнювала в обміні 0,4т пшениці, то в 1995р.- 3 тонам; бензин – відповідно 0,5 і 6 т; трактор МТЗ – 80/82 – 27,1 і 87,3т, або в 3 рази більше. Були введені нові необґрунтовані податки, що не передбачали можливих наслідків.


До цього часу механізм кредитування оборотних засобів підприємств не відпрацьований. Не менш небезпечним для сільських виробників виявилося відкриття кордонів для безмитного введення іноземних товарів, відмова від захисту внутрішнього ринку, що підірвало збут аграрної продукції, який і так зменшувався через низьку платоспроможність населення і переробників сільськогосподарської продукції.


Вищеназваний комплекс факторів позбавив сільськогосподарських виробників стійкості. Починаючи з 1994р. вони катастрофічно почали втрачати оборотні засоби і нині їх забезпеченість не перевищує 30%. Доступ до кредитів перекритий високими процентними ставками, суттєво подорожчали витрати при зменшені витрат на оплату праці. Все складніше стало збувати продукцію, господарства втягнуті в бартерні операції за енергоносії, техніку, добрива, запасні частини, в тому числі і державою. Майбутні валові збори закладені і перезакладені, що обертається подальшим падінням виробництва і, як наслідок, втратою цінової конкурентоспроможності.


Як свідчать дослідження, у багатьох реформованих господарствах, де запровадженні прогресивні технології вирощування озимою пшениці, продуктивність гектара досягає 45 – 50 ц , на рівні показників господарств Угорщини, Польщі, Чехії, Німеччини. Тобто технологічні показники збігаються, причому наша робоча сила набагато дешевша. Проте одиниця продукції – дорожча. І в основному через гірші суспільно економічні умови. Господарства, з одного боку, не в змозі здешевіти виробництво продукції при мінімальних витратах на оплату праці, а з другого – продавати по вигідній ціні. За таких умов неможливо нагромадити масу прибутку, достатньо для нормального поповнення оборотних засобів та формування інвестицій.


На стан сільськогосподарського виробництва, його спад впливає не один якийсь ізольований фактор. Виробники це добре розуміють, не можна відірвати одне від одного: податки або тільки ціни на енергоносії, монополістів засобів виробництва або односторонньо відкритий ринок. Тому виробники, а науковці із самого початку, наполягали на комплексному, ане частковому вирішенні питань.


Державі, визначивши стратегічні цілі, слід подбати про створення науково обґрунтованої комплексної програми поетапного проведення економічних реформ та її важливих складових – аграрної та земельної реформ. Вони потребують третього етапу – завершення.


Держава, з одного боку в своїй політиці прагнула якомога швидше, навіть формально, провести роздержавлення своїх підприємців, щоб показати світові, що реформи йдуть. В основному копіювався російський досвід. З другого боку, держава намагалася позбутися важкого тягаря дотування аграрного сектора. Крім того держава намагалася зберегти за собою адміністративне втручання в управління агропромисловим комплексом, його виробничими структурами. І досі вона не готова до великомасштабної реконструкції сільськогосподарських підприємств, запровадження нових внутрішньогосподарських відносин, створення самостійних організаційних форм як всередині підприємств, так і окремо, шляхом поділу на нормативні структури ринкового типу. При цьому проводиться політика стримування заробітної плати і цін на сільськогосподарські продукти, не говорячи про міжгалузевий і внутрішній диспаритет цін.


На сьогоднішній момент український селянин одержав право на землю, має свободу вибору, за своїм бажанням може визначити форми господарської діяльності.


Тепер відкривши шлях до вільного підприємництва, у процес реалізації заходів розвитку втягуються не державні управлінці – чиновники, а мільйони людей, які діють на підставі свого власного інтересу. Урядові нарешті потрібно визначитись у питаннях аграрної політики, мати концепцію її розвитку і вирішення. Він повинен бути причетний до процесу управління економікою, але не як монополіст, а як регулятор інтересів товаровиробників та споживачів.


У подальшому процес розвитку форм господарювання, особливо на районному рівні, зосередити на індивідуальній власності на засоби виробництва і земельні паї. Для посилення цієї організаційної роботи деякі вчені пропонують:


· створення тимчасової міжвідомчої комісії з питань аграрної політики та реформ;


· приймання державної програми підтримки поряд з великомасштабними суспільними секторами приватного сектора і на цій основі формувати умови для розвитку всієї аграрної економіки.


Економічний розвиток приватного сектора, розширення його масштабів повинні стати основою для збільшення державних доходів. Державі слід посприяти, щоб у приватний сектор почав надходити інвестиційний капітал, у тому числі і іноземний. Таким чином, приватний сектор сприяння підвищенню ефективності функціонування держави і дозволить їй скоригувати увагу на вирішенні корінних питань державної політики, а приватним виробникам – зосередитись на виробництві сільськогосподарської продукції.


Ліквідація монополії державної власності на земельні ресурси, встановлення правової рівності форм земельної власності і включення землі в систему господарського обороту суттєво змінять характер і зміст земельних відносин. Потрібно також подбати, щоб більшість власників земельних паїв мали не формальне, а реальне право на землю. Власник умовної земельної ділянки не може нею розпоряджатись або мати відповідну економічну вигоду.


Економічний механізм регулювання відносин володіння, розпорядження і користування земельними паями, стимулюючи їх ефективне використання так і не створений.


Новий етап земельної реформи належить зосередити на відображенні регулюючої ролі держави в процесах, що відбуваються у сфері земельних відносин відповідно до існуючих нормативно – правових актів. Земельні ділянки повинні концентруватися у справжніх господарств – власників. За цих умов без ринку землі не обійтись, як і без механізмів реалізації права на земельну власність. Відомо, що в даних питаннях важливе значення має іпотека. За цим повинні слідкувати економічні та адміністративні методи регулювання земельних відносин у поєднанні з ринковими умовами. До основного елементу такого механізму слід віднести платність землекористування.


Повернутись до реформ, до селян – означає чітке визначення етапності та змісту реформованих дій. Не можна сподіватися, що за рік – два вдасться досягнути відчутних зрушень, хоча при наполегливій організаційній роботі на місцях за такий період їх можна мати. Для цього потрібно створити необхідні умови нормального функціонування підприємств, посилити регулюючу роль держави.


Головною метою аграрної політики України має стати розбудова конкурентноспроможного аграрного сектора економіки шляхами створення умов для прискореного формування ефективних організаційно – правових форм господарювання різних форм власності.


Поки що Україна може бути прикладом країни, де, з одного боку, щось робиться щодо розвитку ринкової економіки, а з другого – інструкційні і організаційні структури держави, взяті “напрокат” від командно – адміністративної системи, зберігаються у незайманому стані. Тому занадто низька ефективність їх дій. З огляду на це деякі експерти економічний застій пояснюють відсутністю головних системних і інституційних реформ; провалом ринкової лібералізації ; побудовою банківської системи на основах монетаристської теорії; наявністю опору з боку потужної економічної еліти, відсутності розуміння суті ринкової економіки з боку населення; нездатністю системи удосконалення у відповідь на зміни.


Нині є спроби вирішити проблеми АПК; сільського господарства на підставі національної програми відродження села, яку ініціює Верховна Рада України. Це треба вітати. Суспільний переформований сектор має понад 6 млрд. грн. боргів. Щоб підняти його, потрібні зусилля усіх селян, допомога з боку міст та городян. Державі належить створити економічні умови розвитку виробництва. Всі великі, середні та дрібні господарства повинні мати рівні умови. Як власники, вони повинні брати відповідальність на себе, вести виробництво, виходячи з реалій сьогодення, але їм потрібна стартова допомога.


Висновки


Початковий етап реформування аграрних відносин в обновлюваній Україні має порівняно коротку історію. Проте задумане і зроблене вже дає підстави для певних узагальнень і висновків. Один із них полягає в тому, що надміру затягнулася недооцінка необхідності здійснення на всіх рівнях державної влади та відпрацювання активного моніторингу політично – правових , соціально – економічних і виробничо – господарських процесів та явищ, що відбуваються, наукового аналізу його результатів та їх використання при опрацюванні шляхів і механізмів подальшого розвитку таких відносин. Справа ускладнюється тим, що одночасно дається взнаки невміння або малий досвід аналізу таких процесів, якими є реформування аграрних відносин із великою сукупністю їх винятково важливих складових: перетворень у земельних і майнових відносинах власності, організаційно – правове реформування сільськогосподарських структур, поглиблення процесів розвитку різноукладності; поєднання прав селян на приватну власність на землю і майно з колективними формами господарювання. У колишньому Радянському Союзі цими питаннями не займалися, бо таких проблем не існувало, а в сучасних умовах за них ще ніхто не брався. І все – таки є певний досвід аналізу кожної з цих та інших складових. Проте аграрні відносини у всій їх сукупності досліджуються ще недостатньо.


Так, необхідність в них почала назрівати з перших днів формування і освоєння аграрної політики політично незалежної України з її першоосновою – земельною і аграрною реформою. Це зумовлювалося і продовжує зумовлюватися досить високою багатоаспектністю проблеми, в якій державотворницькі ідеї об’єднують все – політику, право, економіку, соціальні питання, організацію, кадрове забезпечення, технологічність агропромислового виробництва, підвищення його економічної захищеності і надійності. Все гостріше постають питання підвищення соціального статусу селянина, як серцевини всієї системи аграрних відносин, виведення рівнів його праці, життя та побуту на істотно – якісний вищий рівень, підвищення престижності селянської праці. Сюди не можна віднести занепад, призупинення культурного, освітнього і духовного селянських посилень і відновлення їх з часом до рівня, який у свій час зробив українському селянству славу як одного з найбільш розвинутих.


Тут немає ніякого відкриття, вся це відоме і в більшості випадків визнається. І якщо в даному випадку доводиться нагадувати про нього, то лише тому, що:


· потрібно якомога швидше відійти від спрощеного, зверненого розуміння суті реформування аграрних відносин як здійснення земельної і аграрної реформи та реорганізації сільськогосподарських підприємств. Їх потрібно розглядати як такі, що охоплюють якщо не прямо, то опосередковано все, що відноситься до сільського господарства;


· реформування аграрних відносин буде ефективним лише за умови, якщо всі їх складові будуть вирішуватися в єдності і взаємо узгодженості, розглядатися як єдине ціле, в якому немає другорядних питань – всі вони без винятку важливі. Щонайменше недооцінка хоча б одного з них знижуватиме ефективність здійснення аграрних перетворень, а за певних умов може поставити їх під загрозу;


· сприйняття вищевикладеного має орієнтуватися на те, що все це може бути уміло і надійно реалізоване лише за умови його надійного кадрового забезпечення. Важлива завжди, ця проблема набуває особливого значення на перехідному етапі освоєння нових соціально – економічних відносин, побудові в Україні принципово нового суспільно – політичного ладу. Її суть повинна полягати в тому, що кадрове питання проблеми зможе бути вирішене лише за умов формування в АПК надійного кадрового управлінського середовища професіоналів найвищого ґатунку.


Список використаної літератури:


1. Большая Советская Энциклопедия 1949г. Т.15 ст.337 »Земельные отношения»


2. Економічний словник УРЕ 1973р. ст.. 15 „Сільське господарство”


3. Юрчишин В.В. „Аграрні відносини в системі економічної реформи” Економіка АПК 1998р. №9 ст. 10-17


4. Плющ І.С. „Напрямки розвитку аграрної політики в Україні” Економіка АПК 2001р. №4 ст.3-6


5. Баланюк І.Ф. „Аграрні відносини: соціально-економічна суть і місце в системі суспільних відносин” Економіка АПК 2000р. №8 ст. 68-72


6. Буздалов И. «Теория аграрных отношений: современные представления» АПК: Экономика, управление 2000г.№6 ст.3-13


7. Юрчишин В.В. „Методологічні підходи до аналізу сучасних аграрних відносин в Україні” Науковий вісник Національного аграрного університету 1999р. №18 ст. 7-10


8. Вишиванюк М.В. „Новий етап розвитку аграрних відносин в Івано-Франківській області” Економіка АПК 2001р. ст. 14-19


9. Плющ І.С. „Напрямки розвитку сучасних аграрних реформ в Україні” Вісник аграрної науки 2001р. №3 ст. 5-8


10. Юрчишин В.В. „Селянське питання в сучасних аграрних відносинах” ” Вісник аграрної науки 1999р.№8 ст.60-63


11. Довганчин Г.В. „Роль державного регулювання економічних відносин в агропромисловому виробництві” Економіка АПК 2000 №5 ст.3-7


12. Юрчишин В.В. , Баланюк І.Ф. „Проблеми розвитку аграрних відносин” Економіка АПК 1997р. ст. 3-9


13. Агиенко В.И. и другие «Научние основы ведения сельского хозяйства зоны лесостепи УРСР в системе агропромышленного комплекса» Киев «Урожай» 1982г.

Сохранить в соц. сетях:
Обсуждение:
comments powered by Disqus

Название реферата: Аграрні відносини та їх особливості

Слов:6383
Символов:52847
Размер:103.22 Кб.