ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ГУРТОК МОЛОДИХ ЖУРНАЛІСТІВ
РЕФЕРАТ
НА ТЕМУ:
ПАРТІЙНО-РАДЯНСЬКА ПРЕСА УКРАЇНИ: ЗЛЕТИ НА ФОНІ ПАДІННЯ
ДЕЩО З ІСТОРІЇ ПИТАННЯ
Перемога “робітничо-селянської” більшовицької революції в Росії у жовтні 1917 року справила величезне враження на українське суспільство, адже переважна кількість національної території країни відносилася до Росії, а отже, події в метрополії прямо впливали на долі її населення. Ідейно-політичне розшарування у зв’язку з новим поворотом революції, політичні гасла та звернення, надії і сподівання, що друкувалися на сторінках тогочасних газет, віддзеркалюють реальний стан суспільства, збудженого не тільки можливістю, а й необхідністю прийняття історичних рішень.
Вище було розглянуто історію появи і становлення більшовицької преси в ході “медового” періоду її розвитку в Україні.
Врешті з перебігом історичних подій ситуація в Україні радикально змінилася. “Друга людина” після Леніна в Росії, Л. Троцький, очоливши наркомат військових справ, разом з Й. Сталіним зумів поставити в Червону армію10 мільйонів пролетарів і селян, використовуючи одночасно і пропаганду, і терор. А Червона армія вирішила майже всі національні проблеми Росії, в тому числі й українську.
Компартійна влада в Україні встановлювалася тричі, і щоразу в ході громадянської війни, тобто насильницьким шляхом. Червона армія приходила в населені пункти, які були зруйновані й спалені, в яких не було продуктів, не було промисловості, де було дезорганізоване населення. Тобто радянська влада встановлювалася на руїні. Це позначалося й на розвиткові преси. Значну роль в її становленні відіграли військові газети Червоної армії.
Почалася історія цієї армійсько-партійної преси від видань, які ще не визначали навіть місця свого виходу в світ: “Бюллетень Военно-революционного комитета Х армии”, київського “Бюллетеня комитета Юго-Западного фронта” (лишається невідомим, якого саме комітету), або у 1918 р. “Известия армейского исполкома 1-й армии” чи “Борьба с контрреволюцией. Орган революционных войск 2-й армии Восточного фронта”.
Згодом цей загін преси був упорядкований і, так би мовити, від партизанщини перейшов на регулярну основу: видавати їх було доручено відповідним політвідділам та штабам, як, наприклад, “Борец за коммунизм
. Издание Политотдела 1-й Заднепровской дивизии (ст. Ново-Алексеевка)” або “Борец за свободу
. Издание штаба особой группы Украинской Советской армии”, збереглося 35 її номерів, виданих у Катеринославі. Там же у 1919 р. видавався “Бюллетень Военного совета Екатеринославского крепостного района”. В Одесі видавався в 1919 р. “Голос красноармейца” - видання політвідділу реввоєнради 1-ї Української радянської армії. Часописи видавалися навіть під окремі воєнні кампанії - наприклад, “Долой Деникина
” (1919 р.) - орган політвідділу радянскої армії, або “Добьем Врангеля!
” (1920 р.), що друкувалася в Купянську.
У 1919 р. під однією назвою “Красная звезда
” виходило кілька видань:
газета Харківського губкому КП(б)У і політуправління Харківського окружного військового комісаріату,
видання Політвідділу (так в оригіналі - авт.
) Н-ської стрілецької дивізії,
орган Київського Воєнно-Окружного Агітаційно-просвітницького управління,
орган реввоєнради Н-ської Радянської Армії,
орган реввоєнради Південного фронту.
Врешті почала видаватися головна армійська газета - щоденна “Красная Армия
”, орган народного комісаріату у військових справах.
Лишається додати “Красную правду” - орган Н-ської дивізії та “За правду” - орган політвідділу 57-ї дивізії Радянської Армії - і в цілому можна уявити цілий прошарок преси часів громадянської війни.
Зміст пересічного номера складали розпорядження й накази командування, політвідділу, поради у справі вивчення марксизму, повідомлення з передової, листи червоноармійців, пропагандистські матеріали щодо міжнародного становища, положення в тилу тощо.
Звернімо увагу: весь цей прошарок складається майже виключно з преси російськомовної. По-перше, це робилося з огляду на принципові положення пролетарського інтернаціоналізму. По-друге - з міркувань більш практичних: на той час у складі більшовицьких військ в Україні саме українців було не більше 12 відсотків. Значно більше їх було у Петлюри, Махна, під командуванням Головного повстанського штабу Ю. Мазуренка тощо.
1920-1921 роки принесли порівняно більше розмаїття у світ преси збройних сил. Дався взнаки досвід, як військовий, так і газетярський. Почалася певна спеціалізація: замість, так би мовити, загальноармійських видань почали виходити ”Красный кавалерист
. Орган политотдела кавалерийских частей Киевского военного округа”, “Красный моряк
. Орган политотдела обороны западным сектором Черного моря”, “Красный Черноморско-Азовский флот”. Цікавим є приклад видання з красномовною назвою “Листок больного и раненого красноармейца”, від якого збереглося 4 номери за 1920 рік.
Від тих часів розпочалася й історія чекістської преси, зокрема, від газети із зловісною назвою “Красный меч
. Орган Политотдела Особого корпуса войск ВУЧК”. Ось рядки з номеру за 26 січня 1919 р. цього видання, що передають настрої тогочасного карального апарату, а отже й партії, що ним керувала:
“Для нас нема і не може бути старих засад моралі і гуманності, вигаданих буржуазією. Нам усе дозволено... Жертви, яких ми вимагаємо, - рятівні жертви. Вони встеляють шлях до світлого царства Праці, Свободи і Правди. Кров? Нехай кров, якщо тільки нею можна забарвити в червоний колір сіро-білий стяг старого розбійницького світу” (переклад С. Горєвалова).
Згодом, при повній підтримці з боку партії, яка першою від цієї організації й постраждала, зросла ціла низка відповідних “галузевих” газет, тобто видань НКВС - “На варті Жовтня”, “На страже социализма” (Сталінська область), “Радянський вартовий” (Харківська область) тощо.
Зовсім екзотичним на цьому тлі здається “Пулемет
” - “Листок сатиры и юмора. Приложение к газете “Красный боец”, на сторінках якого у 1920 р. знайшлося місце для глузування з ворогів революції та з власних боягузів - але справжні проблеми воєнного будівництва його редактори порушувати не насмілювалися.
Склався певний досвід видання одноденних газет: “Красным бойцам” - “Однодневная газета “Помощи фронту”, або ”Книга Красной Армии” (у Київському військовому окрузі), або “Неделя фронта” (Миколаїв) чи “Привет красной коннице”, присвячений “славной Конной Армии и ее герою-вождю Буденному”.
Поряд з щотижн
Наближалося закінчення громадянської війни в Україні - і це також позначилося на армійській пресі. Тон її матеріалів став іншим. Замість бойових назв газет типу “Только вперед
. Фронтовая газета Политотдела 14-й армии” з’явилися мирні: “Часовой труда
” - при цьому слід звернути увагу на те, що цей часопис був уже органом не тільки полівідділу Н-ської стрілецької дивізії, але й місцевих партійних осередків. Подібний приклад - “Часовой революции.
Орган Политотдела Железной стрелковой дивизии и Гайсинского уездного комитета КП(б)У”.
Велике значення як перша українська більшовицька офіційна газета (хоч і з дуже короткою історією) мав харківський, а потім київський двомовний “Вістник Української Народної Республіки
” орган Центрального виконавчого комітету Ради робітничих, солдатських та селянських депутатів України - першого більшовицького уряду України. Згодом, у 1919 р. її роль відігравали “Известия Временного Рабоче-Крестьянского Правительства Украины
”, які теж виходили порівняно недовго. Їх місце у 1920 р. перебрала і вже надовго чільна двомовна газета “Комуніст
” - орган Центрального і Харківського комітетів КП(б)У.
З 1921 р. починається бурхливий розвиток галузевої преси. Серед перших були засновані у Харкові щотижнева “Продовольственная газета. Орган Наркомпрода Украины, Всеукрконторы хлебопродпункта” та “Хозяйство Украины. Издание Народного Комиссариата продовольствия и Вукоопспилки”.
Виданням “Трудівниці”
, щотижневого органу Відділу по роботі серед жінок при ЦК КП(б)У починається жіноча партійна преса. А “Молодой пролетарий”
, орган Київського губернського комітету Комуністичної спілки молоді, започатковує молодіжну гілку тієї ж партійно-радянської преси України.
У вирі перших місяців революції у 1917 р. виникали досить незвичні видання, такі як “Власть народа” - щоденна одеська газета, “орган прогрессивных профессоров”, или “Голос революции. Орган съезда Румынского фронта” (так в оригіналі - авт.
). Потім все поступово ставало на свої місця - а саме на вказані кожному соціальному інститутові або органові преси відповідним партійним комітетом.
Видання починали виходити на вкрай поганому папері, надруковані нестійкою, неякісною фарбою. Дуже бракувало досвідчених газетярів, поліграфістів.
Переважно ліво-соціалістичний та прорадянський (у розумінні прихильності до вільних та багатопартійних демократичних Рад) настрій громадської думки в Україні відображали та формували такі газети, як “Боротьба
. Орган губерніального комітету Херсонщини Української партії соціалістів-революціонерів (комуністів)”або з тією ж есерівською назвою орган київського міськкому Української партії лівих соціалістів-революціонерів. “Вперед
” - називався орган групи соціал-демократів-інтернаціоналістів, що виходив у Києві. “Единая Русь” видавалася в Одесі як щоденна національно-прогресивна газета - очевидно, що не проукраїнської орієнтації.
Драматична історія партії українських більшовиків відбилася у протиставленні дуже мирної, патріархальної назви друкованого органу Конотопського комітету Української партії комуністів (більшовиків) - “Деревенская жизнь”
(напевно, газета “боротьбистів”, тобто націонал-комуністів) - на відміну від газети “Голытьба”
- органу Роменського виконкому та комітету КП(б)У, або “Селянська біднота”
- органу Полтавського губернського, повітового та міського комітету партії (звернімо увагу - рідкісний приклад україномовної партійної газети тих часів). “Незаможний селянин”
, “Незаможник”
- такі газети видавалися у 1920 р. в Миколаєві, Кременчузі, Валках, Ізюмі тощо. Їх політичне спрямування слід розглядати як фрагмент класового підходу комуністів до селянства, точніше - як засіб, нацькувавши одну частину селян на іншу, забрати з села продовольство.
Цікавим явищем стало видання у 1919 р. у Києві (поряд з двомовною газетою “Більшовик
” органом Крайового комітету партії) щоденної “газети робітників і селян” - “Галицький комуніст
”, органу тимчасового комітету комуністів Східної Галичини. Ці приклади доводять прагнення більшовицької преси охоплювати своїм впливом всю територію країни.
Варто згадати й намагання українців за межами рідної землі в межах колишньої Російської імперії видавати власні газети, такі як “Наше життя” - орган Петроградського комітету УСДРП, “Український голос” - національно-демократична і соціалістична газета у Пскові, “Українець на Сибіру” в Омську або навіть “Хвиля України” в Хабаровську, “Українська амурська справа” в Благовіщенську, владивостоцький часопис “Українець на Зеленому Клину” та інші.
Почала формуватися й партійно-радянська преса Донбасу. Її початки - у виданнях 1919 р. “Донецкая коммуна. Орган Донецкого губернского комитета партии коммунистов, исполкома Донецкой губернии и исполкома соляного бассейна” (Бахмут, нині Артемовськ), “Донецкий коммунист
. Орган областного комитета Донецко-Криворожского бассейна и Екатеринославского комитета КП(б)У”, а також луганський щоденний часопис “Донецко-Криворожский коммунист”.
Збюрократизований механізм тотального управління й надмірної централізації, так званий “апарат”, дуже швидко запанував і в світі преси. При Полтавському та інших губвиконкомах у 1919 р. було створено бюро преси, а Купянський виконком підійшов до справи масштабно: тут заснували інформаційно-інструкторський підвідділ, у ньому - відділ (? - авт.
) управління, який власне й видавав бюлетень. Збереглося чотири його номери.
Проголошені радянською владою свободи, в тому числі й свобода слова, виявилися несумісними з такою владою і дуже скоро були фактично скасовані шляхом заборони “контрреволюційних” видань, заснування революційних трибуналів преси. На всій підрадянській Україні встановилася, внаслідок монополізацій влади комуністичною партією, однотипна модель преси, тоталітарна, абсолютно керована з центру, бездоганно пристосована до виконання головного завдання - забезпечувати виконання рішень компартійної верхівки. “Роби як я” - це гасло завжди було керівним у стосунках між центром і пресою. У 1919 році секретаріат ЦК КП(б)У заснував “Бюлетень” - і бюлетені відразу почали видавати в Лохвиці, Славянську, Ізюмі, Кролевці тощо.
Організаційним проривом стало створення та досить успішне розгортання спочатку Пресового бюро України, а у 1921 р. Радіотелеграфного агентства України - РАТАУ та його корпунктів-відділень на місцях, які не тільки постачали інформацію в центр, а й почали випускати власні бюлетені, як, наприклад, у Кременчузі та Новгород-Сіверську.